Господар

Ми зайшли в невеликий павільйон на розі двох вулиць. Скляні стіни затулено важкими темно-червоними шторами. А в стелю вмонтовано світильник — модель нашої планетної системи. Поки вчитель домовлявся за вечерю, я, задерши голову, наче першокласник на екскурсії в Музеї Космічних Перемог, роздивлявся світильник. Ось Сонце: його люди так і назвали Сонцем на згадку про неймовірно далеке земне світило, і п’ять планет: Ерідан, Селія, Веста, Аргус і Марсія. Три останні поки що непридатні для життя. Ерідан обжили люди, а Селію — Сава, точніше — ласки, а потім уже Сава.

Я подумав, що коли справді з чогось починати свою розповідь, то тільки з ласків. Не тому, що з ними було пов’язане все життя Сави, а тому, що ласки — справжні господарі Ерідана, а ми лише загарбники, хоча могли б стати вдячними гостями, друзями. «Це не наш дім, це — колонія, — говорив учитель. — Ми повинні, як останні волоцюги, весь час дивитись туди, де була колись наша домівка». «Туди» — означало відшукати в найпотужнішому телескопі маленьку зірочку, на якій ледве видно гори, ліси, ріки.

Ми вечеряли, запиваючи їжу легким рожевим вином, і мовчали. Іншим разом я тільки б радів можливості побути з вчителем. При світлі штучної сонячної системи, на якій по черзі то засвічувались, то гасли різнобарвні кульки — жалюгідна імітація мізерного клаптика Всесвіту, — Альберт виглядав виснаженим, наче від хвороби. Його профіль завжди вражав чіткістю ліній, котрі, однак, ніколи не були застиглими. Таке лице, на якому є все: злість, любов, підступність, наївність, жорстокість, беззахисність.

Зал потроху наповнювався хлопцями й дівчатами. Вчитель, здається, був серед усіх найстаршим. Я намагався не дивитися в бік веселих компаній, де сміялись, танцювали, тільки я у своїй довгій одежі захисного зеленого кольору пив легке вино, смиренно опустивши очі. Втім, і сам би я ніколи не підійшов до них.

— Якщо хочеш танцювати, Тітусе, танцюй, — сказав учитель. — Ти вже геть знудився. Не дивись так злякано. Ще встигнеш стати песимістом. Прийдеш завтра до мене. Маю стару книгу, де є згадка про смерть Сави. — Мене завтра тут не буде. Їду…

Я збрехав, не зморгнувши й оком, бо не хотів чекати до завтра. Мені страшно було б залишатись увечері дома якраз тоді, коли не міг дати ради думкам, не знав, за що братися. Альберт знає мій характер: я ладен місяцями сидіти тихо й мовчати, а потім накоїти хтозна-чого.

В десять років я втік з дому, полаявшись з батьком, і, уявіть собі, мене ніхто не шукав. Я майже місяць блукав лісами, по два дні нічого не їв, крім ягід, а коли щастило, набредав на гірські котеджі, де завжди був запас продуктів, ночував там. Один, без людей, не відчуваючи страху. Все мені було цікаво, все було вперше: скелі, річки, дерева, що руйнували каміння. Я ще подумав, що на рівнинах теж колись були скелі, але дерева зруйнували їх своїм корінням. Це була дуже наївна думка. Додому я б не зміг сам вернутися. Мене, обідраного і геть здичавілого, спіймала ботанічна експедиція: кілька чоловік з величезними розкошланими бородами і дві тоненькі стрижені жіночки з писклявими голосами. Ці жінки дуже довго не випускали мене з рук, намагаючись надати мені людського вигляду, хоча це повинна була б зробити тільки моя мама, за якою я вже скучив.

Коли я, чистий, причесаний, ступив на площу перед нашим будинком, то вже був не наш дім. За час моєї відсутності батьки розлучились, і віднині мною мало опікуватись суспільство.

Я отримав свободу. Згодом мати сказала мені, що вона думала, ніби я поїхав на екскурсію. Саме в той день, коли я зник, весь наш клас повезли на закладини нового міста. Це мало виправдати її в моїх очах.

Заплаканий, я стояв коло будинку, де жили вже інші люди, й роздумував, чи піти мені зараз їсти морозиво, чи шукати маму, чи йти просто в опікунську раду. Хтось поклав мені руку на плече. Пам’ятаю, яка вона була важка. Це був учитель…

— З тобою щось негаразд, Тітусе… — стурбовано сказав Альберт.

— Вчителю, я геть розгубився. Мені здається, що я ні до чого не здатний. Я не вірю, що зможу довести цю справу до кінця. Не можу зібрати все докупи.

— Але ж хіба я можу чимось тобі зарадити? Постарайся зрозуміти Саву, а тоді пиши або не пиши. Я ніколи не примушував тебе щось робити… Правда?

— Ні.

— Поясни.

— Люди… вони не хочуть одне одного зрозуміти, це найгірше… Ви… от ви не можете мене зрозуміти, а я вас…

— Хлопче, я тобі не нянька. Мусиш сам про себе потурбуватися, тим паче, що швидко настануть великі зміни…

Вчитель перейшов, на шепіт, з незрозумілим острахом озираючись довкола:

— Ти не повинен мене провідувати якийсь час. Я не маю права робити тебе зараз своїм спільником. Бувай — і хай тобі щастить!

Він підвівся і вийшов. Я став знову вільний, як багато років тому.

Дорогу мені перепинили танцюючі. Висока чорнява дівчина схопила мене за обидві руки і гаряче зашепотіла:

— В мене немає кавалера. Залишся!

П’янкий запах квітів, божевільні, блискучі очі, гаряче дихання, довге гнучке тіло, що горнулось до мене, як ліана в лісі, через який я дитиною продирався, не маючи ні палких бажань, ні розуму, ні мети…

— Залишся! Я сама, сама!

Холодні руки міцно вчепились у мене. Вона заступала собою всіх, хто оточував нас, кружляла і примушувала мене кружляти. Паморочилась голова, світло різало очі…

В мене немає дівчини, я вигадав тебе. Я вигадав учителя, вигадав Саву.

— Хочеш, підемо звідси? Я не можу бути сама!

Я відштовхнув її щосили, не тямлячи себе, жалкуючи до сліз за власною безглуздою жорстокістю.

Побіг, а вслід прогримів регіт, і я зрозумів, що навіть оце благання було неправдою.

Перехожі не зупиняли мене, щоб спитати, чи не треба допомогти. Таке можливе було лише на планеті Земля, де існувала небезпека і люди потребували захисту. Тут, в раю, кожен міг дати собі раду, не прагнучи нічийого співчуття.

Я ліг під деревом на вологу траву. Крізь листя, мов котячі очі, світились дві жовті зірочки. Це вже було колись. Я чекав когось, не маючи більше надії.

Серед тиші пролунав несміливий стукіт копитець по вулиці, вимощеній рожевими і блакитними плитками.

Я не повернув голови на той стукіт. Незабаром він віддалився. Я заплющив очі…

II. Війна людей з ласками

Перший корабель космічних розвідників з планети Земля прибув на Ерідан весною. Це трапилось п’ятсот років тому. На досліджену вздовж і впоперек штучними супутниками планету вперше глянули людські очі. Це були очі капітана Артура Сігайра (36 років, зріст 185 см, чорне волосся, чорні очі, хоробре серце, блискучий розум), пілотів: Стефана Стефаніаді (29 років, зріст 180 см, чорне волосся, блакитні очі, благородна душа, в минулому — офіцер) та Дмитра Асанова (31 рік, зріст 183 см, русяве волосся, сірі очі, мужній, товариський характер).