Гра в бісер

НА ПОСАДІ

Якщо вступ на посаду поки що, здавалося, приніс Магістрові більше втрат, ніж здобутків, поглинувши майже всі його сили і все особисте життя, поклавши край усім звичкам і всім улюбленим справам, лишивши в серці холодну тишу, а в голові — ніби запаморочення після великого нервового напруження, то тепер настав час відпочити, освоїтися з новим становищем і вжитися в нього, підсумувати нові спостереження й переживання. Найбільшим із них, після недавно виграної битви, була дружна, заснована на взаємному довір’ї праця з елітою. Радячись зі своєю «тінню», працюючи з Фріцом Тегуляріусом, якого він на пробу взяв до себе помічником для листування, помалу вивчаючи, перевіряючи й доповнюючи відгуки та інші нотатки про учнів і колег, залишені його попередником, Кнехт швидко, з дедалі більшою любов’ю зжився з елітою, яку, здавалось йому, він так добре знав, але суть якої, а так само й своєрідність Селища Гри та його ролі в касталійському житті, у всій своїй реальності відкрилася йому аж тепер. Щоправда, він довгі роки сам був членом еліти й одним із репетиторів, мешканцем цього близького музам, але й шанолюбного Селища Гри у Вальдцелі і почував себе його невід’ємною часткою. А тепер він уже був не просто якоюсь часткою, не просто жив у близьких взаєминах із цією громадою, а й почував себе її мозком, свідомістю й сумлінням, не тільки переживав разом з нею всі її поривання і її долю, але й керував нею, відповідав за неї. В урочисту хвилину, на випуску вчителів Гри для початківців, він висловився про це так: «Касталія — маленька, особлива держава, а наше Vicus Lusorum — держава всередині цієї держави, маленька, але давня й горда республіка, так само впорядкована й наділена такими самими правами, як інші її сестри, проте дужча й вища у своїй самосвідомості завдяки близькій спорідненості з музами і, можна сказати, священному характерові своєї діяльності. Бо наше почесне завдання — берегти справжні святощі Касталії, її неповторну таємницю і символ — Гру в бісер. Касталія виховує чудових музикантів, істориків мистецтва, філологів, математиків та інших учених. Кожен касталійський заклад і кожен касталієць повинен мати тільки дві мети, два ідеали: у своїй галузі досягти досконалості й зберегти свій фах і самого себе живим і пружним завдяки постійному зв’язку і щирій дружбі з усіма іншими дисциплінами. Цей другий ідеал — думка про внутрішню єдність усіх духовних зусиль людини, думка про універсальність — найповніше виявився в нашій шляхетній Грі. Може, для фізика, історика музики чи якогось іншого вченого сувора, аскетична відмова від усього, що стоїть поза його фахом, від думки про універсальну освіту інколи буває і корисна, сприяє тимчасовим досягненням у рамках однієї дисципліни, проте ми, гравці в бісер, не маємо права бути такими обмеженими й самовдоволеними, бо наше завдання — плекати ідею universitas litterarum і її найвищий вияв — шляхетну Гру, рятувати її від схильності окремих дисциплін вважати себе самодостатніми. Але як можна врятувати те, що саме не хоче бути врятованим? Хіба ми можемо присилувати археолога, педагога, астронома абощо не скніти в глухих стінах свого фаху, а невтомно відчиняти вікна в інші дисципліни? Ми не доб’ємося цього ніякими наказами чи впровадженнями Гри в бісер як обов’язкового предмета вже в шкільні програми, не допоможе й нагадування про те, яку мету ставили перед цією Грою наші попередники. Є тільки один спосіб довести, що наша Гра й ми самі необхідні: завжди тримати на високому рівні все наше духовне життя, чуйно схоплювати й засвоювати кожне нове наукове