Гра в бісер

І ось коли Фріц здивував приятеля наслідками своїх спостережень і комбінацій, спостережень досвідченого члена еліти, який до найменших дрібниць знає складний механізм маленької вальдцельської громади, Кнехт зразу збагнув, що той має рацію, зразу зрозумів і прийняв свій вибір, свою долю, але першою його реакцією на цю звістку були слова, сказані приятелеві: «Я не хочу знати цих пліток. Іди до своїх товаришів». Тількино Фріц, збентежений і майже ображений, пішов, Йозеф пошукав місця для медитації, щоб впорядкувати свої думки, і медитація його відштовхувалась від одного спогаду, який тоді саме стояв у нього перед очима. Порожній клас, голі стіни, фортепіано, крізь вікно ллється прохолоднорадісне світло, а в дверях з’являється гарний, привітний чоловік, уже літній, сивий, з ясним обличчям, сповненим доброти й гідності; сам він, Йозеф, малий гімназист, зляканий, але й щасливий, чекав У класі на Магістра музики й тепер уперше побачив його, Превелебного, Магістра з легендарної Провінції елітарних шкіл і Магістрів, який прийшов показати йому, що таке музика, і який потім крок за кроком уводив його в свою Провінцію, в своє царство, в еліту і в Орден. І ось тепер він, Йозеф, став його колегою і братом, а Магістр відклав свою чарівну паличку, чи своє берло, і обернувся в привітну, мовчазну, й далі добру, й далі шановну, й далі таємничу стару людину, яка своїм поглядом і прикладом осяватиме все життя Йозефа і яка завжди буде вища за нього на одне покоління, на кілька щаблів життя, незмірно вища за нього своєю гідністю і водночас скромністю, майстерністю і таємничістю, але завжди буде його патроном і взірцем, завжди лагідно вестиме його а собою, як світило, що сходить і заходить, веде за собою своїх братів. поки Йозеф несвідомо віддавався потокові породжених у душі картин і образів, що звичайно, схожі на сни, з’являються під час першого відпруження, з них вирізнились і надовше затримались перед його зором два образи чи символи, дві параболи. В одній із них Кнехт, іще хлопець, різними переходами йде за Магістром, а той веде його, і щоразу, коли він обертається і Йозеф бачить його обличчя, стає старіший, мовчазніший, сповнений ще більшої гідності, помалу наближаючись до ідеалу вічної мудрості й гідності, тим часом як він, Йозеф Кнехт, віддано й слухняно йде за своїм взірцем, а проте залишається таким самим хлопцем, то соромлячись цього, то ніби радіючи цьому, навіть відчуваючи якесь майже вперте задоволення. А друга картина була ось яка: сцена в музичному класі, коли старий входить до хлопця, і все це повторюється знову й знову, без кінця. Магістр і хлопець ідуть один за одним, наче їх тягне на дротині якийсь механізм, і часом уже не можна розрізнити, хто веде, а хто йде за ним, старий чи молодий. То здається, що молодий слухається і шанує старого, його авторитет і гідність, то, навпаки, старий поспішає за образом молодості, який швидко лине ледь поперед нього, за самим початком, за веселістю, служить їй і обожнює її. І поки Йозеф спостерігав цей безглуздомудрий сонколоверть, він сам відчував себе то тим старим, то хлопцем, був то шанувальником, то тим, кого шанують, то проводарем, то тим, кого ведуть, і в цьому нечіткому, змінному плині враз настала мить, коли він був ними обома водночас, і Магістром, і учнем, або навіть стояв над ними обома, був тим, хто все це влаштував, вигадав, керівником і глядачем цієї коловерті, даремної гонитви наввипередки старого й молодого, яку він, залежно від своїх почуттів, то уповільнював, то шалено прискорював. І раптом із цієї картини постала нова, вже більше символ, ніж сон, більше умовивід, ніж образ, справді швидше не картина, а умовивід: ця безглуздомудра гонитва по колу Магістра й учня, це залицяння мудрості до молодості, молодості до мудрості, ця нескінченна, натхненна гра була символом Касталії, взагалі грою життя, що вічно тече в своїй роздвоєності між старістю і молодістю, між днем і ніччю, між Ян та Інь. Звідси, зі світу образів, Кнехт знайшов шлях до заспокоєння і повернувся після тривалого самозаглиблення підбадьорений і повеселілий.

