Горянин. Води Господніх русел
Шрифт:
«Ти, хлопче, Божий день тут перебудь, бо піб’є ’тя буря до кісток. Чую шкірою - градом несе», - дмухнув на долоні, здуваючи кукурудзяний пил, і витер їх об волосся.
Заходила неділя-ладився празниковий вівчарський банош. Забігло з двору біляве дівча, принесло на лопушині грудку масла і коновку збираної сметани. Ватаг долучив це до паруючої крупи. З кінця ножа сипнув сірої солі. Тоді присусідив збоку на жар пательню, нарізав у неї сала, вбив п’яток яєць. Коли банош дійшов, перевернув казан на дошку, ниткою накраяв кусні, розніс по мисках, насипаючи поряд зеленувате кришиво бринзи. В ніздрі вдарило терпким духом овечого поту й перепрілого різнотрав’я. Ват^г піддів пальцем глиняне
«Я поможу», - схопився він і гулькнув із колиби слідом.
Тверде свинцеве небо насідало на гори, шипіло колючим вітром. Стоголосою тривогою блеяли в кошарі вівці. Вейкали чабани, пси їм помагали. Вгиналися шовковими габами трави, шепочучи щось зловісне. Вогняні батоги з сухим тріском сікли овид, вогнем писали по горах. Трава пружинила, як дротяна щітка, опиралася вітру. Він біг пригинаючись, щоб не втратити очима її білих литок. Влетіли в ліс, букові шапки приглушили гримоти, але затемнили простір. Тепер його вело дзенькання відра в її руці. І запах - запах зеленого тмину, що перебивав озон передгроззя. Так вона пахла, це він учув ще в колибі.
Щось затріщало над головою, наче хтось роздирав брезент, і дужі краплі кулями прошили листя. Кислі струмені вдарили в обличчя, потекли під сорочку. Він послизнувся і сторчма головою полетів уперед, збиваючи з ніг і її. Покотилися ярком в одній живій грудомасі. Дівка вискнула, запинаючись полою роздертої сукнини. Кліпнула блискавка, засвітила тугі молочні стегна з кучерявою золотистою платкою. Він аж ротом зіпнув від несподіванки. А вона вхопила відро і натягла йому на голову:
«Не смій на мене випулятися!»
Так і йшли далі, вона держала його за рукав. Залізо холодило вуха і чоло, в голові гуло, як у бочці. А крізь задушливий морок ясним відбитком проступало її мокре мармурове тіло з печатками папороті. Йому здавалося, що хтось хихоче збоку. Може, то шурхотів торішній листяний устіл? Йшли, доки вона не цоркнулаоб жерсть патичком:
«Гей, ти, бляшана голово. Знімай відро, люди воду чекають».
Криничка темніла в моховинні під кострубатим коренем. Білі лишаї заткали стовбури буків, і від них було аж видко довкола. Дівчина дістала алюмінієву кварту і смачно напилася. Одною рукою жужмом стискала подерте плаття. Тверде груденя волого випиналося з тріснутої матерії. «Як писочок поросяти», подумав він. Перебрав від неї кухоль і теж напився, шукаючи губами шерехате вінце.
«Я теж люблю пити із щербинки», - радісно видихнула вона.
«Знаю, бачив. Солодка твоя щерба».
Вона зашарілася, скинула очі-як бритвою протяла, осяюючи його водно з блискавицею, що повила вогненним перевеслом мокрі верхи. І та мить засліпила його. Не очі, а зриме серце. Довго, дуже довго, як у нескінченному сні наповняв він кухликом відро. Чи, може, і посудину пробила небесна громовиця?! Метал брязкав об метал, а її зуби стукотіли поряд від холоду і чекання. Коли відро було повнісіньке, він зачерпнув останню кварту.
«Ти ще не напився?» - прошелестіла синіми губами.
«Ще ні».
«То пий уже наскоро», - просила вона, не просячи.
З її чілки скрапувала дощова вода і стікала' ярочком до кутика рота, і він, опустивши в мох горня, потягся до того струмочка губами. І злизав його. Ще раз і ще раз. І вона не відсахнулася, лише приплющила очі. А він спивав вологу з її лиця, а потім грів теплом свого дихання її шию і груди. Мокрі коси тепер пахли достиглим тмином. Дощ сіявся через густе решето букових крон, укриваючи їх сизою пеленою, а вони стояли в сторожкій дрожі, як зачаровані. Хто знає, скільки б вони ще простояли так, прислухаючись до бурі, що зароджувалася в
кожному з них, якби не горовий трубний клич, що переміг небесні гримоти.«Иой!
