Гра в пацьорки

Аж поки менi знадобилося негайно подзвонити по телефону-автомату. Тодi треба було вкинути до щiлинки вуличного апарата двi копiйки.

Саме двох у мене не знайшлося - тiльки по однiй.

Я озирнулася i побачила, що до автомата наближається якийсь дядечко з портфелем у руках.

– Вибачте, - попросила я.
– Чи не помiняєте менi цi копiйки - на двi разом?

– Звiсно, дiвчинко!

Вiн понишпорив по кишенях, витяг звiдти дрiбнi грошi i поклав менi на долоню двi копiйки. Я простягнула йому свої мiдяки. Але вiн тiльки лагiдно усмiхнувся:

– Не треба! Це дрiбницi!

От якi добрi люди бувають на свiтi, подумала я. I вирiшила перевiрити: чи всi люди такi добрi до дiтей?

Якраз назустрiч йшла жiнка в квiтчастiй сукнi.

– Вибачте, - звернулася до неї.
– Менi необхiдно розмiняти цi двi копiйки - по однiй. Будь ласка.

Я була чемна i ввiчлива.

Жiнка дала менi двi копiйки i не забрала тi, що я їй запропонувала.

– Дрiбницi!
– так само зауважила вона i попрямувала далi.

Наступнi десять випадкових перехожих вчинили так само!!!

Увечерi у дворi я зiбрала «вiйськову раду». Розповiла про свої несподiванi здобутки. А ще про те, що сама змогла купити собi цукерку «Гуллiвер»!

Кука ледь не луснула вiд заздрощiв, що ця гарна iдея не спала на думку їй! I вона одразу взяла командування на себе. Ми розробили план…

Увечерi наступного дня «заробiтчани» вийшли на вулицю. Кожен з нас мав у кишенi по кiлька копiйок.

– Ти - сюди. Ти - туди!
– командувала Кука, вказуючи на прилеглi до нашого подвiр'я вулицi.

Добрi люди якраз в цей час поверталися з роботи, поспiшали додому, швиденько «розмiнювали» нам копiйки i, звiсно, нiхто з них не забирав свою «здачу».

Це була весела розвага!

За якусь годину моя кишеня вже добряче вiдвисла вiд напханих в неї дрiбних монет. Так само було з моїми друзями.

Втомленi i щасливi ми зiбралися у дворi i порахували свої скарби. А потiм пiшли до кондитерської! I чого тiльки не набрали - тiстечка, цукерки, бублики та кiлька пляшок ситро «Буратiно».

– Ти чого не їси?
– запитала мене за вечерею бабуся.

– Хочу трохи схуднути!
– поважно пояснила я, лускаючись вiд солодощiв.

Наступного дня iсторiя з розмiном двох копiйок повторилася. Цього разу ми купили кiлька оселедцiв i банку консервованих огiркiв. А наступного дня - бляшанки з «бичками в томатному соусi». Їсти на свiжому повiтрi у дворi було так весело! До того ж це була та сама «некорисна» для дитячого шлунку їжа, яку не давали вдома.

Ми вже почали будувати райдужнi плани щодо купiвлi вудок або сiтки для гри в волейбол, коли все скiнчилось.

Одного вечора ми, як завжди, розбрелися по бiчних вуличках.

– Чи не буде, дядечку, у вас розмiняти двi копiйки?
– ввiчливо звернулася я до першого зустрiчного.

– А- а-а!
– раптом закричав вiн i мiцно схопив мене за руку.
– Та у вас тут цiла банда! Бешкетники! Волоцюги! Я вже другий тиждень розмiнюю вам грошi!

З iнших вулиць на перехрестя перехожi тягли моїх друзiв - Ольку, Сашка та Язикату Куку. Вони вiдчайдушно пручалися.

– Треба вiдвести їх до батькiв!
– репетувала тiтонька у квiтчастiй сукнi, яку Кука намагалася вкусити за палець - Краще до директора школи!
– тримаючи Сашка за вухо, казав молодик з портфелем.

– До дитячої кiмнати мiлiцiї!!!
– запропонував свiй варiант розправи дiдусь, тримаючи Ольчину руку.

– Хто вас цього навчив?!
– запитав мiй «поневолювач».

– А, може, ними керує якийсь дорослий злодiй?
– з острахом запитала тiтонька в квiтчастiй сукнi.

– До мiлiцiї! До мiлiцiї!
– не вгавав дiдусь.

Жоден варiант розправи нас, звiсно, не влаштовував.

– Не треба в мiлiцiю, - сказала, рюмсаючи Язиката Кука.
– То ми… гралися…

– Що ж це за iгри такi?
– обурився «мiй» дядечко.

– Ми… ми… - казала Кука, - Ми… робили… бiз…нес…

Люди здивовано замовкли.

– Ага… - нарештi сказав молодик з портфелем.
– Примножували початковий капiтал? Ви що Маркса начиталися?

– Ми не з Марса, - сказала я.
– Ми тут живемо. Ми бiльше не бу-у-удемо…

– Ну якщо ви не з Марса, - раптом розсмiявся молодик i вiдпустив Сашкове вухо.
– I якщо бiльше не будете дурити людей, на перший раз варто вас вибачити. Але начувайтесь!

Нас вiдпустили, i ми стрiмголов помчали у свiй двiр.

– Це ж треба, - почула я навздогiн.
– Горе-бiзнесмени!!!

– Цiкаво, - мiркувала Язиката Кука увечерi наступного дня, - Невже тiльки на Марсi можна примножити початковий капiтал?…

Але вiдповiдi на це запитання ми так i не знайшли…

Як я уперше фарбувала вiї

Улiтку мене вiдправляли на вiдпочинок до дитячого табору. Перед тим ми зiбралися у дворi.

Отже, ми з Олькою понуро сидiли на лавi.

– Коли ти їдеш?
– запитала вона.

– Завтра, - вiдповiла я.

– Будеш там сама як доросла… - раптом сказала Олька.

Справдi! Я навiть про це не думала.

– Можливо, навiть… - сказала замрiяно подруга.
– У тебе закохається хлопець зi старшого загону.

Я одразу розпрямила плечi. А що, коли правда?! Але…

– Як ти гадаєш, - запитала я Ольку.
– А я гарна?

Олька з сумнiвом оглянула мої збитi колiна, перевела погляд на обличчя…

– Ну?
– нетерпляче смикнула я її за руку.

Вона знизала плечима, а потiм радiсно ляснула себе по таких самих колiнах, перемазаних зеленкою:

– Давай запитаємо про це у Сашка! Вiн усе ж таки чоловiк. Має сказати правду.

Ми гукнули Сашка, що порався зi своїм велосипедом.

– Ну що?!
– незадоволено запитав вiн, перекидаючи в руках гайковий ключ.

– Подивись на неї уважно!
– наказала Олька.

– А що таке?
– Сашко втупився в мене поглядом.