"Грант" викликає Москву

Однак усе це ніяких наслідків не дало. В тенета, розставлені на вивчення осіб, що одержували дозвіл на виїзд з міста, Шрагін не потрапив.

Релінк не врахував, що адмірал Бодеккер сам мав право виписувати такі дозволи. А чотири місцевих мешканці, що попали в тенета після перевірки, виявилися спекулянтами, і від них Релінк мав тільки одну користь: він узнав, що в комендатурі у спекулянтів за проїзний дозвіл беруть хабарі.

Релінк передав ці дані в поліцію СД Цаху, після чого виникла «справа про корупції в військовій комендатурі міста», справа, яка, на жаль, не стала такою гучною, як одеська, і зібрати з неї вершки Релінку не пощастило.

Розділ 50

Цієї другої воєнної зими грудень видався сирітський — не випало ні одного по-справжньому зимового дня. Під Новий рік у місті майже не було снігу. Люди вже почали згадувати якийсь давним-давній рік, коли отак само зими зовсім не було, аж раптом на них з холодною люттю обрушився січень — з морозами, завірюхами, з пронизливими степовими вітрами. Місто принишкло, мешканці сиділи по домівках, на деяких вулицях по кілька днів на снігу не побачиш людського сліду. Тільки як смеркне, по всьому місту лунає тріск — люди ламали на паливо паркани.

Навіть СД притихла в ці дні — цілий тиждень не було облав. Шрагіна влаштовував цей несподіваний перепочинок. У грудні група вже діяла. Зіна і Сергій Димко викрали на біржі і знищили майже чотири тисячі облікових карток. Під самий Новий рік Ковальов і підпільники, що працювали за п’ятдесят кілометрів од міста, підготували розрив ешелона, в якому вивозили людей до Німеччини, — майже триста чоловік урятувалося. З табору військовополонених не без участі Дем’янова втекла група офіцерів і солдатів; їм підпільники допомогли сховатися в місті, і вони поривалися вступити в боротьбу. Величко разом з підпільниками випускав листівки. Сам Шрагін активно провадив розвідку.

Але становище групи лишалося дуже тривожним. Пропажу облікових карток на біржі виявили скоріше, ніж припускали підпільники. Управа наказала директорові біржі замінити весь штат, а список звільнених працівників передати в поліцію. Зіна опинилася без роботи і, крім того, під підозрінням, яке могло поширитись і на Сергія. На залізниці арештували хлопця, що брав участь в організації втечі невільників. Випадково його взяли чи ні, невідомо, однак Ковальову треба було звідти йти… Будівельно-ремонтну контору, де працював Дем’янов, найближчим часом мали передати в інженерно-саперні війська. Дем’янову дожидати цього не слід… І остання новина — раптово закрили театр, трупу розпустили, і Єгор Назаров знову без роботи…

Але найважче становище у Григоренка. Після походу до партизанів він знову не мав ні роботи, ні житла. Та головне — у хлопця подалися нерви. Першими це зрозуміли його товариші: вони допомагали йому ховатись, а він з ними лаявся, докоряв за егоїзм, вважав, що його всі ображають. А сам тим часом став справжнім утриманцем і для свого влаштування нічогісінько не робив.

Шрагін про стан зв’язкового узнав дещо пізніше — з ним Григоренко поводився як і раніше, накази його виконував і під час кожної зустрічі докладно розказував, яких він заходів вживає, щоб стати на роботу і знайти житло.

Якось надвечір Шрагін за розкладом зустрівся з ним біля вокзалу, і вони потрапили в зону облави. Становище було, звичайно, небезпечне, але далеко не безвихідне. Виручили чудові документи Шрагіна.

Уже давно минула небезпека, а Григоренко все ще тремтів.