Коли через кілька днів його викликало до себе керівництво Ордену, він пішов туди зі спокійним серцем. Члени Колегії потисли йому руку, обняли його, і він прийняв це братське вітання поважно, з гідністю. Ніщо не затьмарювало його почуттів, йому повідомили про те, що його призначено Магістром Гри, і звеліли через два дні з’явитися для вступу На посаду і складання присяги до святкової зали, тієї самої зали, де ще недавно заступник покійного Магістра, схожий на пишно оздоблену жертовну тварину, керував гнітючою врочистістю. День, що лишився до вступу на посаду, належало за традицією присвятити пильному вивченню формули присяги і «Малого статуту Магістрів» у супроводі ритуальних медитацій, під керівництвом і наглядом двох членів Колегії; цього разу ними були канцлер Ордену і Magister mathematicae. [44] Під час обіднього відпочинку цього вкрай напруженого дня в пам’яті Йозефа зринула яскрава згадка про те, як його приймали до Ордену і як його готував, до цього Магістр музики. Щоправда, тепер церемонія прийому вводила його не через широку браму в лоно великої громади, як щороку сотні інших касталійців: цього разу його пропускали крізь вушко голки до найвищого і найвужчого кола, до кола Магістрів. Згодом Кнехт признався старому Магістрові музики, що в той день посиленого самоконтролю йому не давала спокою одна думка, смішна, химерна: він боявся тієї миті, коли хтось із Магістрів натякне йому, яким незвичайно молодим він дістає найвище звання, йому не легко було погамувати цей страх, цю подитячому марнославну думку, бажання, якби хтось натякнув на його вік, сказати: «То дайте мені спокійно постаршати, я ніколи не домагався цього підвищення». Але подальший самоконтроль показав йому, що підсвідомо він був не такий уже й далекий від думки про це призначення і навіть хотів його; він признався собі в цьому, збагнув і поборов марнославство своєї думки, і справді ні того дня, ні згодом ніхто з колег не згадував про його вік.

44

Магістр математики (лат.).

Але тим завзятіше обговорювали й критикували вибір нового Магістра серед кола, з якого вийшов сам Кнехт. Явних супротивників він не мав, проте мав конкурентів, і серед них кількох старших за себе, а крім того, це коло взагалі не мало наміру схвалити такий вибір інакше, як після боротьби й перевірки чи принаймні після дуже пильного й прискіпливого спостереження. Вступ на посаду і перші місяці праці майже завжди для нового Магістра стають шляхом через чистилище.

Зі вступу на посаду Магістра не роблять офіційного свята, крім Виховної Колегії та керівництва Ордену, в церемонії беруть участь тільки старші учні, кандидати й службовці того відділу, який отримує нового Магістра. Під час урочистості у святковій залі Магістр Гри складає присягу, потім приймає від Колегії ознаки своєї посади — кілька ключів і печаток, і уповноважений керівництва Ордену надягає на нього убір: святкову накидку, в якій Магістр має виступати під час найбільших свят, насамперед під час щорічної Гри. Хоч цей акт відбувається без людських юрм і легкого сп’яніння, як громадянські свята, хоч він за природою своєю суворіший і стриманіший, проте, мабуть, уже сама присутність на ньому в повному складі членів двох найвищих Колегій надає йому незвичайної ваги. Маленька республіка гравців у бісер дістає нового володаря, що має очолити й представляти її у Виховній Колегії, а це небуденна, рідкісна подія; може, школярі й молодші студенти ще не усвідомлюють її значення і бачать у ній тільки церемонію і втіху для ока, проте решта учасників розуміють її вагу, бо вони зрослися з своєю громадою, стали духовно близькими їй, а тому сприймають цей акт як подію в своєму власному житті. Цього разу він був не такий радісний, як завжди, на нього кинула тінь не тільки смерть попереднього Магістра й жалоба по ньому, а й моторошний настрій цьогорічної Гри і трагедія заступника Магістра, Бертрама.

