Грішниця
Шрифт:
– А буває так?
– Буває. Я лікуватися приїхала й відпочити до вашої сусідки, Марії Степанівни.
– Чув, чув. Заходь у гості, може, нашою станеш. У мене син є. Бравий козак.
Лариса посміхнулася старенькому, попрощалась і пішла далі. Приязні люди. Чужого здатні прийняти за свого. У магазині покупців не було, лише Ніна гірко схлипувала в кутку, ховаючи сльози.
– Що сталося?
Вона на хвилину підняла заплакані очі й знову мовчки сховала. Такі собі солоні озера червоного відтінку. Їй, вочевидь, не вдавалося заспокоїтись, аби сказати бодай щось. На щастя, до магазину ніхто не заходив, і через деякий час Лариса нарешті допиталася, у чому причина.
–
– Заспокойся, Ніно. Чуєш? Що вона зробила?
– Нічого. Віктор… пішов із дому.
– І що? Він уже, здається, давно повнолітній. Чого так побиватись?
У Ніни на мить промайнуло щось схоже на посмішку й одразу зникло.
– Це через мене. Він дізнався про весілля й зник. Вони не знають, де він, з ким. Нічого не знають. Дружина в істериці. Тітка Ліда кляне, мовляв, відьма, причарувала сина… а я… я…
По обличчю знову покотилися сльози, а слова застрягли десь у горлі. Від образи й болю жінка знову втратила контроль над собою. Лариса обняла її й спробувала заспокоїти:
– Не плач, ну-ну, з горя чого не скажеш. Теж мені, знайшли відьму-спокусницю. Заспокойся, ніде він не дінеться, поблукає й повернеться до дитини. До тебе ж не приходив?
Ніна заперечливо хитнула головою.
– Ну от. А нареченій узагалі-то хвилюватися отак не можна, у тебе весілля за три дні. Чуєш? Ти без п’яти хвилин – дружина, тому турбуватися потрібно за свого чоловіка, а не за чужого. Все обійдеться, побачиш.
Слова зависали в повітрі, хотілося в них вірити, однак чомусь не виходило. Чому вони завдають таких глибоких ран, а зцілюють настільки поверхово? Слова ж – лише слова, однак якщо в них вірити…
Я люблю згадувати той час, та й просто його люблю. Це світла частина мене в минулому, мене – матері, мене – щасливої. Подібні миті настільки ж дорогі, наскільки й рідкісні, може, тому в них сховано так багато.
Мене відпустили з лікарні десь через місяць. На відновлення організму після ускладнених пологів знадобилось інтенсивне лікування, на що пішли всі відкладені кошти. Додому, вірніше, до Тамари Павлівни, я повернулася з порожнім гаманцем, проте зі своїм скарбом на ім’я Слава. Ми любили його так, як люблять дітей: йому не потрібно було робити щось для цього, він був вартий любові із самого початку, просто тому, що був. Здавалось, весь світ обертається навколо нього, принаймні, мій – точно.
Маленький багато спав та їв. Я нарешті змогла годувати його грудьми й отримувала від цього процесу неймовірне задоволення. Дивитись і відчувати, як ця крихітка смокче своїм ще беззубим ротиком молоко, а, наситившись, починає дрімати прямо біля серця, було так радісно і спокійно, що решта дрібних проблем та незручностей відходили на задній план. Ночі, розірвані на шматочки безсоння, брудні пелюшки, дієта й своєрідне ув’язнення в чотирьох стінах – усе було несуттєвим у порівняні з радістю від першої посмішки сина. Може здатися дивним, але в цих щоденних турботах була якась дивовижна гармонія, інтимність, краса, природність. Це перетворювалося на ритуал, без якого я вже себе не мислила, та й не тільки я.
