"Грант" викликає Москву

Нічого важливого від цього обшуку він не ждав. Шрагін не такий дурень, щоб зберігати в цьому домі документи, які б його викривали.

Релінк відкланявся і поїхав…

На самому початку розмови з Лангманом Релінк припустився тактичної помилки. Він натякнув, що арешт Шрагіна чимось загрожує лікареві. Обличчя Лангмана зразу наче закам’яніло, і він сухо запитав:

— Ви бачите в моїй особі співучасника пана Шрагіна, я правильно вас зрозумів?

— Ні, — твердо відповів Релінк.

— Тоді що вам від мене треба?

— Коротко — ваші враження про цю людину.

— Ми прийшли до того, з чого почали, — поморщився Лангман. — Невже ви не розумієте простої речі: або я його спільник, і тоді я корисний вам, або… ви марно гаєте на мене час.

— Я чув щось… — Релінк змусив себе усміхнутись, — про вашу з ним спілку… в родинному чи ліричному плані.

— Як видно, в цьому плані СД працює тут добре, — холодно зауважив Лангман. — І все-таки ці відомості не точні. Мої стосунки з тією жінкою — моя особиста справа. Але чоловіком її є пан Шрагін.

— Нема в неї більше чоловіка.

Лангман усміхнувся:

— Мені важливо почути це від неї. Тільки від неї. Мабуть, і це вам незрозуміло, — спокійно сказав Лангман і раптом спитав: — Сподіваюсь, її ви не арештували?

— Поки що ні, — сухо кинув Релінк, зловтішно відчувши, що він знайшов, нарешті, спосіб примусити цього типа бути говірким. — Але я ніяких гарантій щодо цього не даю. її чоловік — наш ворог, і, як видно, дуже великого масштабу.

— Це підозра чи встановлений факт? — запитав Лангман.

— На жаль, факт. Вірніше — на щастя, оскільки він уже в наших руках.

— Тоді навіщо вам мої сторонні враження про нього, якщо, звичайно, ви не вважаєте мене його спільником?

— Я повинен вирішити, яких заходів вжити щодо його дружини, — відповів Релінк.

— Можу сказати одне, — ледве переборюючи небажання говорити про це, сказав Лангман, — для неї цей шлюб не був щасливий.

— А для нього? — швидко спитав Релінк.

— За моїми спостереженнями, він з тих чоловіків, які просто не вміють бути одруженими і не розуміють, що таке родинне щастя. Його серце і голова в усьому, що за стінами домівки.

— А чи не був їхній шлюб фікцією стратегічного значення?

— Не думаю… не думаю… — повільно відповів Лангман.

— В такому разі, як ви розумієте, вона — його спільниця і її мати — теж, і тоді арешт обох неминучий, — сказав Релінк.

— Ви не зробите цього, — спокійно і впевнено промовив Лангман.

— Чому? — здивувався Релінк.

— Я прошу вас не робити цього, — зовсім не прохально, а майже погрозливо сказав Лангман.

— На жаль, я не можу чиїсь особисті інтереси ставити вище за інтереси рейху, — сказав Релінк, підводячись. — Я раб законів, які придумав не я…

Від Лангмана Релінк вернувся в будинок Шрагіна. Обшук там, звичайно, нічого не дав. Сказавши жінкам, що без його дозволу, вони не мають права виїздити з міста, Релінк поїхав обідати. Через годину він приїхав в СД, викликав Бульдога і запитав, як поводиться Шрагін.

— Спокійний. Наче сидить не в одиночці, а в купе, експреса. Давайте краще на нього подивимось тут.

— Рано. Григоренка сюди, — наказав Релінк.

— Він ще не прочумався.

— Хай лікар зробить йому укол, і ведіть. Швидко!

Укол викликав у Григоренка дивний стан. Він розумів, що його привели в цей кабінет на допит, але що це означає для нього, до кінця не усвідомлював. Біль, який приголомшив його на попередньому допиті, немов розчинився в ньому, ввійшов у всі клітини його тіла, ніби навіть прижився в ньому і не позбавляв його більше свідомості. І ось тепер йому загрожував новий біль, якому вже ніде розчинятись, бо він весь сповнений болем попереднім.

Григоренко з жахом стежив куточком розбитого ока за Бульдогом. Тих двох катів, які стояли позад нього, він тільки чув, знав, що вони тут, поряд. А отам, біля стінки, на підлозі лежав чорний, тьмяно лискучий гумовий брусок, заряджений болем. Він думав тільки про це, і тому Релінк, що сидів за столом, здавався йому найменше небезпечним.

— Ну, Григоренко, продовжимо нашу розмову, — неголосно сказав Релінк і зрозумів, що арештований не чує, а дивиться на гумовий брусок, що лежить під стінкою. Релінк усміхнувся і крикнув на повний голос: — Ей, Григоренко! Увага!

Григоренко неквапно повернув до нього своє розпухле обличчя.

— Ти чуєш мене?

Григоренко кивнув.

— Тоді все гаразд. Повернімося до твого знайомства з Грантом. Не пригадав ти його?

Григоренко заперечливо повів головою.

— Ти що, говорити розучився? — закричав Релінк. — Відповідай, як належить людині, язиком. Не пригадав Гранта?

— Н-ні, — Григоренко ледве розірвав злиплі губи.

— Отепер ясно — не пригадав. А може, ти знаєш його під іншим прізвищем? Увага, Григоренко! Я зараз назву тобі інше прізвище Гранта. Слухай! Його звуть Шрагін! Ігор Миколайович Шрагін!

Хоч як був зайнятий біллю мозок Григоренка, все-таки прізвище керівника групи приголомшило його, і він зрозумів, де перебуває. Релінк, звичайно, бачив, яке враження справило прізвище, яке він назвав, і вже не сумнівався, що Шрагін і Григоренко знають один одного. Тепер треба кувати залізо, поки не загасло і спробувати з’ясувати прізвища всіх учасників зграї.

Релінк підійшов до Григоренка:

— Ну, ти переконався, що ми все знаємо. І справді ж, даремно ти натерпівся від цього… — Релінк показав на гумовий брусок. — Даремно, тому що Грант, він же Шрагін, уже давно сказав нам, що знає тебе.

— Цього не може бути! — раптом твердо і ясно промовив Григоренко.

Релінк розгадав природу цієї впевненості Григоренка і сказав майже задушевно, починаючи нову, заздалегідь продуману атаку:

— Запам’ятай на майбутнє: я ніколи не кажу неправди. У мене просто нема часу вигадувати брехню. Отже, Шрагін сказав нам, що добре знає тебе. Знову не віриш? Тоді слухай, яку він дає тобі характеристику: нерозумний, самовпевнений, недисциплінований. І що вже зовсім прикро — боягузливий. Тільки боягузтво, сказав він, могло примусити Григоренка тікати в лікарню, де він і напоровся на гестапо.