досягнення, кожен напрямок, кожну проблему і з думкою про єдність надавати нашій універсальності, нашій шляхетній, але й небезпечній Грі все нової форми, такої гарної, такої переконливої і принадної, так чудово грати в свою Гру, щоб найсуворіший дослідник і найпильніший фахівець знов і знов відчував її поклик, її звабу й красу. Уявімо собі на хвилину, що ми, гравці в бісер, працювали б якийсь час із меншим запалом, курси Гри для початківців стали б нудніші й поверховіші, в Іграх вищого ступеня вчені фахівці вже не добачали б пульсу життя, духовної актуальності й цікавості, наші щорічні Ігри за другим чи третім разом здалися б гостям неживими й старомодними, порожньою церемонією, безглуздим пережитком минулого — як швидко загинула б тоді Гра і ми разом з нею! Уже й тепер Гра в бісер не стоїть на тій осяйній висоті, на якій вона стояла одне людське покоління тому, коли щорічна Гра тривала не один чи два, а три або й чотири тижні і була найбільшою подією року не тільки для Касталії, а й для цілої країни. Нині на нашу щорічну Гру ще приїздить представник уряду, але часто вже як знуджений гість, присилають на неї своїх посланців і деякі міста й громади, проте після закінчення свята ці представники світської влади не раз уже ввічливо давали нам на здогад, що свято триває надто довго, а тому чимало міст не можуть прислати своїх представників і що, може, варто або дуже скоротити його, або надалі влаштовувати тільки раз на два чи три роки. Що ж, такого розвитку подій, чи, скоріше, такого занепаду, ми не здатні зупинити. І дуже можливо, що скоро в світі взагалі вже не розумітимуть нашої Гри, а свято ми будемо влаштовувати раз на п’ять чи на десять років або й узагалі не влаштовуватимем. Але чого ми можемо й повинні не допустити, то це дискредитації і знецінення Гри на її власній батьківщині, в Педагогічній Провінції. Тут наша боротьба не безнадійна, ми здобуваємо все нові й нові перемоги. Щодня ми бачимо, як молодих учнів еліти, що досить байдуже записувалися на курс Гри й закінчували його непогано, але й без великого запалу, раптом захоплює дух Гри, її інтелектуальні можливості, її шляхетні традиції, її надзвичайна сила, і вони стають нашими палкими прихильниками та прибічниками. І щороку під час Ludus sollemnis ми бачимо в себе славетних учених, що, як нам відомо, протягом року, роблячи свою корисну працю, дивляться на нас, гравців у бісер, згорда й посилають нашій інституції не найкращі побажання, але наша врочиста Гра чарами свого мистецтва дедалі дужче захоплює, скоряє їх, дає їм полегкість, підносить їхній дух, відмолоджує й окрилює їх, і врешті вони, зміцнілі душею і зворушені, майже присоромлені, покидають нас зі словами подяки. Пригляньмося на мить до тих засобів, які ми маємо, щоб виконати своє завдання, і ми побачимо величезний, чудовий, добре впорядкований апарат і його осереддя й серце — Архів Гри, яким усі ми щогодини вдячно користуємося і якому всі, від Магістра й Архіваріуса до останнього помічника, повинні служити. Найцінніше ж і найживотворніше в нашій інституції — давній касталійський принцип добору найкращих, еліти. Школи Касталії вибирають найкращих учнів з усієї країни й дають їм освіту. Так само й ми в Селищі Гри намагаємося вибрати найкращих зпоміж здібних до Гри, утримати їх у себе, дати їм якомога ширшу освіту. Ми беремо на свої курси й семінари сотні слухачів, багато їх не доводить навчання до кінця, але з найкращих ми вихо1вуємо справжніх гравців, які noмистецькому володіють Грою, і всі ви знаєте, що в нашому мистецтві, як і в кожному іншому, немає межі для зросту, що кожен