"Грант" викликає Москву

Харченко йшов од прикмети до прикмети, і двопудова в’язка дров здавалася дедалі важчою. Він думав, що нашим солдатам зараз ще гірше, ще важче і непомітно для себе починав іти енергійніше, в’язка наче ставала трохи легшою. А думка летіла далі: «Таке випало на долю не мені одному, всім, всім без винятку випало, весь народ тягарем придавило. Але якщо кожен не буде охати і стогнати, а зціпить зуби і отак, отак ітиме вперед, нестиме свою грізну для ворога ношу, доля повернеться до нас лицем, німець побіжить, і стане він тоді лічити свої могили на зворотному шляху в свою розпрокляту Німеччину».

І, немов підтверджуючи його думки, праворуч у темряві проплив силует березового хреста з каскою. Харченко навіть зупинився, уважно подивився на цей силует: «Лежиш гад… Так тобі й треба…»

Він легко зійшов на береговий схил. Тут було сухіше. Відлічивши п’ятсот кроків, звернув ліворуч до кар’єра. Колись тут грузовики проклали дорогу прямо по цілині, розмісили пісок на дві колії, і між ними утворилася горбата слизька грядка. От цією грядкою і треба йти. А вітер зіштовхує.

Попереду виднівся виступ кар’єру. Харченко наперед тішився з того, як він сховається за ним від злющого вітру. Поворушивши в’язку, щоб вона краще лягла на плечі, почав приглядатись, де зручніше зійти в кар’єр…

А вранці ніби нічого й не сталося працював на макаронній фабриці, вальцюючи тісто. Та все ж ці шалені ночі не минали марно. Руки швидко німіли, ставали слабкими, лоб вкривався холодним потом. Димко, працюючи поряд, бачив, що з товаришем не гаразд, та підійти до нього з добрим словом не міг. І все-таки не витримав, вибрав хвилинку, коли майстер і німецький вартовий пішли в далекий куток цеху, швидко підійшов до Харченка:

— Що з тобою?

— Все гаразд, Сергію. Залишилась одна ходка.

Димко ласкаво доторкнувся до руки товариша і вернувся на своє робоче місце.

Розділ 32

Адмірал Бодеккер захотів подивитися службу в церкві. Він сказав про це Шрагіну, і в неділю вранці вони поїхали в храм. Машину залишили за два квартали. Адмірал був у цивільному, і на них ніхто не звернув уваги, тим більше, що церква була повним-повнісінька. Обідню служив Величко. Шрагін уперше бачив, як він це робить, і з хвилюванням спостерігав за ним. Широка борода, на потилиці грива, повільні і величні жести, густий красивий бас — просто чудовий піп.

Тим часом служба проходила як належить.

Адмірал Бодеккер уважно вдивлявся в обличчя парафіян. Потім присунувся до Шрагіна і прошепотів:

— Все-таки більшовики знищити релігію не змогли.

Шрагін кивнув.

У церкві було дуже тихо. Величко повільно й урочисто пройшов до аналоя, встановленого перед вратами. Натовп віруючих з усіх боків присунувся до нього. Величко почав проповідь.

— Мир вам і благоденство, — мовив він негучним приглушеним басом. — Але поговоримо сьогодні про караючу правицю божу. Вона звалилася на всіх нас, як кара за гріхи наші. Давайте звернемося до душ і справ своїх і зрозуміємо гріхи наші, бо людина, яка зрозуміла свій гріх, уже стала на шлях спокутування… Нам заповідано понад усе на світі любити ближнього свого, а це значить — любити народ свій. Чи всі цю заповідь виконують? Загляньте в душу свою — чи не завівся черв’як зради, запроданства, продажності та іншого бруду?

Шрагін, затамувавши подих, дивився на присутніх тут людей — чи розуміють вони, про що їм каже священик? Всі стояли, покірливо опустивши голови, як грішники. Як узнати, що вони думають?

Тим часом проповідь тривала, і чим далі, тим яснішою і оголенішою була думка священика. За його словами виходило, ніби провидіння просто-таки наказувало покарати злочинців і злочинство, не підкорятися злочинним законам, не ставати рабами злочинців і ворогами ближніх своїх.

