Хатина дядька Тома

— Ти знаєш, Томе, що нас усіх продадуть? — сказав Адольф.

— Хто тобі сказав? — спитав Том.

— Я сховався за запоною, коли хазяйка балакала з адвокатом. За кілька днів усіх нас пустять з торгів.

— На все божа воля! — промовив Том і, згорнувши руки на грудях, тяжко зітхнув.

— Ніколи більше не буде в нас такого хазяїна, — скрушно сказав Адольф. — Та як на мене, то нехай краще продають, аніж зостатися під рукою хазяйки.

Том відвернувся. Серце його сповнилося смутку. Надія на визволення, думки про далеку сім’ю зринули в його стражденній душі, як ото морякові, що потопає, трохи не допливши до берега, востаннє бачаться за гребенем чорної хвилі церковний шпиль та любі дахи рідного містечка. Він міцно стиснув руки на грудях, стримав гіркі сльози, що підступали до горла, і намагався знайти розраду в молитві. Та його бідна душа так палко прагнула свободи, що то були марні зусилля, і чим більше він твердив: «Хай станеться воля твоя!» — тим тяжче краялось його серце.

Том пішов до міс Офелії, що після смерті Єви ставилася до нього з неприхованою повагою та доброзичливістю.

— Міс Фелі, — сказав він, — хазяїн Сен-Клер обіцяв дати мені волю. Він казав, що вже порушив цю справу, то якби міс Фелі зробила таку ласку та побалакала з хазяйкою, вона, може, й згодилася б довести цю справу до кінця, бо ж хазяїн так хотів.

— Я замовлю за тебе слово, Томе, і зроблю що зможу, — відказала міс Офелія. — Все залежить від місіс Сен-Клер, і тому я не стану манити тебе надіями. Але поговорити спробую.

Ця розмова відбулася через кілька днів після пригоди з Розою. Міс Офелія вже збиралася в дорогу назад на Північ. Добре все обміркувавши, вона розважила, що того разу розмовляла з Марі надто запально, і тепер вирішила не гарячкувати й бути по змозі згідливою. Отож, узявши своє плетиво, ця добра жінка рушила до покою Марі з твердим наміром виказати в наступних переговорах про Тома всю свою улесливість та дипломатичний хист.

Марі лежала на канапі, спершись ліктем на подушку, і Джейн, що перед тим ходила по крамницях, показувала їй зразки тонких чорних матерій.

— Оце мені підійде, — мовила Марі, вибравши один клаптик. — От тільки я не певна, чи годиться вона на жалобну сукню.

— Та що ви, пані! — догідливо сказала Джейн. — Онде й місіс Дербенон, генералова вдова, носила того літа точнісінько таку сукню. Ще й як годиться!

— А ви що скажете? — звернулася Марі до міс Офелії.

— У кожного свій звичай, — відповіла міс Офелія. — Вам видніше.

— Річ у тім, — сказала Марі, — що я зовсім не маю чого надягти. А я ж на тому тижні спродуюсь і від’їжджаю, то неодмінно мушу щось вибрати.

— Ви так скоро їдете?

— Еге ж. Брат Сен-Клера прислав листа. Він і його адвокат вважають, що слуг і меблі треба пустити з торгів, а продаж будинку доручити повіреному.

— Я хочу поговорити з вами про одну річ, — сказала міс Офелія. — Огюстен обіцяв Томові, що відпустить його на волю, і вже розпочав цю справу законним звичаєм. Сподіваюся, ви поклопочетесь про те, щоб довести її до кінця.

— Навіть і не подумаю! — різко відказала Марі. — З усіх слуг у домі Том коштує чи не найдорожче, отож про це й мови бути не може. Та й навіщо йому ти воля? Йому куди краще жити так, як він живе.

— Але ж він дуже хоче стати вільною людиною, і господар обіцяв його відпустити.

— О, звісно, що хоче! — вигукнула Марі. — Вони всі цього хочуть. Такі вже вони є — завжди всім невдоволенні й ласі до того, чого не мають. Ні, я рішуча противниця визволення, без жодного винятку. Поки негри живуть під опікою господаря, вони й працюють як слід, і поводяться пристойно. Та відпустіть ви їх на волю, як вони враз поледащіють, ухилятимуться від роботи, вкинуться в пияцтво і взагалі пустяться берега. Бачила я таке сто разів. Воля їм аж ніяк не на користь.