із нас, коли він уже потрапив до еліти, ціле життя працюватиме над подальшим розвитком, удосконаленням, поглибленням себе самого й нашого мистецтва, байдуже, належить він до службовців Гри чи ні. Інколи нам кажуть, що наша еліта — велика розкіш, і не слід, мовляв, виховувати більше елітних гравців, ніж потрібно для того, щоб завжди була напоготові добра заміна на кожну посаду. Але, поперше, інституція службовців Гри існує не заради себе самої, а подруге, далеко не кожен гравець може бути службовцем, як, скажімо, не кожен добрий філолог може бути вчителем. Принаймні ми, службовці Гри, добре знаємо й відчуваємо, що репетитори — не просто наш резерв обдарованих і досвідчених гравців, з якого ми заповнюємо свої прогалини і отримуємо своїх наступників. Я б навіть сказав, що це — тільки другорядна функція еліти, хоч перед людьми необізнаними з касталійськими справами ми й наголошуємо на ній, коли мова заходить про сенс і право на існування нашої інституції. Ні, репетитори — це не тільки майбутні Магістри, керівники курсів, службовці Архіву, вони потрібні й самі собою, їхній невеличкий загін — справжній осередок і майбутнє Гри в бісер; саме їм, цим кільком десяткам сердець і голів, наша Гра завдячує свій розвиток, свою життєздатність і свої успіхи, саме в них відбуваються її діалоги з духом часу й окремими науками. Тільки тут нашу Гру грають посправжньому, повноцінно, правильно, самовіддано, тільки тут, в еліті, вона стала самоціллю й священнодійством, звільнилася від аматорства і вченого марнославства, від пихи й від забобонів. Від вас, вальдцельських репетиторів, залежить майбутнє Гри. Бо якщо вона — серце й найзаповітніша суть Касталії, то ви — найзаповітніша й найживіша її частина, ви, можна сказати, — сіль Педагогічної Провінції, її дух, її живе джерело. Не треба боятися, що вас стане надто багато, що ваш запал надто великий, а захоплення чудовою Грою надто ревне; хай запал буде ще більший, хай та ревність виявляється ще яскравіше! Для вас, так само як і для всіх касталійців, властиво, існує тільки одна небезпека, перед якою ми всі щоденно повинні бути насторожі. Ідея нашої Провінції та Ордену грунтується на двох принципах: на об’єктивності, любові до правди в наукових студіях і на плеканні медитативної мудрості й гармонії. Тримати обидва принципи в рівновазі означає для нас бути мудрими й гідними нашого Ордену. Ми любимо науки, кожен свою, а проте знаємо, що відданість науці не завжди може вберегти людину від корисливості, розбещеності й дріб’язковості, історія знає повно прикладів цього, і образ доктора Фауста — літературна популяризація цієї небезпеки. В інші сторіччя шукали рятунку в поєднанні інтелекту й релігії, досліду й аскези, їхньою universitas litterarum керувала теологія. Ми ж намагаємося перемогти звіра в собі і диявола, що гніздиться в кожній науці, медитацією і багатоступеневою йогівською практикою. Але ви знаєте не гірше за мене, що й Гра в бісер таїть у собі диявола, вона може звабити нас до порожньої віртуозності, до самовдоволення, мистецького марнославства, до шанолюбства, до бажання здобути владу над іншими і тим самим до зловживання тією владою. Тому нам, крім інтелектуального, потрібне ще й інше виховання, тому ми скорилися мо1ралі Ордену: не для того, щоб наше активне духовне життя перетворити в мрійливе, душевно вегетативне, а навпаки, щоб бути здатними до високих духовних досягнень. Нам не треба тікати з vita activa у vita contemplativa [46] чи навпаки, ми повинні завжди перебувати в дорозі між ними й почувати себе вдома і там, і там, брати участь у кожному з них».

