"Грант" викликає Москву

— Лікарня не встигла евакуюватись? — спитав Шрагін.

— Половина хворих нетранспортабельна, вони, по суті, приречені, — зітхнула Любченко.

— Багато таких?

— Близько двадцяти. — Любченко зажурено похитала головою. — Парадоксально, звичайно: в той час, коли на війні гинуть мільйони, ми побиваємось, щоб хоч трохи відстрочити загибель цих двох десятків хворих.

— По-моєму, це не парадокс, це вічний обов’язок лікарів, — сухо зауважив Шрагін.

— Але лікар ще й людина, — сумно сказала Любченко і тихо додала: — Радянська людина.

— І ваші хворі теж радянські люди, — відповів Шрагін.

Йому, як і раніше, щось не подобалось у цій жінці з розумним і тривожним обличчям. Вона ж знала, куди йшла в гості, бачить, які люди прийшли в цей дім, і чомусь не боїться двозначно натякати людині, з якою майже незнайома. «Це дивно», — подумав Шрагін і сказав суворо:

— Між іншим, Маріє Степанівно, ви поставили мене в дуже незручне становище. Як людина певних поглядів, я зобов’язаний не забувати ваші визнання. Але, з другого боку, ви подруга матері моєї дружини, і я мушу вірити, що Емма Густавівна не могла запросити сюди ні червоних, ні навіть рожевих.

Любченко подивилась на Шрагіна довгим, примруженим поглядом, встала і, не сказавши ні слова, попрямувала в прихожу.

— Маріє, куди ви? — поспішила за нею Емма Густавівна.

Кілька хвилин з прихожої чулись їхні голоси, потім грюкнули двері, і Емма Густавівна вернулась у вітальню. Кинувши невдоволений погляд на Шрагіна, вона пішла до рояля, біля якого сиділи, тихо розмовляючи, Ліля і лікар Лангман.

Шрагін теж підійшов до них. Вони наче й не помічали його і говорили далі про те, чи може музика виражати не високі, а найпростіші, буденні почуття людини.

— По-моєму, музика здатна передати тільки такі почуття, які людина переживає як потрясіння: любов, смерть, щастя, — казав Лангман.

Ліля стверджувала, що вона в музиці чує усмішку людини, її полегшене зітхання, задуманість, тихий сум.

— От вам людина усміхається, — сказала вона і зіграла кілька тактів з вальса Шопена. — Ніяких потрясінь, просто усмішка людини — правда ж?

Шрагін дивився на Лангмана, ждав, що він скаже. Але той, очевидно, зрозумів погляд Шрагіна, по-своєму, засміявся і сказав:

— У нас, німців, найстрашнішим вважається гість, який, уже надівши капелюха, починає в прихожій розповідати про звички своєї бабусі.

Лангман встав і почав прощатись. Ліля вийшла проводжати його. Почувши, як грюкнули парадні двері, Емма Густавівна спитала Шрагіна:

— Що таке ви дозволили собі сказати моїй подрузі? Вона заявила, що й ногою не ступить більше в мій дім.

— Мені не сподобався її настрій, — похмуро відповів Шрагін.

— Хіба мало кому не подобається чийсь настрій! — з явним натяком вигукнула Емма Густавівна. — Ви ж інтелігентна людина і мешкаєте в інтелігентному домі.

— По-вашому, я повинен був мовчати навіть тоді, коли ця ваша подруга заявляє, що вечір, на який ви її покликали, нагадує їй бенкет під час чуми? — усміхаючись спитав Шрагін.

— Що! Вона так сказала?

— Авжеж, вона так сказала і ще сказала, що їй шкода вас. Отут я не витримав і спитав, хіба її привели сюди силою, під конвоєм?

З прихожої вернулась Ліля.

— Ти послухай тільки, — звернулась до неї Емма Густавівна. — Виявляється, ота Любченко назвала наш вечір бенкетом під час чуми!

— О, господи, як мені все це огидно! — вигукнула Ліля і, за звичкою притиснувши пальці до скронь, побігла в спальню.

— Чума не чума, але те, що тут дім для божевільних, — це правда, — розгублено промовила Емма Густавівна…

Розділ 31

Четверту ніч підряд природа справляла весняний шабаш. Вдень вона немов соромилася когось — вітер затихав, яснішало небо, дощ майже припинявся. Вночі закручувалось справжнісіньке чортовиння. Степові вітри, ніби по команді, накидалися на місто з усіх боків, з неба на нього падала свинцева злива такої сили, що черепичні дахи дзвеніли від ударів води. А якщо раптом степовий вітер зустрічав свого морського суперника, вони починали дику гру, скручували в перевесла дощ та звихрену воду лиману і періщили ними в стіни будинків.

У ці шалені ночі Харченко вирушав у рисковані походи через усе місто, через міст — до військового аеродрому і назад. Він носив у потайне місце вибухівку для Федорчука і Вальтера. Це була нелегка робота. Прийшовши додому після денної зміни на макаронній фабриці, він складав тол у брикети, схожі на поліна, обшивав їх полотном, у якому прорізував дірки для підривних капсулів. А тільки-но починало темніти, виходив з дому, несучи за плечима велику в’язку дров, серед яких були сховані два — три грізних поліна.

Холодної зими і тепер багато-хто з мешканців міста щоденно шукали паливо. Німці звикли до сірих постатей з в’язками дров за плечима. І все-таки нелегко було вийти з дровами з міста і перейти через місток.

Харченко виходив з дому незадовго до комендантської години, коли починало смеркати. Толові поліна сховані у в’язці непогано, і все ж, якщо придивитися, то помітити їх можна. Містом треба йти так, щоб позаду близько нікого не було.

Перед містком — будка контрольного поста. Солдати наче не звертають на нього уваги. Але кожної хвилини вони можуть гукнути — раптом їм спаде на думку поворушити в’язку або просто подивитися на неї зблизька?.. Правда, в ці шалені вечори солдати зовсім не вилазили з будки. Так що хазяйновитий Харченко і повертався з в’язкою — дров не настачиш, якщо їх кожного разу викидати…

Уже вчетверте Харченко щасливо вибрався з міста. Кожний крок уперед коштував йому неймовірних зусиль. Вітер звалював з ніг, штовхав у груди. Одяг зразу намок і став важкий, зв’язував рухи, а по спині, викликаючи озноб, текла вода. І не доведи потрапити в місце, де вітер крутив свою дику гру із зливою! Тоді найкраще стати навколішки прямо в грязюку, покласти попереду в’язку і держатися за неї руками, як за якір, чекаючи, поки водяні перевесла підуть періщити кудись далі. А тоді вставай, витягай ноги з трясовини, закидай свою в’язку за плечі і вперед — у глуху, як стіна, темряву.

П’ять кілометрів цієї пекельної дороги він уже знав, як кажуть, на дотик. На тому березі річки спершу слизький, як лід, суглинок, потім смуга в’язкого тіста чорнозему і, нарешті, зибучий, засмоктуючий ноги пісок. По дорозі — пам’ятні прикмети: вирваний із землі телеграфний стовп, що висить на проводах, — з першого разу віддалеки здалося наче висить людина; калюжа велика, як озеро; перекинутий у воронку спалений грузовик, а трохи далі — акуратна німецька могила з березовим хрестом і рогатою каскою на ньому. І нарешті, за аеродромом береговий схил, на який треба було зійти, ступивши рівно п’ятсот кроків, після чого повертати ліворуч до розмитого піщаного кар’єра. Тут тайник.