Убирали нового Магістра уповноважений Ордену і старший Архіваріус Гри, вони разом підняли святкову накидку й огорнули нею плечі Йозефа. Коротку врочисту промову виголосив Magister grammaticae, [45] що викладав класичну філологію в Койпергаймі, потім призначений елітою представник Вальдцеля передав Кнехтові ключі й печатки, а біля органа всі побачили старого, сивого Магістра музики. Він приїхав на урочистість, щоб побачити, як убиратимуть його улюбленця, і несподіваною своєю появою піднести йому настрій, а може, й дати якусь пораду. Найбільше старому хотілося самому зіграти святкову мелодію, але таке напруження було вже понад його силу, тому він поступився місцем органістові Селища Гри, проте стояв позад нього й перегортав ноти. Радісно всміхаючись, дивився він на Йозефа, бачив, як той прийняв убір і ключі, проказав присягу, а тоді звернувся з промовою до своїх майбутніх колег, службовців та учнів. Ніколи ще старий Магістр не відчував такої любові до цього хлопця Йозефа, ніколи так не тішився ним, як тепер, коли він уже майже перестав бути Йозефом, а зробився чимось іншим —. тільки носієм убору і звання, коштовним каменем у короні, стовпом у будові ієрархії. Але поговорити на самоті зі своїм Йозефом він зміг лише кілька хвилин. Він поквапився суворо, хоч обличчя його осявала ясна усмішка, викласти свою науку новому Магістрові: — Гляди, щоб ти витримав перші тричотири тижні, вони будуть для тебе найтяжчі. Завжди пам’ятай про головне, пропущені деталі тепер не мають великого значення. Ти повинен всього себе присвятити еліті, решти не бери близько до серця. Тобі пришлють двох помічників. Один із них — знавець йоги Александр, я говорив із ним, уважно прислухайся до його слів, він свою справу знає. Тобі тепер найперше потрібна непохитна віра в те, що члени Виховної Колегії зробили правильно, ввівши тебе в своє коло. Покладайся на них, покладайся на людей, яких тобі пришлють на допомогу, сліпо покладайся на свої власні сили. А до еліти стався з веселою, завжди чуйною недовірою, нічого іншого вона від тебе й не чекає. Ти переможеш, Йозефе, я знаю.

45

Магістр граматики (лат.).

З більшістю своїх нових функцій Кнехт був добре обізнаний, бо йому вже доводилося прислуговувати й допомагати попередньому Магістрові; найважливішою з них було керівництво курсами Гри, починаючи від учнівських, початкових, канікулярних та призначених для гостей і кінчаючи вправами, лекціями й семінарами для еліти. До цих обов’язків, за винятком останнього, кожен новий Магістр цілком підготовлений, але є й інші, яких він ніколи не мав нагоди виконувати і які через це завдають йому великого клопоту й коштують великих зусиль. Так було і з Йозефом. Він волів би найперше всю свою силу віддати саме цим новим обов’язкам, які, власне, й були обов’язками Магістра: праці у Виховній Колегії, співробітництву Ради Магістрів з керівництвом Ордену, представництву Гри в бісер і Vicus Lusorum у Виховній Колегії. Він прагнув якнайшвидше ознайомитися з цим аспектом своєї діяльності і таким чином позбавити його грізного відтінку невідомості; найбільше йому хотілося б тепер на кілька тижнів лишитись на самоті й віддатися пильному вивченню статуту, всіх формальностей, протоколів засідань тощо.

