Грішниця
Шрифт:
– Ой не знаю, я тут – як дитина безпомічна. Води нема гарячої, та й холодної з криниці не наносишся, дрова рубай, грубку топи. Що в ній відкривати, коли? Ще й їсти на плитці електричній години дві варити потрібно. Як ви тут усе встигаєте?
Марія Степанівна обійняла, посміхнулась.
– Встигаємо, дитино, ще й часу лишається – більше ніж у вас. Ану, Ларисо, проінструктуй.
Через три години всі справи були завершені, навіть обід на плиті парував, уже готовий. Дід Федір допитувався, як там його банька, то Марія Степанівна ледь не повела паритися старого, аби відчепився. Він довго визирав у вікно, потім заспокоївся й заснув біля нього. Марина кивнула на нього й посміхнулась:
– Боїться свій сад проґавити, навіть уночі визирає. Ще каже,
Коли зайшла Ніна, привела в гості неспокій, посадила на стілець біля себе і ще трохи помовчала.
– Не виходить у мене в місті тому, все сюди тягне, у батьківську хату, а тут…
Марія Степанівна відірвалася від печі й присіла поруч.
– Ану, розповідай, дитино, що сталося.
Жінка тільки махнула рукою.
– Нічого. Батько об’явився, не сам – з тією… новою своєю. Заходжу, а вони в хаті, речі розкладають, якісь меблі із собою привезли. Жити збираються.
– Почекай, як жити?
– Ось так, жити. Начебто в жінки тієї, у місті, син оженився, онученята пішли, вона на пенсію вийшла, батько – теж. От і приїхали, аби молоді не заважати.
– Отак взяли та приїхали? А ти?
– Що я? Батько каже, що вже влаштована, бо з чоловіком у квартирі живу, от. А я, тітко Маріє, я навіть роботи тут не хочу лишати. Сергій нову знайшов, у магазині поруч із домом, а не можу себе пересилити, тисне на мене місто, на простір тягне, ось із ним на роботу їздити і збираюсь. Сергій лаяв, потім ніби погодився, щоб сюди назовсім, а тут… І голов не, як батько зміг після матері в цей дім… Та вона ж так за ці стіни хапалась, життя перекреслила мені, щоб він так просто… свою… свою нову привів?
Жінки приголомшено замовкли. От і маєш спадок.
Брудні сходи, недопалки цигарок та уривки чужих розмов. Я не палила, однак іноді виходила на майданчик просто так, щоб вийти у світ. Того разу біля вікна сиділа Таня, дівчина з кімнати поруч, і диміла в прямому та переносному сенсі.
– Бовдур. Старий бовдур. Покидьок та егоїст.
Я стала поруч, розганяючи димову завісу. Таня зраділа.
– Ні, ну ти тільки послухай, який дурень мій старий. Такого навіть я від нього не очікувала. Ти уявляєш, я тут гнию заживо, роздаючи себе наліво-направо, щоб бодай щось заробити. І для чого? Щоб ті кляті борги за квартиру виплатити, бо таточко вже років зо два взагалі ні за що не платив. Та ти б бачила ту квартиру. Стіни, і ті скоро падати почнуть, ремонт думала зробити – теж гроші потрібні. А він ні копійки, каже, під міст піду. Я б його зараз не під міст, а… І тут одружився, старий хрич, доки дочка тут… йому любові захотілось, падлюці. Знайшов собі зечку, Сєтку якусь. Вона дитину власну продала. Уявляєш? А він ще щось про любов! Та ну їх, придурків, заклинило в одному місці, що зробиш. Прикол не в тому. Ця батькова фіфа дім мала, не тут, правда, так вони його продали миленько, у мою квартиру перебрались і за два тижні пропили все, все до копійчини. Тепер батько заявляє, що його «дружина» житиме тут, навіть прописати погрожує. Ідіот! Вбила б своїми руками, задавила б гниду, обох. Наволоч.
Від цигаркового диму запаморочилось у голові. На підвіконні лежала порожня пачка, однак Тані від цього нітрохи не легшало. Лариса, похитуючись, зайшла до квартири.
– Що вислухала, спасибі. Радій, що в тебе такого таточка нема.
Я засміялася до себе. Нема, сестричко, зате є матуся. За що, цікаво, вона так рано звільнилась? За зразкову поведінку? Це ж треба, навіть у раю дістала. Що ж, світ тісний, місцями по швах розходиться. Як же їй вдалося будинок продати, коли там і батько, і я прописані? Дім із примарами. Скільки їх там?
