Хліб із хрящами

— Так, дякую. Ну, перш за все, хочу сказати, що ні про яку облогу не може бути й мови... Просто, через винятковий розголос, який так спотворили, цей, в інтернеті, всі ці перекручення, ми, перш за все, підтримуємо порядок, щоб слідчі, прокуратура, лікарі могли нормально працювати, вивчити ситуацію. Так, ми встановили блокпости, щоб тримати все під контролем до оголошення офіційних висновків. Це просто ті необхідні, я б сказав, розумні обмеження, потрібні для захисту і спокою людей, насамперед — мешканців села.

— Зрозуміло. Пане Борисе, знову запитання до вас: усе ж таки, як усі ми розуміємо, такі безпрецедентні заходи безпеки вказують на можливість, що це, за вашими словами, отруєння, не настільки банальне, інакше чому ним займаються епідеміологи?

— Ну, на це якраз неважко відповісти. Наша участь, я переконаний, це своєрідна формальність, перестраховка, як то кажуть. Коли ми отримали інформацію про надзвичайно високу смертність у Міцному, то зобов'язані були на це відреагувати, перевірити, щоб передусім виключити вірогідність якоїсь інфекційної чи вірусної небезпеки. На сьогоднішній день, як уже було сказано, встановлено зв'язок між більшістю цих летальних випадків, це отруєння, але тут інші запитання важливі: як і чому все це трапилось, звідки ці токсини в алкогольній продукції заводу, тобто, залишається дуже багато запитань, але це вже запитання кримінального, але аж ніяк не епідеміологічного характеру.

— Дякую вам, пане Борисе, і вам, Миколо Івановичу, за вичерпні коментарі, а ми ще неодмінно повернемося до цієї теми у наступних репортажах. Студія?!

* * *

Отець Дмитро розклав на шматині розібраний АКМ. Клацання металу й запах мастила подіяли на Олексія заспокійливо. Та варто було поворухнутись — у грудях з'являвся різкий біль.

Священик поставив перед ним на столі відкриту баночку з жовтуватою маззю.

— Помаж злегка... Якщо ти потягнув м'язи — це... допоможе. Якщо порвав — навряд чи. Хвилин через десять... еее... виходимо.

— Куди виходимо?

— На прогулянку. Свіже повітря... чудовий ранок. Час починати вранішнє... еее... богослужіння.

— Я не зовсім... — Олексій повільно виборсувався з приємного отупіння і напівсну, хоча свідомість його відчайдушно опиралася будь-якому поверненню до реальності.

— Я теж не зовсім... але варто хоча б спробувати. Ми в консерві, братішка... І тому нас... еее... з'їдять.

— І що ти збираєшся робити? Втекти звідси? Чи оголосити їм війну?

— Я більше звик... до... війни. Видно... еее... так розпорядився Господь, — отець кивнув на спортивну сумку зі зброєю.

— Підірвати завод к чортам собачим — це чудова ідея, але навряд чи для цього вистачить твоїх кількох гранат.

— Завод? Чому... завод?

— Ну, як чому, вони ж усі туди пруться, у них там якась довбана база чи що... Це ж усе якось на заводі зав'язано. Звідти треба й починати. Чи ти пропонуєш влаштувати масову ексгумацію? Я не розумію...

— Викопувати вже... майже нема кого... Я знаю, скільки людей... еее... поховано... тут. Цих... значно більше... Вони все йдуть... І я здогадуюсь, звідки.

Риштування на церкві Всіх Святих обтягувала зеленкувата сітка. Чорний прямокутник позначав вхід, до якого вела коротка алея, що під прямим кутом виходила на вулицю Леніна, — метрів за чотириста ця сільська "магістраль" перетворювалася на непримітну стежину й зникала поміж дерев; ув останній хаті, що стояла ближче до лісу, ніж новий храм, жив тесля. У вікні світилося.

— Позавчора поховали, — зауважив отець Дмитро. Вони з учителем підійшли до бокового церковного входу, звідки добре бачили це обійстя.

