Грішниця

– Господи! – сплеснула в долоні Марія Степанівна й кинулася перевіряти, чи бідолашний дихає. Лариса вийшла до кухні і, знайшовши відро з водою, зачерпнула кухлем. Приблудний пес жалібно скавучав у порозі. Повернувшись назад, спитала:

– Ну як він?

– Живий, – полегшено відповіла баба Марія.

Дід Федір ледь-ледь посміхнувся:

– Бачиш, ось помирати надумав навесні.

Частина ІV Впасти у політ

Я померла навесні в місті, де виросла й де лишалася чужою. Виявляється, можна померти, продовжуючи жити. Це ніби роздвоєння. Світ звужується до рамок фізичного тіла, що дихає й рухається, а решта тебе припиняє існувати. Я не зобов’я-за на була мати душу, та і яка душа в товару? Віднині я була саме ним.

Погано пам’ятаю перші дні, тижні, навіть місяці свого нового існування, не пам’ятаю першого клієнта, другого чи десятого, вони всі були без облич, самі голі інстинкти, навіть не знаю, чи відчувала бодай щось, немов хтось ластиком начисто витер все зі свідомості. Очевидно, це зробила сама, намагаючись таким способом врятуватися, зберегти хоча б якусь частинку минулого й себе поза тілом. Отямилася одного дощового дня, вірніше, остаточно зрозуміла, що померла для решти нормального світу, бо в цих стінах він був свій власний.

Так, це не просто дорослі ігри, купівля та продаж, це окремий вимір реальності, частина життя суспільства, яка може на перший погляд здаватися чимось прихованим, тінню, однак перший погляд – всього-на-всього перший, і вже з другої спроби розумієш: все складніше, аніж здається. Проституція має свою чітку структуру, ієрархію, закони та правила, вироблені не за один день, рік, десятиліття, навіть століття. Це живий організм, він розвивається, змінюється, вдосконалюється відповідно до умов, що диктує сучасність, і кожна з нас – тимчасова деталь гігантського механізму, що рухатиметься стільки, скільки існуватиме попит на любов, звідси, напевно, вічно.

Нас було п’ятеро. Ми жили на другому поверсі, в одній із двох квартир, хоча обидві однаково були борделем. Очевидно, так було простіше: нема сусідів по майданчику менше сторонніх очей. У принципі, жильці здогадувались, дехто навіть знав, що відбувається за вхідними дверима, однак усе було схоплено, скарги й заяви до правоохоронних органів лягали рівним стосиком, аби припадати пилом. Кожен щось мав із цього бізнесу, всі, але найменше – самі жриці кохання. Я починала не на самому дні, однак десь зовсім поруч, правда, даний аспект аніскілечки не хвилював. Яка різниця, де себе ховати? Дехто з дівчат думав так само, деякі мріяли видертися вище, хтось не боявся впасти нижче, однак усі однаково вимагали твердої руки та жорсткого контролю, принаймні, в останньому були впевнені ті, хто намагався усім цим керувати.

Роман ненавидів, коли його називали сутенером, таточком, начальником чи якось ще. Він ненавидів, коли його називали просто Ромкою, ненавидів нас і все жіноцтво разом узяте, однак обійтися не міг, тому ненавидів і себе включно. Ненависть була невід’ємною частиною чоловіка, який посміхався, немов маленький хлопчик. Узагалі він був загадкою, напевно, найперше для себе самого. Ми боялися його, як бояться речей, які неможливо спрогнозувати. Роман міг бути ніжним та лагідним, а вже за десять хвилин перетворював жіноче тіло на відбивну. Видужувати доводилося тижнів два, а то й більше, працювати ти не могла, зате відшкодовувала простій із власної кишені. Тому ми намагалися виконувати всі вказівки й зайвий раз не провокувати пробудження вулкана.