46

З активного життя у споглядальне (лат.).

Ми навели Кнехтові слова, записані майже однаково і збережені багатьма учнями, бо в них дуже яскраво виявились його погляди на свою службу, принаймні в перші роки його перебування на посаді Магістра. Про те, що він був видатним педагогом (між іншим, спершу це його самого дивувало), свідчить хоча б велика кількість записів його лекцій, які дійшли до нас. З самого початку висока посада принесла Йозефові несподіване, дивовижне відкриття: навчати було йому дуже легко й дуже радісно. Він не думав, що так вийде, бо досі ніколи не мріяв про педагогічну діяльність. Щоправда, як кожному членові еліти, йому в останні студентські роки інколи доручали на короткий час читати лекції: то, заміняючи когось, він читав курс Гри різних ступенів, то ще частіше виконував роль асистента на таких курсах, але тоді для нього воля вибору наукових студій і цілковита зосередженість на предметі своїх наукових зацікавлень були такі дорогі й так багато важили, що він, хоч став уже добрим педагогом і користувався любов’ю серед своїх учнів, дивився на ці доручення швидше як на небажану перешкоду. І, нарешті, в бенедиктинському монастирі він також провадив курси, проте вони й самі собою мали невелике значення, а ще менше для нього самого: там навчання в отця Якоба і спілкування з ним зробило все інше другорядним. На той час йому найдужче хотілося бути добрим учнем, вбирати в себе все, що йому давалося, і поглиблювати свою освіту. Тепер учень став учителем і як учитель насамперед упорався з величезним завданням, що постало перед ним зразу після вступу на посаду: переміг у боротьбі за свій авторитет і за цілковиту тотожність особи й посади. При цьому він зробив два відкриття: поперше, відкрив для себе, як радісно передавати духовні надбання іншому інтелектові і бачити, що вони там набирають зовсім нових форм і зовсім поновому променяться, тобто як радісно навчати, а подруге, відкрив, як радісно боротися з індивідуальністю студента й учня, здобувати авторитет і духовне керівництво й користуватися ним, тобто як радісно виховувати. Він ніколи не відділяв одне від другого і, поки був Магістром, не тільки підготував багато добрих і дуже добрих гравців у бісер, а й особистим прикладом, закликом, суворою терплячістю, силою своєї вдачі розвинув у більшої частини своїх учнів усе найкраще, на що вони були здатні.

Дозволимо собі забігти наперед і згадаємо про один характерний досвід, який він набув при цьому. Перший час свого перебування на службі він мав справу тільки з елітою, з найвищим прошарком своїх учнів, зі студентами й репетиторами, кожен з яких був уже добрим гравцем у бісер, не раз такого самого віку, як і він. І тільки згодом, упевнившись, що вже здобув еліту, він почав повільно й обережно, з року в рік менше й менше віддавати їй сили й часу, аж поки врешті настала пора, коли він, бувало, міг майже зовсім полишити її на своїх довірених співробітників. Процес цей тривав роки, і з кожним роком Кнехт переходив зі своїми лекціями, курсами і вправами до все нижчих, молодших груп учнів, і нарешті дійшло навіть до того, що він — a Magister Ludi робив це дуже рідко — кілька разів особисто прочитав початковий курс для наймолодших, тобто для школярів, іще не студентів. І тоді він виявив, що чим молодші й непідготованіші були його учні, тим більшу радість давала йому робота з ними. Інколи йому було просто неприємно й досить важко вертатися від цих молодих і наймолодших до студентів чи навіть до еліти. Часом йому хотілося піти ще далі назад і спробувати свою силу серед іще молодших школярів, серед тих, яким іще взагалі не читали ніяких курсів і яких не знайомили з Грою; він хотів би, наприклад, трохи попрацювати в Ешгольці або в якійсь,іншій підготовчій школі, навчаючи маленьких хлопців латини, співів чи алгебри, тобто там, де інтелектуальний рівень іще багато нижчий, ніж на початковому курсі Гри в бісер, — зате учні в нього були б ще чистіші душею, ще краще піддавалися б навчанню й вихованню, і навчання й виховання утворювали б там ще міцнішу, неподільну цілість. Протягом двох останніх років свого перебування на посаді Магістра він у листах двічі називав себе шкільним учителем, нагадуючи цим, що вислів «Magister Ludi», який уже для багатьох поколінь означав тільки «Магістр Гри», спочатку був просто титулом шкільного вчителя.

