Гробниці Атуану

Нічого не знайшовши на Могильному пагорбі, Арха зійшла до храму Богокороля. Вкриті памороззю колони з різьбленими капітелями у зоряному сяйві здавалися білими, немов із слонової кістки. Арха постукала у двері, і невдовзі на порозі з'явилася Косіль.

— Що привело мою повелительку? — холодно і сторожко поцікавилася жриця.

— У Лабіринті ховається чоловік.

Новина заскочила Косіль зненацька: вперше за багато літ сталося щось таке, чого вона геть не сподівалася. Жриця ошелешено кліпала вибалушеними очима. І Арха подумала, що зараз Косіль дуже схожа на Пенте, коли та намагалася її мавпувати. Дівчина мало не пирхнула від сміху, однак уже за мить опанувала себе.

— Чоловік? У Лабіринті?

— Авжеж, чоловік, чужоземець.

Помітивши, що Косіль дивиться на неї з недовірою, Арха додала:

— Я знаю, як виглядають чоловіки, хоч і бачила лише кількох.

Косіль пропустила повз вуха її іронію.

— Як же він туди забрався?

— Гадаю, не обійшлося без чарів. У нього темна шкіра, тож, мабуть, він прибув сюди із Внутрішніх земель. Ще один грабіжник Гробниць. Я побачила його у Підмогиллі, під самісінькими Брилами. А коли злодій зауважив мене, то сховався у Лабіринті. Мені навіть здалося, що він бував там уже не раз. Я замкнула за ним залізні двері, а чужинець намагався відчинити їх чарами... Але дарма! А вранці він загубився десь у Лабіринті, і тепер я не можу його знайти.

— У нього є світло?

— Так.

— А вода?

— Менше, ніж півбаклажки...

— Що ж, його свічка досі вже мала згоріти, — вголос міркувала Косіль. — Ще чотири-п'ять днів. Щонайбільше тиждень. А тоді можеш послати моїх служників, нехай витягнуть тіло з-під землі. Його кров ми пожертвуємо Трону, а...

— Ні! — раптом промовила Арха, і голос її затремтів від люті. — Я хочу схопити його живим.

Жриця здивовано поглянула на Арху.

— Для чого?

— Щоби він... щоби цей блюзнір конав довше! Він поглумився над Безіменними! Споганив світлом Підмогилля! Зазіхнув на скарби Гробниць! Ні, його треба покарати набагато суворіше... Я не можу дозволити йому просто лежати у підземеллі та спокійно помирати!

— Так, — замислено мовила Косіль. — Але як ти упіймаєш його, Повелителько? Це ризикована справа. Може, краще залишити злодія напризволяще? Хіба мало в Лабіринті хідників, устелених кістками тих, кого поглинула темрява?.. Дозволь Силам Пітьми покарати чужинця так, як їм заманеться, згідно з чорною волею самого Лабіринту. Зрештою, смерть від спраги — жахлива смерть...

— Знаю, — сказала Арха, розвернулася і пішла геть, ховаючи голову під каптуром від пронизливого студеного вітру.

Вона приперлася до Косіль за порадою, як мала дитина, як остання дурепа! Але товстуха сама нічого не знала і знітилася, почувши приголомшливу новину. Єдине, що вона могла порадити, — дочекатися, доки чаклун помре від спраги. Але Косіль нічого не розуміє! Чужинця треба знайти — Арха не дозволить замордувати його так само, як отих нещасних з Авабата! Вдруге вона цього не витримає... Чужинця потрібно стратити серед білого дня і без зволікань. Було би непогано, якби цей зухвалий грабіжник Гробниць, що вперше за стільки літ наважився забратися у підземелля, загинув від меча. Його не можна залишати у Лабіринті, прирікши на смерть від спраги. Адже потому його мертвий дух не зможе відродитися і, завиваючи, вічно блукатиме потайниками підземелля.

Тієї ночі Арха майже не спала. Наступного дня їй довелося брати участь у священних обрядах та відправах. А коли звечоріло, вона знову потай обійшла приховані прозурки [10] , розкидані по всій території Гробниць. Коли до світанку залишалося кілька годин, Арха повернулася до Малого Дому, щоби трохи подрімати, але заснути так і не змогла. На третій день, перед вечором, вона, перетнувши пустище, прийшла до річки. Закуте у кригу русло їжачилося вмерзлими в лід стрілами очерету. Стоячи на березі, дівчина раптом пригадала, як восени, блукаючи Лабіринтом, вона зайшла дуже далеко, аж за Шість Шляхів, і, прямуючи довгим звивистим тунелем, виразно чула за стіною дзюрчання води. Може, незнайомець, знемагаючи від спраги, дістався до того тунелю і залишився там? Поблизу річки також були потайні отвори, ретельно сховані від чужого ока. Торік Тар показала дівчині, де вони розташовані, тож Арха знайшла їх без зайвого клопоту. Щоправда, у цій місцевості вона орієнтувалася, немов сліпець: дівчині здавалося, що вона не стільки видивляється, скільки намацує стежку до кожного тайника. Біля найвіддаленішої від Гробниць замаскованої прозурки Арха натягла каптур на голову, щоб денне світло не проникало під землю, припала до отвору в плоскій кам'яній плиті і затамувала подих — у підземеллі, просто перед її очима, тьмяно мерехтів чарівний вогник!

10

Прозурка — невеличкий отвір, віконце для спостереження.

Це потайне вічко знаходилося над одним із глухих кутів Лабіринту. Наразі Арха бачила тільки спину і праву руку чужинця. Чоловік сидів навпочіпки і коротким кинджалом довбав кам'яну стіну. Відламане вістря ножа лежало на землі. Мабуть, чаклун зламав запоясника, намагаючись підважити камінь, щоби добратися до води, дзюрчання якої він ясно чув у мертвій тиші підземелля.