– стрепенулася вона.
– Тагуньо кличе трембітою».
Той звук був схожий на трубіння старого оленя, що кличе оленицю на далеку поляну, ревно вибиту копитами. Він би й сам прийшов за нею в гущавину, та на заваді широкі роги-крислачі. А тут, на лісовому тирлищі, він готовий дати герць кожному молодому бикові, що ув’ється за його самицею. Він кличе її, можливо, на останнє шлюбне спіткання. І стільки в тому зові благання, смирення і відчаю, що нишкнуть листом дерева, а звірина по хащах сумовито схиляє голови.
«Ти розумієш примову трембіти?» - запитала вона.
«Нє».
«Вона зараз співає таке:
Дівко моя мила, лишай граблі й вила.
Най росте зелене, ти лети до мене.
Так мій татуньо замолоду кликав маму, коли йому банувалося без неї в полонині. Тепер це ж грає в тривозі за мене».
«А я?» - шелеснув він затвердлими від дощу губами.
«Що ти?»
«Як я кликатиму, не маючи трембіти, коли мені забажиться побачити тебе?»
«То вже твоя жура. Свищи в листок трепети між долонями або пускай долі рікою білі косички. Може я з берега їх завважу».
«І піднімешся до мене в гору?»
«Гов, який скорий! Ще до мене не зійшов, а вже волить, аби я тяглася до нього на хмари».
«Я зійду. Каменем скочуся, бервеном спливу по
Ріці».
«Що мені з каменя?!
– збитошно хмикнула вона.
– Що мені з колоди?!»
«Не знаю чому, та кам’янію коло тебе, твердію, як стовп дерев’яний...»
«Бачу, бачу... прут з тебе пнеться під черевом», - вколола нараз і словом, і голосом, і поглядом лукавим.
Не встиг отямитись, як гук трембіти урвався. Та лише на мить. Знову озвалася трембіта, але вже іншим голосом. Тепер вів свою нугу молодий олень. Трубів похапливо, нетерпеливо і водночас владно, збиваючись аж на гнівливе гарчання. Від збуреного шалу йому не вистачало повітря. Хвища вітру невдоволено рвала ті звуки. І йому вони рашпілем продерли вуха. Запитально обернувся до дівчати.
«То Штеньо дує, батьків подільник», - спішно пояснила.
«Про що дує? Теж за тебе боїться?»
«Радніш за себе. Не можу розібрати за вітрвм. Най трубить. Що вітер принесе - те й віднесе... Коли вступимо в стаю, скажемо, що я зірвалася в зворину, а ти мене витягував і сам загримів. Ачей повірять».
«Повірять, якщо дурні».
Може, хтось із вівчарів і повірив їм, тільки не Штеньо. Довготелесий, рукатий, гострий плечима, коліньми і носом, наче витесаний із розколотої крокви. Сидів вовкувато обіч, заціпивши в собі злість. Зіниці його проти вогню блискали бритвами, відкрито кололи прийшляка. Знамо за що. Чоловіки, як ті олені, знають, чують - за ким поводить ніздрями олениця. А відтак сама його поведе. Та тільки одного.
Він теж сидів відчужено в тому гурті, їв банош, як своє вухо. Боявся стрітися з очима дівчини, що в кошлатій батьківській гуні прислуговувала чоловіцтву. До кожного рівно світилося її промите небесною водою личко. Лише до нього бокувалася. Зате ватаг - навпаки, виказував йому пошанівок. Бо справний легінище, і з довозом завжди в нього лад, і доньку з буремного ярка порятував. «Випий собі, хло’, келишок сливлянки. Загрієшся, обночуєшся, а з першою росою збіжиш уділ».
По добрій гостині, по звичних сміхах-брехах засадили у ватру пня, аби довго не вставати, і повкладалися на сіннику. Лягли і, вморені, одразу затихли. Просився до колиби й бурвій, довго торгав двері і свистів у жерло комина, та й він притих, запеленаний клоччям хмаровиння.