Служба закінчилась, і люди посунули до виходу, штовхаючи з усіх боків Шрагіна і Бодеккера. Вони вибралися з церкви в центрі натовпу віруючих. Адмірал зацікавлено дивився в обличчя оточуючих його людей. А Шрагін в цей час думав: треба негайно попередити Величка, щоб був обережніший. «Хіба він не герой? — думав Шрагін. — Не боїться перед сотнею зовсім незнайомих йому людей так відкрито закликати до опору…»

— Цікаво, про що казав священик? — перервав роздуми Шрагіна адмірал, коли вони вже підходили до машини.

— Те саме, що кажуть усі священики світу: не треба грішити.

— Мабуть, він говорив дуже добре. Я бачив, як уважно його слухали, — задумливо мовив адмірал.

— Так, він говорив дуже добре, — охоче погодився Шрагін…

У цей час Релінк, незважаючи на неділю, був на роботі. Разом з начальником радіослужби Елербеком і спеціалістом у російських справах Грозовським, якого спеціально викликали з абверу, досліджував перехоплену вночі передачу радіостанції Гранта. Уже третю годину вони марно побивалися над тим, щоб розгадати шифрування. Перед ними лежав аркуш паперу з безглуздим текстом:

«На основі 3407 небесне не рука книгу 001… Програма та вітер… 8282: цілком або кінь пріма — 11 —підсумки А двигун: 0000 — тренування»… і так далі. Але останнім словом у цій абракадабрі було «Грант».

— Загалом ясно тільки одне — шифр не про вашу макітру, — в’їдливо сказав Релінк.

— Шифри весь час змінюють і, крім того, створюють нові, — офіційно відповів Грозовський.

— Ви мені скажіть твердо хоча б одне: ті слова, які ми розшифрували зараз, вони беззаперечні? Чи якийсь інший ключ викличе й інші слова? — спитав Релінк.

— Слова можуть бути інші, — ніяк не реагуючи ні на ущипливість, ні на гарячність Релінка, сухо відповідав Грозовський. — Однак у нас є надія, що окремі і грамотно складені слова свідчать про те, що шукаємо правильно. Нарешті, ми вже третій раз маємо один і той же підпис «Грант».

— Але ж він не зашифрований і, можливо, навіть навмисно дається відкрито, щоб… нагадати нам про капітана Гранта, дітей якого описав Жюль Верн.

— Ви даремно іронізуєте, — так само сухо мовив Грозовський. — Я вже просив, щоб мені дістали цю книгу російського мовою. Дуже можливо, що саме в ній і заховано ключ шифру. В нашій справі все може бути.

— Читайте, але не впадайте в дитинство, — по інерції говорив в’їдливо Релінк, хоч розумів, що Грозовський працює серйозно і знає свою справу.

— Я все-таки здивований, що ви не можете добитися пеленгуючих станцій, — зауважив Грозовський встаючи.

Релінк промовчав. Він сам був не лише здивований, але й обурений. Тільки вчора він знову говорив про це з Берліном, і йому категорично заявили, що станцій він не матиме, бо вони потрібні на об’єктах, значно важливіших. Так, крім усього, йому дали ще й зрозуміти, що він сидить далеко не на найвідповідальнішому місці…

Коли Елербек і Грозовський пішли, Релінк подумав із злістю, що зіпсовано ще одну неділю. Про перехоплену передачу йому дзвонили сьогодні о сьомій годині ранку, а напередодні він працював без перерви шістнадцять годин. Зараз він відчував важку втому, але знав, що заснути вдень не зможе… Подзвонив генералові Штромму, ад’ютант відповів, що генерал десь гостює. Релінк пригадав, що генерал запрошував його у гості до тієї місцевої німкені, у якої вони якось уже були.

Відпустивши машину, Релінк попрямував пішки. Був м’який весняний день, і, хоч не йшов дощ і стояла тиша, повітря було вологе й холодне. Релінк підняв комір шинелі, глибоко засунув руки в кишені і прискорив ходу.