Він знав, що для довідок і порад у цій галузі до його послуг був, крім пана Дюбуа, ще й найкращий знавець і вчитель касталійських форм і традицій, герольд керівництва Ордену, який, хоч сам і не був Магістром, отже, стояв на щабель нижче, проте організовував усі засідання Виховної Колегії і стежив за виконанням усіх правил і звичаїв, наче головний церемоніймейстер при дворі в князя. Як би Йозефові хотілося попросити поради в того розумного, досвідченого, незбагненного у своїй вишуканій ввічливості чоловіка, що кілька днів тому врочисто одягав на нього шати! Та аби ж той жив у Вальдцелі, а не в Гірсланді, куди все ж таки треба було півдня добиратися. Як би йому хотілося хоч ненадовго втекти в Монтпорт і попросити старого Магістра музики, щоб той познайомив його з цими речами. Але про це годі було й думати, Магістр не мав права на такі приватні, студентські бажання. Перші тижні йому довелося ревно й самовіддано братися саме до тих обов’язків, про які він раніше гадав, що з ними не важко буде впоратися. Кожна мить його робочого дня, кожна хвилина його роздумів про своє становище підтверджувала те, що він бачив під час святкової Гри на прикладі Бертрама, якого рідна громада, еліта, кинула напризволяще на посаді Магістра і який боровся ніби в безповітряному просторі, аж поки задихнувся, те, про що він тоді здогадувався, про що казав йому старий Магістр музики в день його вступу на посаду: треба найперше всю свою увагу звернути на еліту, на репетиторів, на вищі курси студентів, на семінарські вправи й на особисті стосунки з кандидатами. Архів він міг доручити Архіваріусові, початкові курси — будьякому вчителеві, кореспонденцію — секретарям, і великих недоробок тут не було б. А еліту не можна було ні на мить спускати з ока, він мусив присвятити їй усього себе до останку, накинути їй себе, зробити незамінним, переконати її, що його вміння цінні, а наміри чисті, піддобритися до неї, здобути її прихильність і, врешті, перемогти, помірявшись силою з кожним кандидатом, який захотів би цього, а таких кандидатів не бракувало. При цьому деякі обставини, що їх він раніше вважав не дуже сприятливими, а саме його довга відсутність у Вальдцелі і розлука з елітою, де він знов став майже homo novus1, теж допомогли йому. Навіть його дружба з Тегуляріусом виявилась корисною. Тегуляріус, дотепний, хворобливий аутсайдер, явно був нездатний робити кар’єру й зовсім позбавлений шанолюбства, а тому, якби новий Магістр і вирізнив його зпосеред усіх, це не зачепило б їхніх інтересів. А проте найважливіше Кнехтові треба було робити самому, щоб, вивчивши цей найвищий, найжвавіший, найнеспокійніший і найвразливіший прошарок гравців, проникнути в нього і приборкати його, як їздець породистого коня. Бо в кожній касталійській інституції, не тільки у Грі в бісер, еліта кандидатів, званих також репетиторами, які вже здобули освіту, але ще провадять вільні студії, ще не перебувають на службі у Виховній Колегії чи в Ордені, — властиво, її найкоштовніший набуток, її резерв, її цвіт і майбутнє, і всюди, не лише в Селищі Гри, ці сміливі обранці з молодого покоління ставляться до нових учителів і начальників холодно й критично, виявляють своєму новому керівникові якраз стільки ввічливості й покори, скільки від них вимагають, і авторитет 1 Новою людиною (лат.). серед них треба здобувати особистим прикладом, цілковитою самопосвятою, аж тоді вони визнають Магістра й добровільно скоряться його владі.

Кнехт узявся до цього завдання без остраху, але дивувався, що воно таке важке, і поки він його виконував, поки вигравав цю вкрай напружену, навіть виснажливу гру, решта обов’язків і справ, які його раніше непокоїли, самі відступили на задній план і, здавалося, не вимагали від нього такої уваги. Він признався одному своєму колезі, що на першому пленарному засіданні Виховної Колегії, на яке він прибув експресом і з якого вернувся так само експресом, він сидів наче вві сні і потім уже ні разу в думках не повертався до нього, такий був поглинутий працею з елітою. Навіть під час обговорення доповіді, хоч тема його цікавила й хоч він не без тривоги очікував свого першого виступу у Виховній Колегії, Кнехт кілька разів ловив себе на тому, що його думки були не тут, не серед колег та їхніх дебатів, а у Вальдцелі, в аудиторії Архіву з пофарбованими в блакитний колір стінами, де він що три дні провадив семінар з діалектики всього з п’ятьма слухачами і де кожна година вимагала від нього більшого напруження і більших зусиль, ніж цілий день звичайної праці, хоч такий день теж був не легкий і від різних обов’язків ніде було дітися, бо до Кнехта, як його й попереджав старий Магістр музики, Колегія на перший час поставила «погонича», що контролював його робочий день година за годиною, радив, як краще розподілити обов’язки, і оберігав його від односторонніх захоплень і від цілковитого виснаження. Кнехт був йому вдячний, а ще більше — другому посланцеві керівництва Ордену, славетному вчителеві медитації. Звався він Александром. Він дбав про те, щоб завантажений до краю Кнехт тричі на день знаходив час для «малих» чи «коротких» вправ з медитації і щоб кожна така вправа була витримана до хвилини. З обома ними — і з «погоничем», і з орденським «споглядачем» — він мусив щодня, зразу після закінчення вечірньої медитації, підбити підсумки свого робочого дня, відзначити всі успіхи й невдачі, «послухати свій пульс», як казали учителі медитації, тобто оцінити й перевірити самого себе, своє сьогоднішнє становище, своє самопочуття, розподіл своїх сил, свої надії й турботи, об’єктивно поглянути на свій минулий робочий день, не залишаючи на завтра нічого невирішеного.