Георгій був інший, протилежний. Як знімок і негатив, вони відображали одне й те саме, тільки в контрастних кольорах. Йому було абсолютно все одно, називайте хоч матінкою Терезою; обличчя стовідсотково відповідало роду занять; та й весь був на долоні – прогнозований і зрозумілий. Він також міг відгамселити так, що іноді доводилося викликати «свого» лікаря, а потім довго зализувати рани, однак усе одно з ним було простіше.

– Чого розсілась? Вставай, клієнт прийшов, тебе хоче. Давай-давай. Червона вільна.

Я відвела очі від вікна, за яким вирувала весна, кивнула головою, слухняно піднялась і пройшла в спальну кімнату, де все було червоного кольору, навіть секс. Цікаво, чому всі думають, що любов обов’язково має бути червоною? От якби вона в кожного була своя, а ще краще – аби не була продажною.

Коли все закінчилось і клієнт почав одягатись, з кишені штанів випав гаманець і розкрився. У ньому було фото маленької дівчинки, десь одного віку з моїм Славою. Усередині щось обірвалось, я обережно підняла гаманець і ніжно провела пальцем по дитячій посмішці, вони всі так схоже посміхаються. Чоловік завмер, а потім рвучко забрав гаманець, ніби я доторкнулася до святині брудними руками, потім, заспокоївшись, посміхнувся.

– Донечка, Полінка моя. Правда, красуня?

Я кивнула, ковтаючи непрохані сльози.

– Хворіє часто, дружина все по лікарнях із нею, ось я і… А так би ніколи, вона в мене справжня жінка, вона – мати, не те, що ви всі тут, самиці.

Він пішов. Я ще довго сиділа в кімнаті кольору крові й плакала, мабуть, уперше за ці кілька місяців. Самиці теж тужать, тужать за своїми дітьми.

* * *

– Це ж треба, як хочеться жити, як же хочеться – ніби й не жив зовсім. Дивно, правда? Такий старигань сивий, а як дитина. Лариса сиділа на стільці поруч із ліжком і тримала зморшкувату руку у своїх долонях.

– Може, ще не ваш час, дядьку Федоре, га? Ще б подивились, як маленький Федько перші кроки робить.

Старенький посміхнувся куточками вуст і просіяв – якби ж. До будинку зайшла захекана Марія Степанівна, з порогу почала роздягатись і діставати якісь пакуночки.

– Ось, тут знайшла дещо в себе. Чи допоможе, не знаю, та спробувати варто. Господи, де ж та «швидка»? Згубились, чи що?

Дід Федір змучено відкрив очі й подивився у вікно, де вже починав сіріти новий день.

– Ви дочці подзвоніть, онукам, – попрощатися хочу. А «швидка»… хіба до таких спішити треба, нехай до молодих поспішають.

Баба Марія поправила подушку так, щоб старенький напівсидів, і заходилася поїти якимись настойками з маленької ложечки.

– Ось так, сусіде, ось ще трошечки. Диви, доки дочка приїде, ти вже підстрибувати будеш. Це тобі я кажу, чуєш? Не розкисати.

– Та хіба б я не радий, якби тільки встати.

Лариса спостерігала за виснаженим обличчям старенького й думала, чому люди не можуть обирати свій час смерті, тоді вона вибрала б свій багато років тому.

– Ви почекайте, дядьку, полежте, танцювати пізніше будемо.

– Ой, дитино, чи будемо, – старенький надовго замовк, важко дихаючи, а потім прошепотів, – Невже цієї весни саду свого не побачу? Невже без мене цвістиме?

У Марії Степанівни по щоках поповзли солоні струмочки, кілька сльозинок впали на біле простирадло. Приблудний пес припинив скиглити біля порогу, зайшов до кімнати, підійшов до ліжка, сів і подивився на господаря довгим поглядом друга. Собака лизнув долоню старенького, опустив очі. Лариса не витримала й вийшла, відчинивши настіж вхідні двері, впустила до будинку перші кроки нового дня. Поруч почулося виття сирени, жінка полегшено видихнула – «швидка», дочекався.