— Але ж Том такий статечний, працьовитий і побожний.

— Ой, та що ви мені кажете! Я бачила сотні таких, як він. І він теж буде хороший лиш доти, доки за ним наглядатимуть, ото й тільки.

— Але зважте ж на те, — мовила міс Офелія, — що його можуть продати лихому господареві.

— Ет, усе це пусті балачки! — відказала Марі. — Навряд чи трапляється одна нагода із ста, щоб хороший слуга попав до лихого господаря. Хай там хоч що кажуть, а більшість господарів — цілком порядні люди. Я змалечку живу на Півдні і ніколи ще не бачила господаря, що поводився б зі своїми слугами гірше, аніж вони на те заслуговують. Отож про це турбуватись нема чого.

— Але ж я знаю, — жваво заперечила міс Офелія, — що перед смертю ваш чоловік хотів відпустити Тома на волю і що він обіцяв це нашій любій маленькій Єві перед її смертю. То чи могла я подумати, що ви дозволите собі зневажити їхні бажання!

Марі затулила обличчя хусткою, гірко захлипала й схопилася за флакон з нюхальною сіллю.

— Всі проти мене! — вигукнула вона. — Всі такі бездушні! От уже не думала, що й ви нагадаєте мені про мої тяжкі втрати, це ж так жорстоко! Та хто там співчуває моєму горю, хто думає, яка я нещасна! Мала одну-єдину дочку — вона померла! Мала чоловіка, що був мені якраз до пари, — а такого знайти нелегко! — то і його забрала смерть! А ви зовсім не маєте до мене жалю й так необачно роз’ятрюєте мої рани! Адже ви знаєте, як тяжко я страждаю. Може, ви й не бажаєте мені зла, і все ж це страшна бездушність!

І Марі аж зайшлася риданням. Вона задихалася, раз у раз кликала няню, щоб та повідчиняла вікна, принесла камфору розстебнула їй сукню і поклала примочку на голову. В кімнаті зчинилася звичайна метушня, і міс Офелія тихенько пішла собі геть.

Вона з самого початку зрозуміла, що ніякі умовляння не допоможуть, бо Марі була навдивовижу схильна до істеричних нападів і на саму згадку про чоловікові чи Євині побажання щодо слуг одразу ж пускала їх у діло. Отож міс Офелія вдалася до іншого способу якось зарадити Томові: вона написала листа до місіс Шелбі, в якому розповіла про його скруту й просила якомога скоріше прислати за нього викуп.

Другого дня Тома, Адольфа і ще півдесятка слуг повели до невільницького ринку, де вони мали дожидати, поки їх разом з іншими рабами виставлять на продаж з торгів.

Розділ XXX Невільницький ринок

Невільницький ринок! Певно, декому з наших читачів уже ввижаються страхітливі картини, і вони уявляють собі якийсь темний смердючий вертеп, справжнє пекло… Ні, простодушний читачу! В наш час люди навчилися чинити зло так спритно та майстерно, що це не вражає зору й чуттів поважної громади. Живий товар має добру ціну, отож його належно годують, чепурять і доглядають, щоб виставити на продаж у щонайкращому вигляді. І невільницький ринок у Новому Орлеані зовні мало чим різниться від інших навколишніх будинків. Там завжди чисто, а під таким собі піддашком, який тягнеться вподовж чільної стіни, щодня стоять ряди темношкірих чоловіків і жінок — зразки товару, яким торгують усередині. Вас гостинно припросять зайти подивитись, і ви побачите силу-силенну чоловіків та жінок, братів та сестер, батьків та дітей, що продаються гуртом і вроздріб, на бажання покупця. Усіх цих людей можна купити за готівку й на виплат, заставити, обміняти на бакалію або інший крам — як кому знадобиться чи забагнеться.

Не минуло й двох днів після розмови міс Офелії з Марі, як Тома, Адольфа та ще кількох чоловіків із челяді Сен-Клера припроваджено під ласкаву опіку містера Скегза, доглядача того закладу, дожидати торгів, що мали відбутися наступного дня.

Як і більшість його товаришів, Том мав при собі чималу скриньку зі своїм добром. На ніч їх примістили у довгій кімнаті, де вже був великий гурт інших чоловіків різного віку, статури й відтінків шкіри. У тому гурті не вщухав веселий, безтурботний гомін і раз у раз лунали вибухи реготу.