Тим часом як репетитори, хто з симпатією, а хто з войовничою настороженістю, приглядалися до величезної праці свого Магістра й не пропускали жодної нагоди влаштувати йому невеличкий іспит на витривалість, терплячість і винахідливість, то підбадьорюючи його в цій праці, то намагаючись загальмувати її, навколо Тегуляріуса утворилася фатальна порожнеча. Він, правда, розумів, що Кнехт не може тепер приділяти йому увагу, гаяти на нього час, думати й турбуватися про нього, але не здатен був поставитись до цього тверезо і спокійно, змиритися з таким раптовим і начебто цілковитим забуттям. Йому здавалося, що Йозеф з дня на день робився чужіший, а тут ще й у товаришів з’явилась якась недовіра, вони майже перестали озиватися до нього. 1 не дивно: хоч Тегуляріус не міг справді стати на дорозі шанолюбцям, усе ж таки він не був безстороннім і користувався прихильністю нового Магістра. Все це Кнехт, мабуть, добре усвідомлював, і одне з його невідкладних завдань полягало саме в тому, щоб разом з усім особистим і приватним вилучити зі свого життя на якийсь час і цю дружбу. Але зробив він це, як потім признався Тегуляріусові, не свідомо й зумисне, а просто зовсім забув про свого приятеля, настільки обернувшись у якесь знаряддя, що такі приватні речі, як дружба, стали для нього неможливими, і якщо денебудь, скажімо, на тому семінарі для п’ятьох слухачів, перед ним з’являлася постать Фріца, то це був для нього не Тегуляріус, не приятель, не знайомий, не якась певна особа, а член еліти, студент, чи, правильніше, кандидат, або ж репетитор, якась частка його праці, його завдання, солдат із того загону, який він мав вимуштрувати і разом з яким перемогти. Фріцові аж стало моторошно, коли він уперше почув новий голос Магістра: вловивши його погляд, він переконався, що ця відчуженість і об’єктивність була не вдавана, а щира, страхітлива, що цей чоловік, який звертався до нього так діловито і ввічливо, водночас не спускаючи з ока жодного ходу його думки, — вже не його приятель Йозеф, а тільки вчитель і екзаменатор, тільки Магістр Гри, який замкнувся в колі своїх суворих обов’язків, ніби в оболонці з блискучої поливи, обпаленої на вогні й застиглої на ньому. Між іншим, з Тегуляріусом під час цих гарячих тижнів трапився один невеличкий інцидент. Змучений безсонням і всім пережитим, він на тому малому семінарі спалахнув і допустився нетактовності — не до Магістра, а до одного свого колеги, який роздратував його своїм глузливим тоном. Кнехт помітив це, помітив також, який Тегуляріус знервований, і мовчки, одним порухом пальця втихомирив його, а потім, після семінару, прислав до нього свого вчителя медитації, щоб той трохи заспокоїв бідолаху. Тегуляріус, який довгі тижні почував себе забутим і відштовхнутим, сприйняв цю турботу як вияв уваги Магістра до нього особисто, першу ознаку того, що між ними знов зароджується дружба, і радо скористався з допомоги вчителя медитації. Насправді ж Кнехт майже не усвідомлював, про кого саме він піклувався, він діяв тільки як Магістр і вихователь: помітив роздратованість і нестриманість одного репетитора і зразу ж зреагував на неї, жодної миті не роздумуючи про те, хто той репетитор і який він має стосунок до нього самого. І коли через кілька місяців друг нагадав йому про цю сцену й розповів, як тоді його втішив і підбадьорив такий вияв уваги, Йозеф Кнехт, що зовсім забув про випадок на семінарі, промовчав, щоб не розчаровувати Фріца.