Про здійснення цих бажань він, звичайно, навіть не заводив мови, тільки мріяв про це, як холодного, сірого зимового дня людина мріє про блакитне літнє небо. Для Кнехта були вже закриті всі шляхи, обов’язки йому визначала посада, та оскільки вона здебільшого не диктувала, як саме їх треба виконувати, залишала йому тух відносну волю, він з роками, спочатку, мабуть зовсім несвідомо, переніс свої зацікавлення на виховання, в першу чергу наймолодших із приступних йому вікових груп. Що старший він ставав, то дужче вабила його до себе молодь. Принаймні сьогодні ми можемо це сказати. Воднораз навіть прискіпливому спостерігачеві важко було б виявити в його службових діях якесь дилетантство чи сваволю. До того ж посада Магістра змушувала його раз по раз вертатися до еліти; навіть у ті часи, коли він майже цілком передав семінари й Архів своїм помічникам і «тіні», такі довготривалі справи, як, наприклад, щорічні змагання або готування публічної Гри, спонукали його підтримувати жвавий щоденний зв’язок з елітою. Якось він жартома сказав своєму другові Фріцові: «Бували володарі, що ціле своє життя страждали від нещасливої любові до своїх підданців. Серцем вони тяжіли до селян, пастухів, ремісників, учителів і учнів, але бачили їх дуже рідко, бо завжди були оточені міністрами й офіцерами, що, наче муром, відгороджували їх від народу. Отак і Магістрові: він тяжіє до людей, а бачить тільки колег, він хотів би побути з учнями й дітьми, а бачить лише вчених і еліту».

Але ми забігли далеко вперед, вернімося до перших років перебування Кнехта на посаді Магістра. Налагодивши бажані стосунки з елітою, він мусив насамперед як добрий, але чуйний господар забезпечити собі підтримку службовців Архіву, треба було також вивчити канцелярію і визначити її місце в загальній структурі, крім того, безперервно надходила силасиленна кореспонденції, а засідання й циркуляри Виховної Колегії весь час закликали його до виконання все нових обов’язків і розв’язання все нових завдань, зрозуміти сенс і черговість яких новачкові було нелегко. Часто йшлося про питання, в яких були зацікавлені окремі факультети Педагогічної Провінції, схильні й позаздрити один одному, наприклад, про питання компетенції, і тільки згодом з дедалі більшим захватом він пізнав таємну й могутню силу Ордену, цієї живої душі касталійської держави і чуйного сторожа її ладу.

Так минали місяці, сповнені напруженої праці, і в Кнехтових думках не знаходилось місця для Тегуляріуса, він тільки напівсвідомо давав йому різні доручення, щоб уберегти його від надмірного дозвілля. Фріц утратив товариша, бо той раптом піднявся на інший щабель, став найвищим начальником, до якого він уже не мав доступу як до приватної особи, його тепер треба було слухатись і звертатись до нього на «ви» і «превелебний». А проте всі доручення Магістра він приймав як турботу й ознаку особистої уваги. Почасти завдяки підвищенню друга і вкрай схвильованому настроєві всієї еліти, а почасти через ті доручення, йому, примхливому самітникові, передавалося загальне збудження, і він відчув, настільки, наскільки був здатен відчути, приплив енергії; в усякому разі, він витримував цілковиту зміну становища краще, ніж сподівався тієї миті, коли Кнехт, у відповідь на звістку про своє призначення Магістром, відіслав його від себе. Крім того, у Фріца вистачило розуму й серця, щоб зрозуміти чи принаймні здогадатися, яке величезне напруження, який тяжкий іспит доводиться витримувати тепер його другові; він бачив, що той, ніби охоплений полум’ям, вигоряє зсередини, і, мабуть, переживав усі його тривоги гостріше за нього самого. Він не шкодував сили, щоб добре виконати всі завдання Магістра, і якщо й жалкував колинебудь посправжньому, що через свою кволість не може посісти відповідальну посаду, якщо й сприймав це як свою ваду, то саме тепер, коли так хотів стати в пригоді обожнюваному другові як помічник, як службовець, як «тінь».