— Слухайте, не можна ж вдаватися в такий переполох, — з прикрістю сказав йому Шрагін. І у відповідь почув:

— Добре вам…

— Так, мені дуже добре, — ніби погодився Шрагін і в цю хвилину вирішив, що ця людина більше не повинна виконувати обов’язки зв’язкового. Коли Шрагін сказав йому про це, Григоренко не образився, не здивувався, навіть нічого не спитав.

— Вам видніше, Ігоре Миколайовичу, — якось байдуже відізвався він…

У тривожних роздумах Шрагіна про становище групи історія з Григоренком посідала своє особливе, болюче місце. Шрагін винуватив себе в тому, що вчасно не розгадав хлопця, не допоміг йому стати кращим. Адже, приїхавши сюди, Григоренко напевно вважав себе готовим до красивих подвигів і навіть до загибелі — і теж красивої і героїчної. Тоді, на початку, він не влаштовувався на роботу зовсім не тому, що не міг знайти собі відповідного місця. Він просто не міг допустити, що він, призначений для здійснення подвигів, буде, як Харченко і Димко, місити тісто на макаронній фабриці, або, як Дем’янов, забивати худобу на бойні чи, як Ковальов і Назаров, лазити під товарними вагонами, перевіряючи зчеплення. І те, що під час першого знайомства Шрагін сприйняв у ньому за впевненість і хоробрість, насправді було самовпевненістю, що приховувала від першого погляду небезпечне нерозуміння професії розвідника. Цей прорахунок Шрагін не міг собі простити. Тепер він розумів, що швидко виявити цей свій прорахунок не зумів тільки тому, що Григоренко став зв’язковим, виконувати його вказівки і організовувати зустрічі не було особливо важкою роботою.

Невдалий похід до партизанів остаточно надломив Григоренка. Його душу, як іржа, почав роз’їдати страх. Він старанно приховував його, але не міг приховати роздратування і озлобленості. Він підозрював, що Шрагін навмисно зволікає з його влаштуванням. «Випробовує мене на злом», — казав він товаришам. Тим часом Шрагін робив усе, щоб убезпечити його від біди…

Перебувши ніч у підвалі в Димка, Григоренко вранці вирушив на базар. Димко відговорював його, радив нікуди не ходити і чекати звісток од Шрагіна.

— Я розвідник, а не сторож твого льоху, — визвірився Григоренко. — Піду пошукаю все-таки ту людину, яка обіцяла мені роботу.

Людина, що обіцяла йому роботу, справді існувала, але обіцянку давала ще минулого року, і з того часу Григоренко її не бачив. На базарі він і не шукав тієї людини. Не маючи останнім часом доручень од Шрагіна, він ходив на базар тільки для того, щоб показати товаришам, нібито в нього є там якісь справи і що він ще діє. Крім того, він знав, що в базарному натовпі менш примітний і перебуває у відносній безпеці.

Прийшовши на базар, Григоренко, як завжди, проштовхався до будочки свого давнього знайомого годинникаря, якого за маленький зріст усі звали Карликом. Свого часу саме Карлик дав йому кілька поквапних уроків свого ремесла. Це була дуже добра людина, і Григоренко останнім часом з цього користався: він позичав у Карлика гроші під якісь майбутні заробітки. І хоча Григоренко перед ним гороїжився і брехав про якісь свої успіхи в комерційних справах, Карлик відчував, що насправді його знайомий живе дуже погано, і кожного разу до приходу Григоренка припасав для нього харчі. Він би й притулок дав Григоренку в себе, та сам наймав куток у великій родині.

— Здоров, Карлик! — весело привітав його Григоренко, протискуючись у будочку крізь вузенькі двері і сідаючи на ящик, біля якого висіли в повітрі коротенькі ноги годинникаря. Він працював, сидячи на високому дитячому стільці.

Карлик весело і дружелюбно подивився через плече на гостя, не уриваючи розмови з клієнтом, що приніс йому мертвого будильника.

— Обидві пружини лопнули, і ходова, і дзвінкова, — поставив він діагноз.

— Діти перекрутили, — засмучено пояснив клієнт.