Нарешті мети досягнуто і битву виграно. То була велика робота — перемогти еліту, змучити її муштрою, загнуздати шанолюбців, прихилити на свій бік нерішучих і сподобатись гордовитим; але тепер цю роботу зроблено, кандидати Селища Гри визнали свого Магістра й скорилися йому, все раптом пішло легко, наче досі бракувало тільки однієї краплі, щоб наповнилась посудина. «Погонич» опрацював разом з Кнехтом останній план робочого дня, висловив йому схвалення Виховної Колегії і поїхав, а за ним і вчитель медитації Александр. Замість масажу, Кнехт знов почав виходити вранці на прогулянку, про якісь студії або читання поки що, правда, не могло бути й мови, але перед сном йому іноді вдавалося трохи пограти на фортепіано. Під час наступної своєї появи у Виховній Колегії Кнехт виразно відчув, хоч ніхто про це й слова не сказав, що в очах колег він витримав випробування і тепер вони вважають його за рівного. Після запеклої, самовідданої боротьби за своє визнання Кнехт тепер наче прокинувся, наче охолов і протверезів, поба1чив, що опинився в самому серці Касталії, на найвищому щаблі ієрархії, і навдивовижу розважно, майже розчаровано усвідомив, що й цим дуже розрідженим повітрям можна дихати, але сам він, хоч, правда, дихає тепер ним так, немов ніякого іншого й не знав ніколи, зовсім змінився. То був наслідок суворого випробування, що вистудило Кнехтове серце так, як ще не вистуджувала жодна праця, жодне напруження.

Визнання елітою свого володаря цього разу відбулося поособливому. Відчувши, що опір припинився і з’явилися перші паростки довіри та згоди, Кнехт вирішив, що найтяжче лишилося позаду й час вибирати собі заступника. І справді, тепер, після здобутої нарешті перемоги, коли на зміну нелюдському напруженню прийшла відносна воля, йому найбільше був потрібен такий помічник, на якого можна було б скласти частину свого тягаря; немало Магістрів уже впало саме на цьому відтинку свого шляху. Кнехт не скористався правом вибирати собі «тінь», а попросив репетиторів призначити йому заступника на свій розсуд. Еліта, яка ще перебувала під враженням Бертрамової долі, дуже уважно поставилась до його прохання і після кількох нарад і таємних голосувань запропонувала Магістрові в заступники одного зі своїх найкращих людей, якого до Кнехтового призначення зараховували до найімовірніших кандидатів на посаду Магістра.

Справді, найтяжче лишилося позаду. Кнехт знов виходив уранці на прогулянку і грав вечорами, знав, що згодом можна буде дозволити собі й щось почитати, поновити дружні стосунки з Тегуляріусом і врядигоди листуватися з Ферромонте, інколи в нього випадатиме півдня вільного або й невеличка відпустка для подорожі. А проте всі ці втіхи дістануться комусь іншому, не колишньому Йозефові, що вважав себе вправним гравцем у бісер і непоганим касталійцем, але не мав ніякого уявлення про суть касталійського устрою, жив наївним егоїстом, подитячому безтурботним, весь поринувши у свої приватні зацікавлення, вільний від будьякої відповідальності. Якось він пригадав глузливі, застережливі слова Магістра Томаса, які почув від нього, коли висловив йому своє бажання ще якийсь час віддаватися вільним студіям: «Якийсь час — а скільки саме? Ти ще говориш, як студент, Йозефе». Це було кілька років тому, він вислухав Магістра з подивом, з глибокою шанобою, і йому навіть стало трохи моторошно від такої надлюдської бездоганності й самодисципліни, він відчув, що Касталія хоче захопити і його самого, всмоктати в себе і, може, зробити з нього колись такогоот Магістра Томаса, володаря і служника в одній особі, досконале знаряддя. А тепер він стоїть на тому місці, де тоді стояв Магістр Томас, і, розмовляючи з котримось зі своїх репетиторів, з котримось із цих розумних, рафінованих гравців і аматорів вільних студій, ретельних і гордовитих принців бачить у ньому інший, дивовижний і прекрасний, давно вже перейдений світ, так само, як колись Магістр Томас бачив у ньому дивовижний студентський світ.