Букові ліси над Вальдцелем уже почали рудіти, коли одного дня Кнехт, узявши з собою невеличку книжку, вийшов у магістерський садок біля свого помешкання, в той гарненький садок, який покійний Магістр Томас так любив і, немов Горацій, часто сам обробляв, у той садок, священне місце відпочинку й самозаглиблення Магістра, який колись здавався Кнехтові і всім учням та студентам чарівним острівцем муз, таким собі Тускуланумом, [47] і в який він, відколи сам став Магістром і господарем його, так рідко навідувався, майже ніколи не проводив там свого дозвілля. І тепер він також вийшов туди лише на чверть години після обіду, дозволив собі тільки трохи пройтися поміж більшими й меншими кущами, де його попередник посадив кілька вічнозелених південних рослин. Потім він переніс легеньке плетене крісло на сонце, бо в затінку було вже холодно, сів у нього й розгорнув принесену з собою книжку. То був «Кишеньковий календар Магістра Гри», який років сімдесят чи вісімдесят тому склав тодішній Магістр Гри Людвіг Вассермалер і яким відтоді з певними, продиктованими часом виправленнями, скороченнями й доповненнями забезпечують кожного з його наступників. Цей календар був задуманий як vademecum [48] для Магістрів, особливо ще не досвідчених, на перші роки їхньої служби: він з тижня в тиждень, впродовж цілого року, перераховував їхні обов’язки, часом тільки називаючи їх, а часом і докладно описуючи, даючи поради, як краще з ними впоратися. Кнехт знайшов сторінку на цей тиждень і уважно прочитав її. Не виявивши там нічого несподіваного чи особливого, він наприкінці побачив такі рядки: «Помалу починай зосереджувати свої думки на майбутній щорічній Грі. Тобі може здатися, що ще рано, надто рано. А проте я раджу: якщо в тебе немає ще в голові готового плану, хай віднині не мине жодного тижня чи хоча б місяця без того, щоб ти не подумав про майбутню Гру. Занотовуй свої ідеї, використовуй кожні свої вільні півгодини для того, щоб проглянути якусь класичну партію, бери її з собою також, як їхатимеш у службові відрядження. Готуйся, але не пробуй вимучити з себе добру ідею, а частіше думай про те, що через кілька місяців на тебе чекає чудове, святкове завдання, для якого тобі треба набратися сили й відповідно настроїти себе».

47

Тускуланум — садиба Ціцерона на околиці м. Тускула в античній Італії (в Лаціумі), де славетний оратор провадив свої студії. В цій садибі відбувається дія «Тускуланських бесід» — філософськоморалістичного діалога Ціцерона, в якому йдеться про мудроврівноважене ставлення до життя й до смерті.

48

Посібник (лат.).