Тепер незнайомець рухався доволі мляво. За ті три дні і три ночі він дуже змінився і вже зовсім не нагадував того завзятого сміливця, котрий упевнено стояв перед залізними дверима і сміявся з власної слабкості. А втім, йому й досі не бракувало впертості! Щоправда, він уже не покладався на свої чари, а намагався здолати опір каміння, орудуючи поламаним ножем. Навіть чарівний вогник тепер потьмянів і ледве світився. Арха бачила, як блимнув вогник, голова чужинця похилилася і кинджал випав з його рук. Проте він з останніх сил підняв ножа і спробував знову встромити зламане лезо у щілину між каменями.

Лежачи на березі річки серед скутого кригою очерету й забувши, де вона знаходиться, Арха приклала долоні до рота і, припавши губами до холодного кам'яного отвору, гукнула:

— Чаклуне!

Відлуння її голосу заметалося у кам'яному мішку підземелля. Чужинець здригнувся, схопився на ноги і відбіг убік. Арха знову припала вустами до прозурки:

— Повертай назад і йди вздовж стіни, що тягнеться під річкою, до другого повороту. Тоді поверни праворуч, пропусти один поворот, а тоді знову поверни праворуч. На Шести Шляхах — знову праворуч. Тоді ліворуч, праворуч, ліворуч — і знову праворуч. Вийдеш до Карбованої Зали — там і залишайся!

Арха посунулася, щоб знову зазирнути у вічко, і, мабуть, ненароком впустила у підземелля сонячне світло. Бо коли вона знову подивилася під землю, чоловік уже стояв, задерши голову і пильно стежачи за потайним отвором у стелі. На його напруженому обличчі Арха розгледіла жахливі шрами. Губи чаклуна пошерхли від спраги, але очі були ясними. Він підняв свою патерицю, намагаючись присвітити під стелею. Дівчина перелякано відсахнулася, закрила вічко кам'яною затулою, присипала рінню, підвелася і швиденько подалася до Гробниць. У неї тремтіли руки, а до горла вряди-годи підкочувалася нудота. Арха не знала, що їй робити далі.

Якщо чаклун послухається її поради, то піде назад до залізних дверей і, зрештою, потрапить до Карбованої Зали. Там немає нічого такого, що могло би його зацікавити. Зате у стелі Зали є ще одне потайне вічко — просто під скарбницею храму Богобратів. Чи не про це подумала Арха, коли обізвалася до чужинця? Хтозна... Вона взагалі не розуміла, навіщо переймається його долею.

Арха могла б спустити у підземелля трохи води, а потім сказати чаклунові, куди потрібно йти, щоб напитися. Тоді б він ще деякий час протримався живим. Рівно стільки, скільки вона захоче. Якби час від часу підкидати йому води і трохи їжі, чужинець міг би ще довго залишатися в Лабіринті, блукаючи порожніми тунелями, а дівчина стежила б за ним через прозурки і повідомляла, де шукати поживу. Іноді вона дурила б його — нехай помучиться, впроголодь тиняючись підземеллям! Це стане йому гарним уроком за наругу над Безіменними, за те, що він, ніби йолоп, чванився перед могилами Нетлінних Мерців!

Щоправда, допоки він сидітиме в Лабіринті, Арха сама не зможе спуститися під землю.

— Чому? — питала вона себе і відповідала: — Бо він дремене через залізні двері! Я ж не зможу їх зачинити, коли буду там...

Однак утекти далі, ніж до Підмогилля, йому забракне сил. Правду кажучи, Арха боялася зустрітися з чужинцем. Її жахали його сила та чари, які допомогли йому забратися у Підмогилля, а також та магія, яка живила незгасний вогник на вершечку патериці. І все ж, чи не забагато причин для страху? Адже сили, що владарювали у підземеллі, були на її боці. Тут, в осідку Безіменних, чарівник був майже безсилий. Він не зумів відчинити залізні двері. Не зміг ані начарувати собі їжі, ані пробитися крізь мур до води, ані сотворити якусь демонічну бестію, яка би знищила перепони, — власне, він не зробив нічого такого, що б могло вразити Арху. За три дні блукання в Лабіринті чаклун навіть не спромігся знайти дорогу до Скарбниці, хоча заради цього він, мабуть, і прибув на Атуан. Утім, Арха й сама ще жодного разу не побувала у Скарбниці, зволікаючи з цим не лише тому, що надто побожно ставилася до святині, а й тому, що відчувала: слушний час іще не настав!

Раптом їй сяйнула думка: а чому б чаклунові не піти туди замість неї? Нехай подивиться на скарби! Все одно йому з них жодного зиску! А вона покепкує з нього — запропонує поласувати золотом і запити діамантами.

Із нервовим, гарячковим збудженням, яке ось уже третій день ніяк не полишало її, Арха побігла до храму Богобратів, поспіхом відімкнула скарбницю і припала до замаскованого вічка в підлозі.

У Карбованій Залі стояла цілковита темрява. Арха забула, що, аби потрапити сюди, чужинець мусив іти манівцями Лабіринту і подолати набагато більшу відстань, ніж вона. До того ж, він дуже охляв і ледве тягнув ноги. А може, він не затямив її підказок і знову заблукав? Не кожен зміг би все запам'ятати, єдиний раз почувши таку скоромовку. І взагалі, чи розуміє цей чужинець мову, якою вона до нього звернулася? Але, зрештою, хіба їй не байдуже? Чаклун може аж до скону потемки тинятися у Лабіринті! А потому його душа вовкулакою витиме в підземеллі, поки її не поглине пітьма...