Грішниця

Він посміхнувся прямо мені в обличчя.

– Матері, кажеш? А де була ця «мати»? І чим займалася? Будь-який суд позбавить тебе батьківських прав, тут особливо й старатися не доведеться. Краще б написала відмову одразу, тихо-мирно, і всі щасливі.

Я нахилилася до самого вуха й прошепотіла: «Не доживеш. У когось із нас хворе серце. Здогадайся з трьох спроб – у кого?»

Самовпевнена посмішка миттєво сповзла, очі забігали, а на чолі виступили прозорі крапельки поту.

– Це відкрита погроза. За таке відповідна стаття є.

Я жбурнула йому в обличчя усі папірці.

– Може, скажеш, хтось щось чув? Поверни сина, поки що я тільки прошу.

Руки трусились, однак він зібрав документи та прошипів:

– Не доживеш.

Отямилася вже на цвинтарі серед довжелезних рядів надгробків. Могили, могили, могили – царство мертвих посеред світу живих. Дивно. Чотири троянди лягли на свіжу могилу.

– Я обов’язково поверну нашого хлопчика, поверну за будь-яку ціну.

Могила мовчала, мертві не вміють говорити по-іншому, однак я точно знала, що Тамара Павлівна вірить і чекає – навіть там.

* * *

Ніна приїхала раптово й так само спонтанно запросила до себе в гості.

– Ларисо, Маріє Степанівно, я у вас, можна сказати, живу, а ви жодного разу в мене не були. Збирайтесь. Сергій закине, а потім помчить знову по справах, ну й нічого – влаштуємо дівчачі посиденьки.

Марія Степанівна дивилася на жінку й посміхалась, можливо, бачила щось нове?

– Ти, Ларисо, їдь, а я до Федора Павловича навідаюсь, якісь сни дивні сняться останнім часом. Та що це я? Ви не зважайте на балачки старої, повеселіться так, як годиться.

Рудя грайливо падав у ноги, немов просився, щоб його теж забрали із собою.

– Ні, пустунчику. Ще замалий для таких поїздок, сиди вдома.

Сергій усю дорогу жартував. Лариса мимоволі ловила його очі на Ніні, та теж посміхалась і сварилася жартома. Здається, ці двоє – щасливі, можливо, тому так хороше бути поруч, ніби торкаєшся чогось теплого-теплого. Очевидно, щастя тепле на дотик. Навіть чуже.

Місто заблимало вдалині і швидко наскочило – будинки, будинки, будинки, і в кожному люди, багато людей. Лариса спокійно роздивлялася з вікна машини обличчя випадкових перехожих: жінок, чоловіків, стареньких, дітей.

– Ларисо, ти не помітила, скільки на вулицях немовлят? Самі дитячі коляски.

Сергій засміявся:

– Може, ще скажеш – демографічний вибух? Ми просто померлих не бачимо.

– Тьху на тебе! І лізе таке в голову…

Лариса подивилась у вікно знову. Померлих там точно нема, зате дітей побільшало, хоча… Можливо, тому що на них акцентували увагу?

– Ось і наш будинок. Ласкаво просимо. Тільки в магазин забіжимо, треба тортик купити.

Квартира вразила сумішшю чоловіка, що жив тут роками, і жінки, яка тільки переступила поріг, однак уже встигла залишити слід.

– Та ти особливо не роздивляйся – типовий холостяцький барліг. Роботи й роботи, аби на житло людське стало схоже.

Лариса посміхнулася Сергію, за яким уже зачинялися двері. – Нічого, у вас ще ціле життя попереду.

Ніна таємниче посміхалася сама собі.

– Може, поспішити з ремонтом потрібно.

– Куди?

Ніна грайливо розвела руками й заходилася ставити чай. Дивно, але тут чомусь пахло чужим дитинством, чувся дитячий сміх. Лариса спостерігала за рухами подруги й думала, що вони схожі на змахи метелика: вгору-вниз, вгору-вниз і знову вгору. Ніна світилася зсередини й літала.

– Щось сталось?

Усміхнулась.

– Ні.

Розмова лилась, виливаючись за краї, немов зелений чай із чашки. У ній не було чогось особливого, чогось серйозного чи змістовного, слова, слова, а душа заспокоювалась, згорталася клубочком і муркотіла, немов руде кошеня. Жінки. Коли Лариса вже почала збиратися назад, Ніна на хвилинку забігла до ванної. Хвилина, дві, п’ять, десять. Гостя занепокоєно підійшла до дверей, тихенько постукала, і вони повільно відчинились. Ніна сиділа на підлозі, опираючись спиною об ванну й плакала, навколо лежали розкидані жіночі прокладки.

– Що сталося? Ніно, тобі погано?

Жінка підняла бліде обличчя.

– Нічого не сталося, знову НІЧОГО.

Лариса допомогла підвестися з холодної підлоги й відвела Ніну до спальні, там жінка тепліше вкуталась у ковдру, перетворившись на кокон.

– Цього разу затримка була більше двох тижнів. Я… я чекала, я… думала, що нарешті це сталося, з понеділка навіть планувала записатися на прийом до гінеколога. Ми… Сергій так сподівався, і знову – нічого. Це тортури, справжні тортури… щоразу, щомісяця чекати, чекати, чекати, щоб знову та клята кров забрала в мене надію…

– Ну-ну, Ніно, люди роками живуть, чекають, стараються, а ви що? Три місяці. Це ж смішно – знайшли показник.

Ніна завмерла.

– Мені страшно. Розумієш, я ніколи не намагалась уберегтись і досі не завагітніла. Щось не так, знаю, а ще й, дурненька, повірила, що раптом, може. Я не здатна дати нове життя – пуста.

Лариса посміхнулась і лагідно провела по долоні.

– Що дурненька, то трошки є. Вбила собі в голову всякі страхи й мучиться, так і справді недовго до божевільні. Час звернутися до спеціалістів, а то ти себе так накрутиш, що не всякий розкрутить. Ну, посміхнись. Не цього разу, просто не цього.

Увечері Марія Степанівна довго стелила ліжко, у самій сорочці сиділа, ніяк не зважуючись лягти – боялася сновидінь, адже вони мають страшну здатність повторюватися наяву.

– Маріє Степанівно, це ж просто сни й нічого більше.

– Нічого.

* * *

Нічого, нікого, пустка, а посередині обличчя мого сина, що кличе маму. Його голос чувся скрізь, навіть, ні – особливо в тому величезному ліжку. Я зривалася, бігла на нього, кликала, а коли свідомість вмикалась, без сил падала на підлогу й голосила, голосила доти, доки знову не «вимикалась». У моїй свідомості, окрім сина, не було НІЧОГО, абсолютно, навіть думок. Стала тінню, схожою на людину, чи навпаки – неважливо, але в тому божевіллі навіть собаки перестали мене впізнавати.

– Лоро, отямся. Чуєш?

Я кивала головою в такому безсиллі, що втрачала почуття реальності. Роман хаотично кидався в спробах повернути мене колишню, заради цього вони навіть перевезли до будинку Лєру, сподіваючись, що нічний метелик знову злетить. Напевно, саме присутність близької людини, її співчуття й розуміння втримали тоді на краю, адже Лєрі нічого не потрібно було пояснювати – вона відчувала. Мою тугу впізнавали в обличчя, її розуміли, додаючи тим самим сил мені, аби залишатися в такій реальності.