Слова ці написав десь три покоління тому мудрий старий чоловік, знавець своєї справи, між іншим, у той час, коли Гра формально досягла своєї вершини; їй тоді властива була вишуканість і пишна орнаментика, як, скажімо, в добу пізньої готики чи рококо в архітектурі й декоративному мистецтві, І приблизно два десятиріччя вона справді скидалася на гру в скляні намистини, порожню, кокетливу, з якимось штучним блиском, на пустотливу розвагу, щедро оздоблену всілякими витребеньками, на манірний танець, часом навіть на хитромудрі викрутаси найвигадливішого ритмічного візерунка. Були гравці, що вбачали в тодішньому стилі втрачений чарівний ключ, а були й такі, що вважали його перевантаженим зовнішніми оздобами, декадентським і немужнім. Отож один із митців і творців тодішнього стилю й склав календар для Магістрів, повний зичливих, мудрих порад і застережень. Коли Йозеф Кнехт вдруге і втретє уважно перечитав слова Магістра Людвіга, серце в нього радісно тьохнуло, і його опанував настрій, який, здавалось йому, досі був у нього тільки один раз і ніколи більше не повертався; він пригадав, коли це трапилося — під час медитації перед його вступом на посаду, йому тоді уявилося чудесне змагання Магістра музики і Йозефа, Магістра й початківця, старості й молодості. Ці слова написав старий, навіть дуже старий чоловік: «Хай віднині не мине жодного тижня» і «Не пробуй вимучити з себе добру ідею». Той чоловік років двадцять, а може, й багато більше займав високу посаду Магістра Гри, в ту ласу До Гри добу рококо він, певне, боровся з дуже розбещеною і самовпевненою елітою, створив понад двадцять блискучих щорічних Ігор, що тоді тривали ще по чотири тижні, й сам керував ними, старий чоловік, для якого щорічний обов’язок компонувати велику публічну Гру давно вже, мабуть, був не тільки великою честю й радістю, але й ще більшим тягарем, важкою працею, завданням, на виконання якого доводилось настроювати себе, намовляти, трохи підохочувати. Кнехт відчув не тільки вдячність і пошану до цього мудрого, досвідченого порадника — адже календар старого Магістра не раз уже ставав йому в пригоді, — а й Радісну, навіть веселу й пустотливу зверхність, зверхність молодості над старістю. Бо з усіх завдань Магістра Гри в бісер, що лягли тягарем на його плечі, все ж таки це найменше його турбувало: він не уявляв собі, що можна забути, своєчасно не подумати про щорічну Гру, що можна братися до цього завдання без радості, не зосередившись на ньому, що в нього може не вистачити заповзятості чи, ще гірше, вигадки. Ні, Кнехт, що в останні місяці іноді здавався собі досить старим, цієї хвилини відчув себе молодим і дужим. Але він не міг довго віддаватися цьому чудовому почуттю, не міг натішитись ним до кінця: чверть гадини, приділені ним на відпочинок, минали. Проте радісне, святкове почуття не розвіялося зразу, він поніс його з собою; короткий відпочинок у магістерському садку й читання календаря всетаки щось дали йому, лишили в його душі свій слід. З нього не тільки спало напруження, поступившись місцем хвилинному, радісному відчуттю краси життя, а й у голові його визріли дві ідеї, які він зразу ж вирішив здійснити. Перша: постарівши і стомившись, він складе з себе високе звання того самого дня, коли компонування щорічної Гри здасться йому обтяжливим обов’язком і він не знатиме, яку тему для неї придумати. Друга: він негайно почне готуватися до своєї першої щорічної Гри, а товаришем і головним помічником візьме собі Тегуляріуса; друг буде радий і задоволений, а для нього самого це стане спробою надати нового імпульсу їхній пригаслій дружбі. Бо Тегуляріус не зможе знайти для цього якогось приводу чи поштовху; перший крок має зробити він, Магістр.

