Гробниці Атуану

Вузькими кам'яними проходами Арха покинула Підмогилля. У темряві біля входу дівчину терпляче дожидався Манан. Слуга вважав її ставлення до в'язня легковажним, тож Арха заборонила старому постійно ходити за нею слідом. Зрештою, вони домовилися, що Манан чекатиме біля входу, і зараз Арха зраділа, що стражник виявився поруч. Принаймні, йому можна довіряти.

— Манане, зараз ти підеш до Карбованої Зали і скажеш бранцеві, що забираєш його, щоби поховати живцем під Гробницями.

Маленькі очі Манана спалахнули.

— Тільки скажи це голосно! А потім зніми з нього ланцюг і відведи.

Арха затнулася, бо ще не вирішила, де сховати бранця.

— До Могильних брил? — поспішив вимовити Манан.

— Ні, телепню! Я ж звеліла тобі тільки сказати це! Зачекай...

Де ж сховати чарівника від Косіль і її нишпорок? Ніде, хіба у найсвятіших і найпотаємніших закутках підземелля, у самому серці яскині Безіменних, куди не наважиться увійти Косіль. Та чи існує взагалі таке місце, яке могло би вселити страх у душу товстухи? Можливо, жриця і справді побоюється Володінь Пітьми. Але вона здатна приборкати свої страхи, аби лише домогтися поставленої мети. Важко сказати, наскільки добре Косіль вивчила Лабіринт. Арха підозрювала, що вона знає набагато більше, ніж удає. Адже й Тар, і Арха Колишня розповідали Косіль усе, що знали, та й сама жриця не раз потай навідувалася у підземелля. І все ж було в Лабіринті місце, недосяжне для Косіль, таємницю якого стерегли, наче зіницю ока.

— Я піду попереду, а ти потягнеш в'язня за мною. Вогню не запалюватимемо. А потім повернешся сюди, викопаєш у Підмогиллі яму, зробиш порожню домовину і засиплеш її землею, але так, щоб у разі потреби могилу можна було знайти. Копай глибоко, зрозумів?

— Ні, — роздратовано промовив Манан. — Крихітко, це небезпечні хитрощі. Не можна так ризикувати! Ти ж знаєш: чоловікам заборонено заходити у Підмогилля, за це чекає кара...

— Держи язик за зубами, старий дурню! Ти смієш повчати мене? Я виконую волю Безіменних. Марш за мною!

— Пробач, маленька повелителько, пробач...

Вони повернулися до Карбованої Зали. Арха чекала біля дверей у тунелі, а Манан увійшов до темниці і зняв кайдани з гака у стіні. Вона почула глибокий голос чаклуна: "Куди ти мене ведеш, Манане?" — і хрипке бурчання слуги: "Тебе живцем поховають під Могильними брилами. Така воля Єдиної Жриці. Вставай!.." — Арха почула бряжчання важкого ланцюга.

В'язень вийшов із темниці. Манан зв'язав його руки за спиною своїм шкіряним ременем і йшов назирці, тримаючи бранця, немов пса, на короткому залізному ретязі. Чаклун поглянув на Арху. Проте вона погасила свічку і мовчки рушила в пітьму. Дівчина йшла неквапним, але твердим кроком, як завжди ходила у Лабіринті. Вона ні на мить не відривала рук від стіни — її пальці легенько ковзали по шорсткій поверхні. Скуті залізним ретязем, Манан і маг незграбно сунули за нею, раз у раз спотикаючись і зупиняючись. Вони йшли у темряві, бо Арха не хотіла, щоби чоловіки запам'ятали дорогу.

Повернути ліворуч, далі пропустити два повороти, тоді — праворуч, до Перехрестя, а там пропустити поворот праворуч. Потім довгий звивистий шлях — вузькі, немовби людська ступня, сходи вниз. Арха ще ніколи не заходила далі цих східців.

Повітря тут було застояне, затхле і відгонило якимось різким духом. У голові Архи лунав голос Тар: сходами вниз, потім одразу ж ліворуч (позаду спіткнувся бранець, і Манан утримав його на ногах, щосили шарпнувши ретязь), знову ліворуч, далі ще три повороти ліворуч, потім — перший поворот праворуч, і нарешті — тільки праворуч. Тунелі звивалися та петляли, тут не було прямих доріг!