Того самого дня Лєрі подзвонила нарешті мати, їй стало легше, й обидві півгодини оплакували згарище. Від їх дому не лишилося нічого, самі головешки, від колишнього життя – і того менше. Я дивилась у сіре небо й думала, що так само зроблю зі своїм минулим. Як тільки зароблю достатньо, щоб викупити будинок із примарами, спалю його,
аби не лишилося нічого, навіть примар.– До тебе клієнт – постійний, а тут кімнати всі зайняті. З такими темпами треба швидше в нову квартиру переїжджати. Гена шукає, треба підігнати, а то втрачаємо бабло на рівному місці. Ну, чого дивишся так? Як тільки знайдемо щось підходяще, новосілля справляти будеш. А зараз до сусідок веди клієнта, нехай там потісняться.
Нове житло – це ще не завжди нове життя. Для мене поки що це був лише інший рівень раю, вищий. Хоча хіба в пеклі може бути високо? Навряд. І я знала, однак так само хотіла вірити, що це – перший крок до свободи, до сина, до мого життя, тому чекала, чекала, чекала.
– Красиво як! Ви бачите, як красиво?
Дід Федір із самого ранку вовтузився на ліжку й ніяк не міг влежати. Сьогодні він помітив на абрикосі першу квіточку, найпершу з усіх. Дерево було стареньке, здавалось, що вже й не дихає, ще трошки – і завмре назовсім, але коли решта саду ще тільки прокидалась, на голій, ніби зморшкуватій гілочці з’явилася біла-біла квіточка. Господар одразу навіть не повірив, протирав старенькі очі, вдивлявся знову й знову, а згодом почав допитуватись у всіх, чи бачать вони те саме, ніби боявся, що це якась мана. Так іноді буває, коли довго-довго чекаєш на щось чи когось. Він дочекався. Лариса прийшла провідати старенького й зараз щасливо усміхалась, активно киваючи головою. Квітка й справді була дивом – ніжна, напівпрозора, чиста.
– Вона схожа на життя, правда?
Дід подивився на жінку якось розгублено, навіть стривожено.
– Це ти про що, дитино?
– Ну як же? Квітка прекрасна, але й вразлива. Один необережний дотик – і все, вже зірвана.
Старенький дивився у вікно й мовчав. Неправильно, з гілки має обриватися стиглий плід, а не квіти.
– Тобі ще зарано, Ларисо. Треба пожити.
Жінка обійняла старенького, попрощалась і вийшла. Надворі ще трохи постояла під гілочкою, дивлячись на першу красуню, немов запитувала: «Чи треба?»
Повернувшись додому, Марію Степанівну застала всю в сльозах. Старенька не знаходила собі місця, заламувала руки й приповідала. У кутку на підвіконні сиділо перелякане кошеня й водило жовтими оченятами туди-сюди, туди-сюди за господинею. Жінка завмерла, боячись дихати і щось запитувати, але старенька, помітивши її, розплакалася навзрид.
– Навіщо я її відпустила? Господи, якби ж знати, якби! Оксана… Степан забив її до смерті. Ходить по селу чорний і всім розповідає, що вбив жінку і… дитя. Пресвята Богородице!
Лариса повільно опустилася на стілець, їй до рук одразу ж стрибнув Рудя, зазирнув стривожено в очі й заходився перебирати лапенятами прямо на долонях. Перед очима стояло молоде обличчя, молоде-молоде – як той перший цвіт. Цвіт зірвали, навіть той, який ще був тільки у зародку, от і чекай, доки з гілки впаде стиглий плід. Трагедія не вкладалася в рамки здорового глузду, хіба для подібного може існувати пояснення, виправдання, причини. Їх нема, просто нема.
Жінки мовчали, мовчали стіни, вікна, димар, Шавко у своїй будці й навіть бешкетник Рудя, кажуть же, що тишею вшановують пам’ять мертвих. А десь не так далеко старенькі очі вдивлялися у ніч, намагаючись і в ній роздивитись оту казкову першу квітку, яка теж мовчала.
Метелики летять на світло. Чому? Знають же чи хоча б здогадуються, що на них там чекає, а все одно летять. Яскраві, легкі, красиві. Ми теж були ними, тільки нас називали нічними.
Озираючись навколо, я бачила самі молоді обличчя, адже молодість купується краще. Дівчата прийшли в цей бізнес кожна через свою причину або навіть декілька. У когось хворіла мати, хтось змушений був сам ставити на ноги дитину, комусь не вистачало на навчання, житло, життя, але практично кожній хотілося всього й одразу. Просто і ясно. Дивно тільки, що не було жодної, кому подобався сам процес заробляння, жодної. Ще дивніше, що вирватися з такого «світла» теж не поспішали, так і згорали, спопеляючи крила.