Хліб із хрящами

Отже, не акваріум, а таки клітка. Замкнутий простір під водою. Ось що це було.

Кілька мерців (скільки їх там могло поміститись?) атакували лобове скло. Один із них просто перед моїми очима гатив головою об шибку; ось над ним з'явилася ще одна морда, яка намагалася прогризти собі шлях до живої плоті; ламкий скрегіт зубів (трудяги в океанаріумах та на автомобільних заводах знають свою справу); ще в одного мерця від удару вискочило око й стікає, наче розбите яйце, — річ у тому, що номер перший встиг кілька разів припечатати його лобом.

У бокових вікнах з'являються нові й нові мармизи, кістки, зламані нігті, й усе це шкребеться, гупає та гарчить; на даху хтось підстрибує — і залишається тільки сподіватися, що серед цих трупів немає представників Книги рекордів України, чемпіонів із надмірної ваги.

Віталій намагається зрушити авто з місця — але колеса пробуксовують, і мені неважко уявити гнилі фонтани зі снігу, грязюки й плоті, що летять із-під коліс.

Вікна втрачають прозорість. Зомбаки виявляють неабияку кмітливість і починають розгойдувати машину. Рапани — ось іще одне точне слово, яке нас стосується.

Ще трохи — і вони перекинуть авто.

Але чомусь вони змінюють тактику. Більше того, заспокоюються і перестають колошматити та дряпати кабіну. Деякі відходять на півкроку, відтісняють тих, що позаду. Наче дисципліновані японські туристи в океанаріумі. Тільки в їхніх руках немає фотоапаратів, та й рук багатьом відверто бракує. Тепер можна, принаймні, побачити, скільки їх. Набагато більше, ніж здавалося під час навали. В щільному колі мертвяків немає жодного просвітку.

Відчайдушному крикові передувало тихе, обережне шарудіння. Віталій змахнув руками, влучивши зовнішнім боком правої долоні мені по обличчю; на якусь мить в очах потемніло, рот наповнився кров'ю; кілька секунд я не міг зрозуміти, що відбувається; крик зливався з сичанням і хрускотом.

Кал. Він прокинувся. І був голодний.

Можливо, за інших обставин це нагадувало б пристрасний поцілунок нетрадиційно орієнтованих громадян. Луснула шкіра; Віталій безпорадно молотив руками, він тонув; ось Кал одірвався від шиї шефа; кров навколо рота, чорні монети очей, здатні побачити лише одне: хліб; він жував і наче прислухався до чогось; може, до свого голоду; а тоді повернувся до мене, харкнув кривавим згустком, і знову припав до рани, намагаючись вигризти м'яз.

Зомбі за вікнами чекали. І саме їхній спокій пробудив мою паніку. Клітка виявилась оманою. Правою рукою я намацав замок на дверцятах — це був би відверто дурний вчинок, але все вирішує відстань; свідомість навіть у цілковитій безвиході не втомлюється рахувати: якщо відстань до однієї смерті — сантиметрів сорок, а до іншої — більше метра, то варто вибирати варіант бе. Так, у людини завжди залишається вибір.

А ось і варіант ве. Бардачок. Відкрився. Ганчірка. Телефон. Ліхтар. В жопу. Пожмакана газета. Рукавиці. І прекрасний, чудовий звук. Музика небес. Свято-цвях-дзвякнути. Це викрутка. Хрестовидна.

Падло, яке ще годину тому було моїм другом, добралося до яремної вени, — Віталій намагався вчепитись йому у волосся, проклинав застібнутий ремінь безпеки, та голос його невблаганно перетворювався на хрип і булькання. Якого біса в людині стільки крові? Не думати. Замахнувся. В мить удару все ж таки заплющив очі. Й закричав.

Фатальна помилка — ось як це називається. Якісне вбивство потребує кваліфікації, а не вереску.

Можливо, монстр зреагував саме на мій крик. І він вчасно відсахнувся — викрутка прохромила голову мого шефа трохи вище вуха.

Якби в цю мить зомбі довкола машини влаштували бурхливі оплески, якби все це припинилось, якби все це було грою, дружнім жартом колег — я б не образився, Їй-Богу, попри всю жорстокість такого розіграшу.

Але Віталій був мертвий, а сморід крові переконував: навіть якщо це гра, то вона ще не завершена, триває овертайм, і свисток арбітра — в моїх руках. Варто лише вийти з клітки.

* * *

Олексій ніколи не був у театрі; майбутній шкільний учитель мав атрофовані мистецькі смаки й любив тільки цирк. Те, що відбувалося на вулиці, не мало нічого спільного з цирком; це було якесь незрозуміле й абсурдне видовище, — натуральний театр.