Пам’ятаю, як не могла втриматися від посмішки, слухаючи, як Лєра наспівує колискові над дитячим ліжечком, оскільки до цього вона впевнено стверджувала, що просто ненавидить будь-які співи й особливо у власному виконанні, мовляв, у кожного своє покликання, а в неї це медицина. Лєра все-таки вступила до медичного, останньому я раділа навіть більше самої новоспеченої студентки, адже мрії мають здійснюватись, нехай навіть чужі. Вона щоранку заклопотано поспішала на заняття, а повертаючись
звідти, радісно влітала до кімнати, щоб застигнути над маленьким із незмінною посмішкою чеширського кота.Щось подібне відбувалось і з Тамарою Павлівною, принаймні, до цього я ніколи не помічала такого дивного блиску в очах, здавалося навіть, що вона помолодшала: з ранку до ночі перебувала в постійному русі, щось шила, в’язала, вичитувала й потім готувала найкорисніші страви, прала, прасувала, по кілька раз робила вологе прибирання та провітрювання, але найбільше любила прогулянки з малюком. Треба було лише бачити, з якою насолодою та гордістю вона везла дитячий візочок повз своїх сусідок і навіть зовсім незнайомих людей. У Славі вона нарешті віднайшла того, хто зміг заповнити пустку, яка з кожним наступним десятком все більше нагадувала хронічну рану невитраченого та непрожитого.
Одним словом, нашої любові вистачило б із головою ще не на одне таке рожевощоке диво, от тільки ця любов була тільки рожевого кольору, адже належала виключно жінкам. Я довго не зізнавалась у цьому навіть сама собі, проте відчувала, що так не має бути, це дещо викривлена картинка світу. Для дитини, тим паче хлопчика, важливо отримувати чоловічу увагу й турботу рівнозначно з жіночою. Може, правда, здаватися, що материнська любов – першопочаткова, однак замістити повністю батьківську все одно не здатна. У світі має бути ніч і день, лише тоді цей світ повноцінний. Усвідомлення цього далося важко, проте вирішити проблему не допомогло, адже не напишеш же на першому стовпі «шукаю батька для сина» й не візьмеш у користування напрокат. Він або є, або його нема. У нас – не було, проте ми все одно були щасливі, а от щастя не буває неповноцінним.
– Ти щаслива? – спитала Лариса жінку в білому. Ніна вже хвилин десять безрезультатно намагалася сконцентрувати погляд на своєму відображенні в дзеркалі. Простенька сукня, зачіска, фата. Казка, про яку мріє кожна маленька дівчинка. Ніна струснула плечима та відійшла від дзеркала, вона вже дуже давно не маленька дівчинка, проте щастя знаходять же в різному віці, головне, щоб це було дійсно воно.
– Звичайно, наскільки можу бути щасливою.
– Наречений приїхав!
До кімнати рвучко увійшов Сергій і одразу застиг на порозі. У його погляді читався неприхований захват.
– Ну от, сонечко, а ти протестувала проти фати, застара, мовляв. Смішні ви, дівчата, дурненькі. Ти – справжня красуня, і вік тут ні до чого.
День видався сонячний. Лариса підняла очі вгору. Небо чисте настільки, що навіть здається прозорим, от тільки, що ховається за тією прозорістю, усе одно не розгледиш. Їх з усіх сторін оточили гості, така собі яскрава зграя посмішок у передчутті свята, колона машин, стрічки й повітряні кульки, вітер у вершечках дерев, одним словом – весілля. Кінець й одночасно точка відліку вже чогось якісно нового, що зветься сім’єю, де двоє мають стати одним. Останнє навряд чи відбувається одразу, у той самий день, якщо відбувається взагалі, адже штамп, як не дивно, є гарантією щастя лише для тих, кому ніяких гарантій, власне, не потрібно.
Біля двору на молодят чекав чоловік. Він нервово переступав із ноги на ногу й винувато ховав очі, дивлячись кудись ніби повз. Ніна здивовано завмерла, у руках і колінах щось затремтіло.
– Батько?
Чоловік кивнув головою:
– Я.
Він прийшов привітати її. І коли все було позаду, обоє полегшено видихнули. Стара рана, що встигла стати хронічною, почала заспокоюватись, хоча не зарубцювалася повністю, просто настав час, час вибачень і прощення, час для того, щоб зробити перший крок.