Горить свіча

До самого міста їхали поволі. Поодинокі подорожні у темряві приймали їх за ханський військовий загін і не звертали на нього ніякої уваги.

Але при в'їзді дорогу їм перегородив караул — десяток нукерів.

— Гар-гар! Хто такі?

— Рубайіте їх — і вперед! — гукнув Бачман.

В нічній темряві гостро блиснули криві шаблі — хтось охнув, хтось крикнув, хтось упав у дорожню пилюку. Двоє кинулись до хатини-мазанки — підперли зсередини двері. До них не стали добиватися, а вдарили коней — чвалом помчали по безлюдних вулицях заснулого міста.

Біля майдан-хану розділилися. Кожен загін повернув у свій бік.

Хоча ніч була безмісячна, але зорі густо висіялися на голубому небі, і Добриня безпомилково знайшов шлях до пригірка, на якому одиноке бовваніла Доманова юрта. Там зупинилися.

— Жінок і дітей не чіпати — мені потрібен лише господар, — попередив Добриня. — 3 ним я хотів би побалакати наодинці!

Він шарпнув полог юрти і гукнув у темний отвір:

— Домане, виходь!

Зсередини почувся стривожений голос:

— Хто там?

— Виходь — це не надовго! Сім'я хай спить, а ми перекинемося кількома словами!

Доман запідозрив шось лихе. Чи то голос видався йому знайомим, чи серце завіщувало небезпеку, але він раптом схопив шаблю, пропоров гострили лезом задню стінку юрти і вискочив у ніч. На його нещастя, на високому пригірку ніде було сховатися: на тлі зоряного неба яскраво вимальовувалася його темна достать.

— Він там! Він тікає! — скрикнули джигіти.

Добриня кинувся услід за ним. Та тут же почув, як над його вухом щось тонко цьвохнуло. Доман враз спіткнувся, замахав руками і вдав лицем у землю.

Добриня підбіг до нього. Доман лежав непорушно — в його спині стирчала довга монгольська стріла, випущена вправною рукою половця-баримтачі.

— Ах, шкода! — забідкався Добриня. — Вбили ви його, хлопці! А я ж так хотів з ним по душах поговорити!

— То, може, увесь виводок прикінчити?

— Ні, ні, не треба! Чим завинили жінки та діти? Ми своє зробили, а тепер — гайда звідси! — І Добриня скочив на коня. — За мною!

Тим часом Бату-сарай закипів, завирував. Раптовий і нежданий напад баримтачів, що з громом мчали вулицями і зносили голови тим, хто зустрічався на шляху, розбудив усе місто. Пролунали розпачливі крики, спалахнули пожежі, розривалися від гавкоту собаки.

Добриня з товаришами щасливо вибрався з розбурканого міста і помчав у темний нічний степ.

7

Бачман прибув у кіш з кількома баримтачами останнім. Вид його був стомлений, заклопотаний. Кинувши поводи коня джурі, він підійшов до гурту.

— Ну, що, браття, загиблих немає?

— Немає. Всі живі й здорові.

— Це добре. Але погано те, що за нами женуться.

— Як? Хто женеться? — стривожилися баримтачі.

— Не знаю, хто женеться. Може, сам Менгу, бо ми попатрали його людей, як хотіли, а може, хтось інший. Та не має значення, хто женеться. Важливо, що за нами йде слідом тисяча, якщо не більше, воїнів. Нас вони не помітили, але йдуть сюди.

— Що ж робити? їх тисяча, а нас сотня якась.

— Тікатиі І негайно!

— Куди?

— На той бік Ітилю — в Чорний ліс.

— Отже, все майно кидати?

— Все кидати! Беріть лише коней, зброю, трохи їжі та пузирі для переправи! Ідіть — збирайтеся!

Всі кинулись до юрт та до коней. Добриня підійшов до Бачмана.

— А як же мені? Як переправити на той бік Янку з дитиною?

Бачман на коротку мить задумався. Потім витяг з кишені срібну пластинку — поклав собі на долоню, простягнув Добрині.

— Іншого часу, може, не буде, — візьми тепер. Це — пайцза. Я відібрав її в одного ханського посланця. Мені тепер вона ні до чого, а тобі з Янкою, може, пригодиться. Хто її має, той знаходиться під ханським захистом. Всі зобов'язані допомагати йому а дорозі — давати притулок, їжу, коней.

Добриня взяв. На пайцзі з одного боку ширяв, розпростерши крила, степовий орел-беркут, а з другого чорніли якісь чужі незнайомі письмена.

— Дякую, Бачмане. Але перш ніж я скористаюся нею, ми з Янкою повинні перебратися на той бік. Я перепливу. А Янка?

Бачман похмуро відповів:

— Там побачимо. Іди — збирайся!

Добриня збирався недовго. Посадив на коня Янку з Дмитриком, собі до сідла приторочив сакви з бастармою та кожухами і підійшов до гурту. Всі вже були в зборі. Бачман стрибнув у сідло.

— Вперед! За мною!

Їхали понад берегом до самого вечора. Коли сонце ось-ось мало заховатися за протилежний берег Ітилю, покритий густим лісом, зупинилися.

— Тут будемо переправлятися! Надимайте пузирі — прив'язуйте коням до попрут, а одяг та зброю — до сідел, беріться за хвости — і на той бік! А хто боїться за хвоста — тримайтеся за сідло чи за стремено! — повчав Бачман тих, хто не знав половецьких звичаїв, а потім шдійшов до Янки та Добрині. — Не бійтеся — це не страшно. Для малого зробимо плотик із сухого очерету — прикріпимо до сідла.

Всі почали готуватися до переправи. Для половців це було звичне діло. Вони швидко понадимали висушені кінські та коров'ячі пузирі, поприв'язували їх до попрут, одяг і зброю — до сідел і вступили в воду.

Бачман наламав сухого очерету — зв'язав невеликий, але товстий плотик із заглибиною посередині, прикріпив до сідла. Янка поклала туди Дмитрика, що випинався і пхикав, припнула хусткою, перехрестила.

— Ну, з Богом, Янко, — сказав Добриня. — Ти попереду, а я з Дмитриком за тобою! Не бійся! Янка заплакала.

— Якщо зі мною щось станеться, ти ж, Добрику, не кидай його! — прошепотіла крізь сльози. — Бережи синочка нашого!

Добриня обняв її і подав довгого кінського хвоста.

— Тримайся міцніше! Ну, йди! Я буду поблизу! — і завів коня в воду.

Янка попливла. Добриня, тримаючись за стремено, вступив у воду теж і поплиз услід за нею. Попереду виднілися кінські та людські голови, а також надуті пузирі. Швидка течія підхоплювала і несла їх все навкіс — до протилежного берега, що поволі наближався і наближався, аж поки ноги черкнули раптом по твердому піщаному дну.

На сухе вибралися всі. Люди тремтіли від холоду, швидко одягалися. Янка закуталася в кожуха — годувала Дмитрика, а Добриня дивився на них, і йому раптом стало моторошно від думки, що міг їх утратити. Якої небезпеки уникли вони! Невже доля захищає їх?

Раптом пролунав чийсь крик.

— Дивіться! Дивіться! Мунгали!

Всі глянули на той бік. Там стояло кілька десятків вершників, а до них виїздили з лісу все нові й нові сотні. Скоро вони запрудили весь берег.

— Прокляття! — вигукнув Качир-укуле. — Вони таки наздогнали нас!