Ось, зовсім поруч, виїзд із села — якихось півтора кілометра, далі можна зрізати кут через поле, і все залишиться в минулому. Це ж так просто. Але величезний натовп живих мерців, який він побачив на своєму шляху, змусив його заховатися за найближчою повіткою. Вони оточили якесь авто, й чекали. На що? Така нехарактерна смиренність живих трупів непокоїла.

Нижче по вулиці з'явилася ще одна постать. Один із них, очевидно. Він тягнув за собою голоблю, низько опустивши голову, й помітно накульгував. Протягом усіх останніх днів мерці рухалися тільки в одному напрямку — до заводу. Величезний натовп зомбі, визволених із церкви, прямував туди ж. З іншого боку, сьогоднішній напад на хату священика свідчив, що в програмі відбулися певні зміни. Одинак із голоблею йшов назустріч мертвій ріці; синій форд із якихось причин став загатою на її шляху. Ось він підійшов зовсім близько — і товариство гниляків ожило: всі враз розвернулися в його бік. І тоді цей божевільний підняв голову й закричав на них пронизливим, писклявим голосом.

— Боже милосердний, звідки він тут взявся? — простогнав Олексій, впізнавши нещасного сільського дурника Василька, який намагався замахнутись голоблею; вона була заважка для нього; втративши рівновагу, Василько полетів шкереберть, і його писклявий крик умить заглушило голодне ревище: мертва ріка накинулася на бідаку.

Вчитель стиснув сокиру, але тільки скривився від болю й безсило опустив руку. Він іще не був божевільний, ні, йому вистачило клепки в голові, щоб залишитись у своїй засідці. Цієї ж миті передні дверцята машини відчахнулись, і звідти буквально викотився чоловік, заюшений кров'ю. Скориставшись тим, що зомбі накинулися на дурника, й біля машини їх залишалося зовсім небагато, цей відчайдух зміг утекти. Він біг наосліп, і його можна було зрозуміти. Еге ж, коли смерть аж так близько, все вирішує відстань. А надто в тому разі, коли смерть непогано бігає: декілька мерців рвонули услід; не всі з них були здатні наздогнати здобич — трупи з понівеченими ногами швидко попадали, але четверо з них були напрочуд спортивними мерцями.

Втікач узяв трохи лівіше від повітки, де причаївся Олексій, — у тому напрямку було старе глинище.

"Навряд чи він зможе видертися нагору..." — вчитель бачив, як відстань між гниляками і закривавленим утікачем поволі скорочується; за кілька секунд вони проминуть повітку, й незабаром гонитва припиниться; швидкість тут не має значення — аутсайдерам гарантована перемога.

Глинище закінчувалося прямовисною стіною заввишки три з половиною метри; спроба оминути його, повернувши праворуч, — небезпечна і без живих мерців: там починалося озеро, яке тільки-но взялося кригою; праворуч стіна врізалась у ліс, ставала пологіша, але видряпатися нагору, ще й взимку, міг тільки той, хто точно знав про існування непримітної стежки, вирубаної сходинками. За глинищем починалося так зване Верхнє Міцне — невеличкий хутір, зо п'ять обійсть, а за ним — широченне поле, поділене лісосмугами.

"Принаймні, в нього є шанс. Якщо трохи допомогти...", — Олексій підвівся й зиркнув на вулицю; зомбі розтерзали Василька й тепер чубилися між собою за кращі шматки. Один із них сидів на узбіччі й розпачливо крутив у руках голову божевільного.

Лють і відчай вирішили все за нього; міцніше стиснувши сокиру й зціпивши зуби, Олексій кинувся навперейми мертвим бігунам.

Нечасто можна побачити людину, яка наздоганяє тих, хто за кимось женеться. Останньою з чотирьох переслідувачів була жінка в самих лише трусах і ліфчику, яка трохи відстала; додати швидкості їй заважали власні тельбухи, які волочилися позаду, пропущені між ногами. Олексію навіть не довелося наздоганяти її — він просто наступив на кишку, й мертва красуня полетіла у сніг; вона ледве встигла підвести голову, як обух сокири розтрощив їй череп; зомбі, що бігли попереду, зупинилися; зігнувшись, наче в кожного на плечах був центнер картоплі, вони повернулися до нахаби, який став на заваді їхньому рекорду. "Троє, їх лише троє", — намагався заспокоїти себе вчитель. Мерці зірвалися з місця, наче спринтери з високого старту, і накинулися на нього одночасно. Олексій встиг увігнати сокиру одному з них межи очі. Втім, ще коли лезо опускалося на облізлу довбешку, він уже зрозумів, що на цьому битва завершилася: чиїсь зуби вже виривали шмат шкіри з передпліччя, пальці випустили держака — а з ним і останню надію на порятунок. Холод і слиз на шиї, різкий біль і беззвучний крик: із розірваним горлом важко покликати на допомогу.