Горить свіча

Кілька нукерів кинулись виконувати його наказ. А Бачман випростався, безстрашно глянув на невисокого пласколицього супротивника і сказав:

— Менгу, ти — хан, і я — хан! Так, я був ханом багатолюдного і гордого кипчацького племені ольбурлик, яке ти не просто підкорив, а знищив, зігнав з землі, розсіяв по світу! Я мстив тобі за це! Я не розбійник, не злодій, я — месник! Я боровся за справедливе діло! А ти хочеш розірвати мене кіньми, як останнього злодія! Ти зараз на коні, але пам'ятай, що доля — річ примхлива: сьогодні ти розірвеш мене, а завтра хтось, посланий Небом, розірве тебе! Подумай про це!

Менгу закам'янів. Довго мовчав. Потім повернувся до молодшого брата, сказав коротко:

— Бучеку, зітни йому голову!

Той думав недовго: вихопив з піхов шаблю і одним махом зняв голову вільнолюбному половецькому ханові Бачману.

— Нукери, — звернувся до воїнів Менгу, — ми виконали повеління Бату-каана — знищили зграю розбійників, що підняли руку на владу йєка-монголів! І так буде з кожним, хто не підкориться нам!.. Гляньте — чи не залишився хто живий, чи не сховався в потаємному місці?

— Ніхто не сховався, каане! Всі знищені! Ми понишпорили по лісу і по узбережжю — жоден собака не врятувався! — відповіли нукери.

— А на горі, на скелі? — показав на шпиль камчею хан Бучек.

Менгу оглянувся, очима провів по бронзових обличчях воїнів. Погляд упав на важку постать Жадігера.

— Ти! Поглянь — що там?

Жадігер вклонився і поспішно метнувся виконувати ханський наказ: швидко подерся на гору.

...Упізнавши Жадігера, Добриня здригнувся. Ось він — кінець! Для нього, для Янки, для маленького нещасного Дмитрика. І від чиєї руки? Від руки Жадігера!

Судьба? Він стис кулаки, а ще міцніше — зуби. Хоч би що-небудь було — шабля, чи спис, чи лук! Так нічого ж! Навіть замашної ломаки немає. А що зробиш голими руками?

Тим часом Жадігер, дарма що неповороткий, мов ведмідь, уже здерся на півтори, ось-ось буде тут.

В цю мить запручався, запхикав Дмитрик.

— Погодуй його! — шепнув Добриня. — І відступи назад!

Дмитрик замовк, припав до маминих грудей, смачно зацмокав.

А Добриня поглядом занишпорив довкола. Що б його знайти — камінь, замашну палицю, гілляку, щоб приголомшити ворога, коли вилазитиме на шпиль.

Ніде — нічого!

Підняв очі вгору, на дерева, і побачив на одному з них надламаний сук. Підскочив, ухопився — відламав.

І тут же гірко посміхнувся: сук дійсно важкий, замашний, та чого він вартий супроти тисячного загону хана Менту? От уже справді — потопаючий хапається за

соломину!

Він поспішив на край обриву, але щойно порівнявся з Янкою, як із-за бур'яну виткнулася Жадігерова голова. Потім Жадігер висунувся вище, в руках тримав лука з накладеною стрілою.

Їх розділяло якихось десять кроків, їхні погляди зустрілися.

З несподіванки Добриня зупинився, мимовільно лівою рукою обняв Янку, а правою щосили стиснув свій недолугий сук. Що він проти лука?

Мовчанка тривала довго. Так довго, що Добриня встиг пригадати все своє життя — і Калиновий Кут, і половецьку неволю, і Київ, і монгольську неволю. Все це промайнуло в голові, пропливло перед очима, як сон, як видіння. ї весь цей час він не спускав очей з Жадігера, плоске, вилицювате обличчя якого було застиглим і холодним. Тільки в розкосих чорних очах щось ворушилося: мов загоралося і тут же пригасало. Жадігер поперемінне зиркав то на Добриню, то на Янку, то на немовля, що, випинаючись; ссало грудь. Що він думав при цьому? Якими вони йому видалися? Наляканими? Зацькованими? Приреченими? Чи пригадалося, як Добриня вирятував його з холодної ополонки, коли донська вода затягувала його під лід?

Мовчанка затягнулася. Нарешті знизу долинув нетерплячий голос Менгу:

— Ну, що там? Є хто?

Жадігер розширив очі, мов попереджував Добриню, щоб мовчав, а потім кинув ханові коротко і твердо:

— Тут нікого немає, каане! Зовсім нікого немає!

Менгу сердито гримнув:

— То чого ж там стовбичиш? Злазь! Поки вітер не нагнав води у протоку, будемо переправлятися на материк!

Жадігерова голова зникла. Добриня з Янкою перезирнулись. Смертельний жах скував їхні вуста.

— Хто то був? Чому він не стріляв? — нарешті прошепотіла Янка.

Тамуючи дрібний дріж у всьому тілі, що бив, мов пропасниця, Добриня так же тихо відповів:

— Ти не впізнала? То був Жадігер. В його душі прокинулась совість! Щось людське засвітилося в його погляді.

Лише над вечір, коли все військо хана Менгу переправилося з острова на материк і пішло по берегу Ітилю на південь, вони спустилися зі шпиля. Тут, унизу, повсюди лежали заюшені кров'ю баримтачі. Постріляні, порубані, з розтрощеними головами.

— Боже, який жах! — простогнала Янка. — Який жах! Усі загинули!

Добриня вивів її на берег, подалі від страшного видовища, помостив кожуха.

— Посидь тут. А я скоро вернуся.

Він сподівався, що нукери, поспішаючи, не все підібрали на полі бою. І не помилився. У заростях знайшов лука і кілька десятків стріл, під одним з убитих — шаблю, яку той, падаючи, прикрив своїм тілом. Та найбільшою радістю була несподівана зустріч на протилежному боці острова з трійцею коней. Вони мирно паслися на зеленій бережині.

— Кось-кось-кось! — простягнув до них руки. — Кось-кось!

Коні попіднімали голови, нашорошили вуха, довірливо рушили на той поклик. Всі вони були осідлані, з саквами на крупах.

— Дорогі мої! — гладив їхні гриви Добриня. — Соколики мої! Як же ви не потрапили на очі тим супостатам? Як вас не знайшли? Тепер ви так станете нам у пригоді! Рятівники наші!

Він вивів коней на берег, посадив Янку з Дмитриком у сідло, сам скочив на коня і, тримаючи в руках три поводи, вступив у воду.

— Ну, з Богом! Тепер — додому!

10

Два місяці мандрували вони від Волги до Дніпра, їхали манівцями, обминали биті шляхи, на яких можна було зустрітися з монгольськими військовими загонами, уникали зустрічі з пастухами.

Лише тоді, коли переконувалися, що отару чи табун коней пасе одинокий старий чабан, під'їздили до нього і просили їсти. І жоден з них не відмовив їм.

На Дону Добриня за коня виміняв кобилицю, що ожеребилася навесні, і відтоді Дмитрик щодня був з молоком.