А для друга буде вдосталь роботи. Бо ще з маріафельських часів Кнехт виношував одну ідею Гри, яку тепер, ставши Магістром, вирішив використати для своєї першої святкової Гри. В основу побудови й вимірів цієї Гри — в цьому й полягала чудова ідея — він хотів покласти старовинну конфуціанську ритуальну схему китайської садиби з її орієнтацією на сторони світу, з брамою, стіною духів, співвідношенням і призначенням житлових та господарських будівель, з підпорядкуванням їх небесним світилам, календареві й родинному життю, з символікою і правилами планування садка. Колись, як він ще вивчав коментарі до «І цзін», міфічний лад і значимість цих правил здавались йому привабливою, милою подобою космосу й місця людини у всесвіті; він вважав також, що в цьому традиційному розташуванні садиби стародавній, народний дух навдивовижу гармонійно поєднується з абстрактновченим духом мандаринів і майстрів. Він часто й любовно, щоправда, не роблячи ніяких нотаток, вертався думкою до плану тієї Гри, аж поки вона склалася в його уяві в цілість, і тільки вступ на посаду не дав йому той план здійснити. Тепер, цієї хвилини, Кнехт твердо вирішив побудувати свою святкову Гру на цій китайській ідеї. І він зараз таки скаже Фріцові, якщо той зуміє пройнятися духом його задуму, хай береться вивчати матеріал для загальної побудови й готується перекладати її на мову Гри. Але на заваді стояла одна обставина: Тегуляріус не знав китайської мови. А вивчити її він уже не встиг би. Проте, спираючись на вказівки самого Кнехта і Східноазіатського інституту, а також з допомогою літератури, він, мабуть, зможе опанувати магічну символіку китайської садиби, адже тут справа не в філології. А все ж на це треба чимало часу, особливо такій розпещеній, не звиклій працювати щодня людині, як Фріц, тому добре було б зразу взятися до справи. Приємно вражений, Кнехт усміхнувся: отже, той обережний старий добродій, що склав календар, справді мав цілковиту рацію, Другого ж таки дня, оскільки відвідувачів було мало І Кнехт устиг їх прийняти швидше, ніж звичайно, він викликав до себе Тегуляріуса. Той прийшов, уклонився з виразом трохи перебільшеної відданості й покори, як щоразу останнім часом при зустрічах з Кнехтом, і неабияк здивувався, коли Магістр, що став такий скупий на слова, лукаво кивнув йому й спитав: — Ти пам’ятаєш, як ми колись у студентські роки майже посварилися, коли мені не пощастило переконати тебе, що мій погляд правильний? Ішлося про значення й вартість східноазіатських студій, особливо вивчення китайської мови, і я все хотів намовити тебе також попрацювати в Східноазіатському інституті й вивчити китайську. Пригадуєш? Ну, а тепер я знов жалкую, що не зумів тоді тебе переконати. Як було б добре, коли б ти знав китайську! Ми б з тобою зробили одне прецікаве діло.

Він ще трохи подражнив друга, розпаливши його цікавість, і аж тоді висловив свою пропозицію: він, мовляв, хоче незабаром почати опрацювання щорічної Гри, і якщо Фріцові буде цікаво, хай візьме на себе основну працю, так, як було вже раз, коли Кнехт, живучи в бенедиктинському монастирі, готувався до участі в змаганні. Фріц, глибоко вражений, глянув на нього майже недовірливо; він був радісно схвильований уже самим веселіш тоном і усмішкою друга, якого він останнім часом знав тільки як володаря і Магістра. Зворушений і потішений, він сприйняв пропозицію Кнехта не тільки як велику честь і вияв довіри, а й зрозумів і оцінив справжнє значення цього гарного жесту: то була спроба воскресити їхню завмерлу дружбу, відімкнути двері, що були зачинилися. Він легко розвіяв Кнехтові сумніви щодо китайської мови і, ні хвилини не роздумуючи, заявив, що Превелебний може цілком покладатися на нього в своїй праці над майбутньою Грою.

— Гаразд, — мовив Магістр, — приймаю твою допомогу. Отже, в певні години ми знов будемо товаришами в праці і студіях, як за тих, наче вже таких давніх часів, коли ми разом опрацювали й вибороли не одну партію. Я радий, Тегуляріусе. А тепер тобі треба насамперед ознайомитися з ідеєю, на якій я хочу побудувати Гру. Ти повинен зрозуміти, що таке китайська садиба й за якими правилами її забудовують. Ти звернешся з моєю рекомендацією в Східноазіатський інститут, там тобі допоможуть. Або стривай — мені спало на думку щось інше, краще. Чи не попросити нам допомоги в Старшого Брата, самітника з Бамбукового гаю, про якого я тобі колись стільки розповідав? Може, він вважатиме, що зав’язувати стосунки з людиною, яка не знає китайської мови, буде для нього принизливо чи обтяжливо, але всетаки спробувати треба. Якщо він захоче, то зуміє зробити з тебе китайця.