— Далі потрібно обійти Безодню, — у пітьмі її пам'яті знову забринів голос Тар, — але прохід там дуже вузький...

Тунель снувався прямо, даруючи оманливе почуття безпеки. Арха уповільнила хід, нагнулася й одною рукою заходилася вивчати землю під ногами. Отак обмацуючи долівку, дівчина раптом відчула, як її пальці занурились у порожнечу. Ось край кам'яного виступу, а за ним — прірва. Праворуч тунель вів у Безодню, але зліва попід стіною стелився вузький карниз, на який можна було стати ногою.

— Тут прірва. Поверніться лицем до лівої стіни, притуліться до неї й обережно рушайте вперед. Не відривайте ноги від землі і тримайте ланцюг... Манане, ви вже на карнизі? Він звужується. Станьте навшпиньки... Я вже пройшла! Давай руку, чаклуне! Ось...

Тунель звивався короткими зигзагами з безліччю бічних відгалужень. Із деяких потайників, повз які вони проходили, глухо відлунювали їхні ж кроки. Та ще більше вражав ледь чутний протяг — повітря рухалося всередину Лабіринту! Мабуть, оті відгалуження закінчувались ямами, схожими на ту, яку вони минули. Хтозна, може, тут, під самим серцем Лабіринту, криється така прірва, порівняно з якою печера Підмогилля виглядала би тісною норою?

Тунелі, якими вони йшли, дедалі вужчали та нижчали, тож Арха мусила нагнутись. Цікаво, чи далеко ще їм іти?

Їхня подорож закінчилася досить несподівано: Арха, котра йшла попереду, нараз боляче вдарилася головою об замкнені двері. За мить дівчина провела рукою біля одвірка і намацала шпарину замка. Тоді знайшла на в'язці срібний ключик, яким ще ніколи не користувалася, — він був оздоблений різьбленою фігуркою дракона. Ключ легко повернувся у замку й Арха відчинила двері Скарбниці Атуанських Гробниць. Із приміщення сухо війнуло затхлим повітрям.

— Манане, тобі сюди не можна. Почекай за дверима.

— А як же в'язень?..

— Манане, якщо ти увійдеш до цієї печери, то вже не вийдеш із Лабіринту. Це закон, який стосується всіх, окрім мене. Ще жоден смертний не виходив звідси живим...

— Гаразд, повелителько, тоді я зачекаю біля входу, — озвався з мороку сумовитий голос. — Але, будь ласка, не зачиняй дверей...

Мананова турбота зворушила Арху, тому вона залишила двері прочиненими. Їй і справді було трохи моторошно, та й бранець (хай і зв'язаний) все ще викликав у неї деяку недовіру. Вона увійшла до Скарбниці й викресала вогонь. Свічка горіла неохоче, задихаючись у мертвотному повітрі. Жовтавий вогник, який після густої пітьми тунелів здавався напрочуд яскравим, освітлював сповнену рухливих тіней печеру.

У кімнаті стояло шість величезних кам'яних скринь, укритих грубим шаром сірого пилу, неначе цвіллю. І нічого більше. Шорсткі стіни, низька стеля та мертвий холод, від якого, здавалося, кров холоне у жилах. У Скарбниці не було навіть павутиння, бо й крихітні білі павучки, які часом траплялися в Лабіринті, тут не водилися. Порошинами густого пилу можна було вести лік дням, що збігли відтоді, як постали Гробниці. Час минав, складаючись у роки та століття, які, зрештою, розпалися на порох.

— Ось те, що ти шукав, чаклуне, — спокійно сказала Арха. — Ти у Скарбниці Гробниць. І вже ніколи її не покинеш.

Маг нічого їй не відповів. Його обличчя лишалося спокійним, але в очах стояло щось таке, що змусило Арху зніяковіти. То був погляд людини, яку зрадили. Погляд, сповнений гіркої самоти.

— Ти казав, що хочеш жити. Це єдине місце на Атуані, де ти будеш у безпеці. Інакше тебе уб'ють, Яструбе! Це зробить або Косіль, або я — за її наказом. Але сюди їй не добратися!..

Він і далі мовчав.

— Ти все одно не зміг би покинути підземелля! Невже це важко зрозуміти? А так ти принаймні дійшов до своєї мети... Адже скарби, за якими ти шукав, зберігаються тут.