Хатина дядька Тома

Коли Сен-Клера споряджали в останню путь, на грудях у нього знайшли простий медальйон. Усередині був мініатюрний портрет жінки з вродливім благородним обличчям, а внизу, під скельцем — пасемко темного волосся. Медальйон поклали назад на мертві груди — тлін до тліну, сумні рештки юнацьких мрій, що колись так хвилювали це холодне серце!

Минув похорон, з його показною пишнотою, жалобними вбраннями, молитвами та урочистими обличчями, і знову поплинули холодні, каламутні хвилі повсякденності, і знову постало неминуче питання: «Що робити далі?»

Воно поставало перед Марі, коли, убрана в жалобне плаття й оточена стривоженими слугами, вона сиділа в глибокому кріслі, розглядаючи зразки чорного крепу та шовку. Воно поставало перед міс Офелією, яка вже почала думати про те, щоб повернутися додому, на Північ. Поставало воно моторошною примарою і в свідомості слуг, що добре знали, яка лиха й свавільна вдача в господині, під чиєю владою вони лишилися. Всі вони розуміли, що всі ті полегкості, які вони мали раніше, йшли не від неї, а від господаря, і що тепер, коли його не стало, вони не матимуть більше захисту від безжальних нападок, на які здатна озлоблена горем душа.

Тижнів за два після похорону міс Офелія, сидячи в своїй кімнаті, почула, як хтось тихенько постукав у двері. Вона відчинила й побачила Розу гарненьку молоду квартеронку, про яку ми не раз уже згадували. Коси дівчини були розпатлані, очі напухли від сліз.

— Ой пані! — вигукнула вона, падаючи на коліна й хапаючи міс Офелію за поділ сукні. — Благаю вас, підіть до міс Марі! Заступіться перед нею за мене! Вона посилає мене до ката… ось погляньте! — І Роза подала їй якогось папірця.

То був гарно виписаний рукою Марі наказ до хазяїна катівні, щоб подавниці його всипали п’ятнадцять канчуків.

— Чим же ти завинила? — спитала міс Офелія.

— Ви знаєте, міс Фелі, в мене така погана. Я справді вчинила недобре. Я приміряла сукню міс Марі, а вона дала мені ляпаса. Тоді я, не подумавши, грубіянила їй. А вона сказала, що приборкає мене й назавжди відучить задирати носа. От і написала цього листа й звеліла мені самій його віднести. Краще б вона вбила мене там-таки на місці!

Міс Офелія замислено стояла з тим папірцем у руці.

— Розумієте, міс Фелі, — провадила далі Роза, — нехай би вже мене й побили, коли б то мала зробити сама міс Марі або ж ви. Але послати мене до чоловіка, та ще й до такого нелюда! Це ж просто сором, міс Фелі!

Міс Офелія добре знала про цей звичай посилати жінок і дівчат до катівні, на ганьбу й поталу низьким і брутальним чоловікам, гидким уже з самого того, що вони обрали собі таке діло. Вона знала про Це й раніш, але не уявляла собі, що воно таке, аж поки не побачила, як тендітна, струнка Роза мало не корчиться з відчаю. І доброчесна жіноча душа міс Офелії обурилась проти цього неподобства; волелюбна кров уродженки Нової Англії набігла їй до обличчя і запалила серце гнівом. Та, як завжди обачна й розважлива, вона опанувала себе і, рішуче зібгавши папірця, тільки й сказала Розі:

Посидь тут, голубонько, а я піду до твоєї господині. «Ганьба! Дикунство! Мерзота!» — промовляла вони в думках, ідучи через вітальню.

Марі сиділа в своєму кріслі. Поруч стояла няня й розчісувала їй коси, а Джейн, стоячи на колінах, розтирала господині ноги.

— Як ви сьогодні почуваєте себе? — запитала міс Офелія.

У відповідь Марі лише тяжко зітхнула й стулила повіки, а вже тоді проказала:

— Ой, і не знаю, сестрице… Мабуть, так я вже й почуватиму себе завжди!

І Марі втерла очі батистовою хусточкою з широкою чорною облямівкою.

— Я прийшла, — сказала міс Офелія, сухо прокашлявшись, як то звичайно роблять, починаючи неприємну розмову, — я прийшла поговорити з вами про бідолашну Розу.

Очі Марі враз широко розплющились, жовтаві щоки спалахнули, і вона гостро запитала:

— Он як? А що ж з нею таке?

— Вона дуже карається своєю провиною.

— Карається, кажете? Вона в мене ще не так каратиметься! Я довго терпіла нахабство цього дівчиська, а тепер покладу йому край. У болото її втопчу, негідницю!

— Але хіба не можна покарати її в якийсь інший спосіб, не такий ганебний?

— А я якраз і хочу її зганьбити, атож. Звикла, бачте, змалечку вдавати з себе хтозна-яку пані та пишатися своїм гожим видом і делікатними манерами, то й забула, хто вона така! А це буде їй наука, щоб знала своє місце!

— Але ж поміркуйте, сестрице: якщо потоптати в дівчині делікатність і почуття соромливості, то їй недовго і з пуття збитися.

— Делікатність! — зневажливо засміялася Марі. — Надто гучне слово для такої, як вона! Ось я їй покажу, що з усіма своїми панськими манерами вона анітрохи не краща за отих обідраних дівок, які віються по вулицях. Вона в мене забуде, як пишатися!

— Щоб не довелось вам пожаліти про свою жорстокість, — мовила міс Офелія.

— Жорстокість? Та в чому ви бачите жорстокість? Я написала, щоб їй дали всього п’ятнадцять канчуків і то не дуже сильно. Нічого жорстокого в цьому немає, аж ніяк.

— Нічого жорстокого! — проказала за нею міс Офелія. — Та я певна, що будь-яка дівчина краще померла б!

— Як на людину з вашими почуттями, воно, може, й так, але цим створінням до побоїв не звикати. Це ж єдиний спосіб тримати їх у покорі. А тільки-но дозволь їм забрати в голову щось про делікатність або ще там про що, то й життя від них не буде, отак точнісінько, як від моїх слуг. Ну, та тепер я приберу їх до рук! Нехай знають: хто не шануватиметься, того враз пошлю до ката! — закінчила Марі, владно повівши очима довкола.

Джейн зіщулилась і похнюпила голову, відчуваючи, що ця погроза прямо стосується її. Міс Офелія з хвилину сиділа з таким виглядом, ніби наковталася пороху і от-от мала вибухнути. Та зрештою, розуміючи, що сперечатися далі марно, підвелась і вийшла з кімнати.

Нелегко було їй вернутись і сказати Розі, що вона нічим не змогла їй допомогти. А трохи згодом прийшов один із слуг і сповістив, що пані звеліла йому відвести Розу до катівні. І хоч як вона плакала й благала, та довелось їй усе-таки йти.

Через кілька днів після тієї пригоди, коли Том у задумі стояв на веранді, до нього підійшов Адольф, що після смерті господаря зовсім занепав духом і ходив сумний та безпорадний. Адольф знав, що Марі завжди дивилася на нього косо, та поки був живий Сен-Клер, не дуже на те зважав. А тепер, коли господаря не стало, він жив у повсякчасній тривозі й страху, не знаючи, яка доля спіткає його завтра. Марі вже кілька разів розмовляла зі своїм повіреним. Нарешті, порадившись із братом Сен-Клера, вона вирішила продати маєток і всіх слуг, крім тих, що належали особисто їй, — їх вона хотіла забрати з собою на батькову плантацію, куди мала намір невдовзі повернутися.