Горянин. Води Господніх русел

«Ну ось, пане докторе, я сповняю вашу настанову: «Харчуватися треба посилено». Сам лікар, з усього було видно, харчувався так. Мав аж надуті рожеві щоки. І, мабуть, соромився того, бо залишав їх неголеними. Старому від тієї згадки чомусь стало весело на душі. Навіть без тієї чвертки, яку не купив, але зовсім не жалкував про те.

Хлібець свій замішував у чистій сорочці, що гірчаво пахла горіховим листом, яким стара перекладала в скрині одіж. І було йому потім радісно пройтися чистим двором у чистій сорочці. Як колись у празники. Одне гнітило позір - сірі більма вікон, позатикані сіном. Від того мерзко ставало на душі. Колись він щось возив до міської бойні. М’ясники задля сміху, а може, щоб відлякати вороння, набили шкуру бика і поклали її на цурпалки в дворі. З очей і вух смердючого опудала стирчала солома. І це чомусь найбільше відлякувало. Його підсліпувата хижа тепер нагадувала йому оте різницьке чуперадло.

Вділити з пенсії на скло старий не був готовий. Може статися, що доведеться йому просити бензопилу, купувати цеп, пальне. А, може, й коня найняти на який тиждень. Це крайні випадки, але відкидати їх не можна. За себе, за свої руки він був певний. Але як поведеться Ріка? Він їй уже не довіряв, а коли комусь не довіряєш, то чекаєш від нього найгіршого. І те, на жаль, приходить.

Заходило гірське літо, прогріте, стигле. Чоловіче населення давно розбрелося по світах за роботою, ягоди ще не прийшли, ліс не рубали, дамби давно не укріпляли, а комбінат, як паралізований дід, скнів у повному занедбанні. Тому старого ніхто не діймав у його відрубі. Дорога сюди теж заглухла, хаща все більше її підпирала. Тихо було. Владарювала тут на повну силу, зачувши дику волю, тільки Ріка. Давня і сильна Ріка, що розділяла гори, протинала долини, сточувала каміння, вивертала дерева й забирала нестійкі береги. А він, старий, замірився її впокорити.

На Верховині, доки не було тартаків, дерево пиляли на дошки і бруси повздовжними пилами. Один ставав згори, другий знизу - і так цигикали тонкою пилою вздовж стовбура. Раз пройшлися - відпав обапол, другий раз - вузька дошка, третій раз - товща, четвертий - ще товща. Доки не протяли ціле бервено. Вправні пильщики навіть шнур не били, вели протин на око. І дошки виходили рівні, як струни. Зате робота ця пекельна і довга, як собача пісня. І старий тепер до неїспособився. З дідовою пилою, яку півдня приводив до ладу.

«Що рукатий чоловік не зробить?
– смішкував, бувало, стрий Матій.
– Хіба що вуха свого не вкусить». З деревом той знався на ти. Дерево достигало в його руках. Навіть церквицю поклав у Сухарі без жодного залізного клинця. І його, небожа, приохочував до цього діла. Бо в лісі так: скільки знаєш — стільки маєш. А хист за плечима носити не треба. Він тебе сам, як крило, носить.

Гай-гай, якби чоловік знав те, що не знає, якби мав те, що не має... Мав перед собою старий модрину тверду, як граніт. А на неї лише дві руки. І тим мусив обійтися. Забив у землю розсохатий кілок і прив’язав до нього гумовий пас. А сам забрався на колоду. Позначив середину і потяг пилу на себе. А тоді дав джгутові її відтягти. І знову - на себе з притиском. Затвердла смола деревини нехоче давалася стальним зубам. Та він іншого й не чекав. Саме таке дерево йому й потрібне. За ручку пили брався обіруч, помагаючи собі всім тілом. Час від часу змочував долоні потом, що рясно виступав на потилиці й грудях. І далі пиляв.

Не рук йому було шкода, а часу. За три години роботи переніс кілок хіба на півметра ближче. Пила, гаряча, як його віддих, вже заховалася в глибині стовбура. На землі, наче довгаста кротовина, червонів горбик тирси. Модрина, як і людина, замість соку має кров, міцно держиться коренем землі, а буйною головою розкошує в небі. І листоподібна хвоя в неї шовковиста й ніжна, як дівочі вії. І кора пахне тілом, готовим до любощів.

З модрини в їх домі була підлога й поріг, що за вік обтерся ногами до лакового глянсу. Вуйко Тимко, хворий на ноги, простужені ще замолоду на нічних випасах, любив сидіти на ньому Казав, що це дерево гріє його. Наче босі ноги їх роду нагріли той поріг, і тепер це тепло віддавалося хворому тілу. Ранком через двір він, малий, гнав на пашу корів, і ті зупинялися коло призьби, обертаючи голови до вуйка. І невідривно дивилися на нього вологими жалібними очима. Треба було брати вербовий прут, аби зрушити їх з місця. Вуйкові не нудився сидіти на тому порозі цілий день. Міг підкликати собі білого когута і теребити йому гребінь або порухами здорової руки зачарувати його так, що той завмирав догори дригом і не кліпав. Підлітали птиці й підбирали з його колін крихти, чистили об ґудзики свої дзьобики. А якось малий побачив, як чорна білиця з даху призьби опустила вуйкові в долоню горішок. Він перехопив здивований погляд небожа і знітився. А білка одразу втекла в гущавник. Вуйко Тимко вже не міг ходити, але живий світ сам приходив до нього. І він цього якось соромився.

