Гра в пацьорки

– Дiвчинко!
– знову покликав голос.

«Яку ж роль менi запропонують?», - мiркувала тим часом я, не пiдводячи очей i рахуючи: три, чотири…

Ще мить i я погляну так, як дивляться красунi з листiвок, якi збирала моя мама. Ось зараз!

Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.

– Дiвчинко, - голос посуворiшав.
– Та ти що, спиш на ходу?! Ну й дiти пiшли, нiякої поваги до дорослих! Паска добрячого на вас не вистачає! Як пройти до овочевого магазину?!!

– Ну що ви причепилися до дитини?

– почула я iнший голос, i лагiдна жiноча рука погладила мене по головi.
– Бачте, в неї щось iз зором? Бiдолашна дитина! I хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче…

– Бiжи, нехай мама тобi носа витре! I не тиняйся вулицями!
– сказав хтось третiй.
– А то бабай забере…

Потiм усi розiйшлися.

А я зрозумiла, що то був не режисер…

Я повернулася у двiр. Гордо обминула близнюкiв i Язикату Куку, що все ще обговорювали переваги золотої сукнi перед химерною мрiєю про кiно.

Я пiшла додому.

А вже перед дверима свого пiд'їзду озирнулася i голосно свиснула крiзь дiрку в зубах.

З голуб'ятнi здiйнялися голуби.

Близнюки i Кука завмерли й з подивом глянули на мене.

– Я знiматимусь у кiно!
– ковтаючи сльози, впевнено сказала я i зникла у пiд'їздi…

Пiдкидьок

У мене була найзаповiтнiша мрiя: знайти пiдкидька. Адже мама категорично вiдмовлялася подарувати менi братика.

«Ну й не треба, - думала я.
– Сама його знайду i принесу додому!»

Менi здавалося, що немовлята-пiдкидьки лежать на кожному кроцi,

на кожнiй лавi у парку чи на порозi дитячої лiкарнi. Про це колись менi прочитала жалiсну iсторiю моя бабуся. А ще я подивилася фiльм, який так i називався - «Пiдкидьок».

О, мрiяла я, мiй малюк, якого я знайду, буде рум'яним i розумним, вiн одразу обхопить мене за шию рученятами, а я понесу його не в мiлiцiю, а додому, мамi.

Ми купатимемо його, варитимемо йому кашу. А ще краще - я залюбки вiддаватиму йому свою порцiю, я ж все одно терпiти не можу манної кашi.

А потiм я гратимусь з ним у дворi на заздрiсть усiм, хто бавиться неживими ляльками.

Ось так я мрiяла, ширяючи очима по лавах, порогах i кущах - найпевнiших мiсцях знаходження самотнiх малюкiв.

I нарештi сталося диво! На мiськiй алеї я знайшла те, що так довго шукала. На лавi самотньо сидiла маленька дiвчинка з великим рожевим бантом на головi. Я пильно подивилась на всi боки: поруч нiкого не було.

Бiдна дiвчинка! I така гарненька! То ось, якими вони бувають, цi пiдкидьки… Як добре, що саме я знайшла її!

Я пiдняла малу. Вона була досить важка. Але я, пхикаючи та зупиняючись на кожному кроцi, понесла її додому. Дiвча посмiхалося i щось щебетало менi на вухо.

Я ледве дiсталася до нашого третього поверху i штовхнула дверi ногою.

– Мамо, мамо, йди швидше! Я знайшла дiвчинку!
– радiсно закричала я.

– Давай будемо її купати!

З кухнi, витираючи руки у фартух, вийшла мама.

– О Господи… - тiльки й змогла вимовити вона та повiльно опустилася на стiлець, тримаючись за серце.

Тут дiвчинка голосно заревiла й почала смикати мене за коси.

Мама швидко зняла фартух, вхопила її на руки i суворо запитала:

– Де ти її взяла?

Я пояснила. Мама разом з дитиною миттю вибiгла з хати. Я - слiдом.

На алеї метушилася якась жiнка, бiля неї зiбрався натовп на чолi з мiлiцiонером. Мама щось довго пояснювала i перепрошувала. Натовп гув, дехто смiявся, вказуючи на мене пальцем. Жiнка притискала до себе мого пiдкидька i сварила маму.

…Додому ми поверталися мовчки.

– Ну невже ти не розумiєш, - згодом сказала мама, - що малюки - не гриби, якi ростуть на кожному кроцi?

Я все розумiла. I, все-таки перед тим як ступити на сходи, зазирнула пiд лавку у дворi: може хоч там причаїлося нiчийне немовля?…

Льотчицi

– Будемо льотчицями!
– беззаперечно оголосила моя найкраща подруга Олька. У мене перехопило подих: отакої, i чому ця чудова iдея не спала на думку менi?

– А що треба, щоби стати льотчицями?
– запитала я.

– По-перше, не їсти багато солодкого, щоб тебе витримав парашут, а по-друге, треба займатися фiзкультурою. Наприклад, бiгати щоранку, - пояснила Олька.

Не їсти солодкого було важко, а от бiгати я погодилася. I ми домовились, що наступного ранку зустрiнемось на подвiр'ї.

А ще домовилися, що це буде наша таємниця, яку ми розкриємо аж тодi, коли нам видадуть лiтаки. Щоправда, де i хто має їх видати, ми не знали.

Уночi я майже не спала, увесь час намацувала пiд подушкою спортивну форму i мрiяла. Будемо льотчицями! Як це чудово: водитимемо великi бiлi лiтаки, а Язиката Кука у золотiй сукнi стоятиме внизу з роззявленим ротом.

…Ранок видався прохолодним. Але ж льотчицi мають бути мужнiми!

Ми перевдяглися в пiд'їздi в спортивнi костюми. Я навiть пов'язала нам на рукави батьковi пов'язки з написом «ДНД» (це означало - «Добровiльна народна дружина»), з якими вiн iнодi чергував у нашому скверi. I ми щодуху понеслись вулицею вгору - до рiчки. Бiгти було важко. Назустрiч нам по шосе мчали тролейбуси та автомобiлi.

– Чи обов'язково льотчицям бiгати?
– iз сумнiвом запитала я, коли ми вже стояли на березi.
– Адже ми будемо лiтати!

– Бiг гартує силу волi!
– вiдповiла Олька i раптом схопила мене за руку: - Дивись!

На березi стояв хлопець, а поруч з ним перебирала нiжками справжня… че-ре-па-ха!

Вона лежала на спинцi i намагалася перевернутися.

– Це твоя черепаха?
– запитали ми.

– А то чия ж?
– знехотя вимовив хлопець.

– А що ти з нею робиш?