Здавалося, шо навіть дерево в полуденну спеку радо подовжувало свою тінь, аби захистити вуйка від палючого проміння. Про дерево... Якось ще раніше, коли вони вдвох косили на Голдах і сиділи в перепочинку під ясенем, маломовний вуйко задумливо сказав йому: «Натура людини– як дерево, з його корінням, плетивом гілля і пописаною корою. А тінь від дерева - то оцінка її серед людей. Ми чомусь більше турбуємося про свою тінь. А насправді треба думати про дерево свого життя». Ті слова лягли йому в душу, як камінець на дно криниці. З часом, зріднившись із лісом, старий призвичаївся порівнювати людей з деревами. І це зрівняння більше йому виказувало, ніж людські слова і вчинки. А дерев він більше набачився за свій вік, ніж людей. І більше розумів їх. З деревами почувався спокійніше і впевненіше, ніж з людьми.

Помер вуйко Тимко вночі, в своїх яслах. У сні помер, з притамованою посмішкою на тонких устах.

Нараз і не збагли, що неживий. Готувалися до похорону. А худобу виганяли в череду. І корови звично зупинилися коло хати. Вперлися ратицями в дворову моругу, втупилися очима в порожню призьбу. І не побачивши там вуйка Тимка, сумно затрубіли. І ревіли довго й пронизливо, заглушуючи далекий церковний дзвін...

Та що це проти того, що було потім?! Вночі над могилою вуйка кушпелилися хмари мошви, аж світилися. Ці лілово-сині вогники пробивалися навіть через вільшані зарості. А десь за місяць-другий під хрестом заснувався мурашник, і незвично великі темні муравлі чинно хазяйнували на свіжому модриновому крижі. Домашні, поглинуті роботою, якось на це не давали увагу, а для нього, малого, ці обставини приховували якусь тайну. Аж поки не дослідив її, хоча свій здогад так нікому й не відкрив. Аби не наразитися на поглум.

Помітив він, що дерево на хресті пустило сік, який бурштиновими краплями проступав із тріщин. Навіть лизнув його. На смак було схоже на солодкаву липучку кленових стручків. Може, за цим деревним нектаром і мурахи прибилися, і нічна комашня зліталася? Він змащував ним ранки й подряпини, яких завжди вистачає в літню пору на хлоп’ячому тілі. Допомагало. Синці і садна сходили за ніч. Він не сумнівався, що то поміч не від дерева, а від самого вуйка Тимка. Хоч і крився з тим. Він уцався в нього маломовністю, легкою душею і тихим зачудуванням природним світом.

Зате руки мав дідові - густі. І на ці руки мав тепер велику надію. «Майстра вправи правлять», - любив казати дідо Микула. Старий тепер перемінював руки, щоб давати їм перепочинок, і щоб рівномірно твердли мозолі. Щоб, боронь Боже, не здулися пухирі, бо яка тоді робота?! Натирав долоні липкими шишками і обсипав попелом. А на ніч мастив смальцем. Не їв його, беріг для рук. А руки беріг для роботи. Він добре знав, як доглядати робочого коня. Тепер так доглядав себе.

В дозвільну часину старий збирав щавель і ведмежий часник, сік їх до страви. В просіці наламав гілочок малини, ожини й дикої смородини, кинув під стріх сушитися. З того варив собі напій, підкріплювався. Достигали дикі черешні, чорними вічками поблискували з листя. Теж смачна й поживна потрава. А суниці?! Поїдав їх жменями, пам’ятаючи Тимкові приписи: «Можеш м’ясця не вхопити, можеш' картоплю пропустити, а ягоди не обходь. Там, де зоря капнула росою, там ягода проросла. Там, де земля зійшла потом, там виліз гриб. Там, де мудрий ворон впустив насінину, там проросла горішина. І немає німого поживнішого для людського мозку, як горіх. Ці три смакоти - найголовніший наш покорм і найперші літі від землі і неба». Кому-кому, а Тимкові він вірив.

Йому любо було тепер, як у дитинстві, вкладатися на нічліг під шопою. Як тоді, коли навмисне загаювався на вулиці, щоб зачинили зсередини хату, і він мусив проситися до вуйка Тимка в хлів. Корови, сопучи, дозбирували потрачені стебла. Кінь хляпав губами, обмахувався хвостом. Ціпкали в гнізді під сволоком ластів’ята. Зухвало тріщав під сідалом цвіркун. І він під вуйковим плечем у тісних яслах тріщав своїми допитуваннями:

«Чому ви спите в хліві?»

«Треба десь спати».

«А чому тут? У хлівах спить лише хуцоба».

«Що худобі добре, те й людині годиться. Придивляйся до поводження звірини - і будеш знати, чого сам триматися. Пий там, де кінь п ’є. Кінь поганої води не питиме ніколи. Стели постелю там, де кішка вкладається. Кусай садовину, котру червак торкнув. Сміло бери гриби, на які комашня сідає. Саджай дерево там, де кріт риє. Хату клади на місці, де змія вигрівається. Криницю копай там, де птиці кубляться в спеку. Лягай і вставай з курми - і матимеш золоте зерно дня. Споживай багато зеленого — і матимеш спритні ноги й дуже серце, яку звіра. Плавай часто - і будеш на землі чутися, як риба у воді. Частіше поглядай у небо, ніж під ноги, - і будуть думки твої ясні й легкі. Більше мовчи, ніж говори, - і в душі твоїй поселиться тиша, а дух буде мирним і спокійним...»