— Вирішив повернутися по улюблену стамеску?

Священик не відповів. Клацнув замок, але двері не подались.

Отець Дмитро штовхнув їх плечем, тоді ще трохи пововтузився з ключем, — нічого не відбулося.

— Може, варто спробувати через головний?

— Не варто, — священик відійшов на крок назад, а тоді вгатив щосили ногою по дверях. Звук, що пролунав у відповідь, змусив обох відступити назад. І це гули не засуви на дверях, і не сам храм, і не земля під ним.

— Добре, що тобі не вдалося відчинити їх... Е, ти куди?

— Чекай... і не підходь... еее... близько.

Отець Дмитро поліз риштуванням угору — понад дверима, приблизно на висоті трьох метрів, було вузьке і довге вікно. Припавши до нього, священик одразу ж відсахнувся, притулившись спиною до стіни. Він не міг навіть уявити собі, що все настільки...

— Ах ти ж пааадло таке! — Олексій відступав спиною назад, рука його вказувала на хату теслі. — Отче!

Колишній спецназівець діяв набагато швидше за священика; постать сивого дідугана, що з'явився на порозі останньої хати під лісом, лише здивувала отця Дмитра, натомість ручний гранатомет РПГ-7 у його руках змусив відчайдушно стрибати з доволі небезпечної висоти. В падінні він звалив із ніг Олексія і разом із ним покотився пагорбом зі швидкістю відкритих переломів, які за цих обставин були не найбільшою загрозою; саме цієї миті їх оглушило вибухом; священик притиснув Олексієву голову до землі; уламки розліталися широкою дугою; з діри в церковній стіні повалив дим і пил.

Кров заливала очі священику, коліщата свідомості скреготали, але оберталися з максимальною швидкістю.

— Навіть із одрубаною головою самурай ще може... — Олексій закашлявся. Його нудило. Отець Дмитро схопив учителя за барки й поставив на ноги, як добрий бармен — останнього клієнта.

— Тікай... як зможеш... і хай Господь буде... з тобою...

Він відпустив Олексія, а сам поліз нагору, де з-під уламків цегли виднілася його сумка з шансами на порятунок. А втім, безвідносно до сумки, шанси ці зменшувалися з кожною секундою: з провалля храмової стіни, з диму й пороху, пролунало багатоголосе знавісніле гарчання, що його випереджав хіба що сморід; Стікс змінив своє річище; так, це була справжня ріка мертвих — широкий потік гнилої, але достатньо швидкої плоті, що дибуляла, стрибала, повзла або й стікала; сніг під нею перетворювався на місиво нечистот і відірваних клаптів шкіри, жил та кінцівок; магма смерті торохтіла кістками, пінилася гноєм; пожадливий стогін і витягнуті руки; вони б могли з'їсти увесь божий світ, але для початку їх цілком влаштував би сніданок зі священика та шкільного вчителя.

Олексій закричав і, перескочивши огорожу, помчав углиб села; він біг щодуху, попри страшний біль, що розривав йому груди, попри товчене скло морозного повітря, яке наче розрізало легені на тонкі волокна. Десь за спиною пролунав вибух... одразу ж — іще один... а потім нова хвиля демонічного гарчання оглушила його, й вона лунала зусебіч; Олексію здавалося, що він чує в ній більше, ніж могли би передати слова, — задоволення.

Він пробіг через усе село й отямився тільки під дверима хати отця Дмитра; чомусь йому навіть не спало на думку тікати до себе додому, де він залишив свою сім'ю, а точніше — те, що від неї залишилось. Олексій не хотів думати, що від неї залишилось, бо у відповідь на цей розпечений сумнів чув тільки гарчання; по-дорозі він бачив не одну постать, яка сунула в бік заводу; деякі з цих мерців були теперішні, й він сахався від самої лише можливості побачити їхні обличчя.

В оселі священика двері ніколи не замикалися, на них навіть не було замка, — й лише забігши в сіни, учитель метушливо намагався зметикувати, чим би їх підперти зсередини; та поки що він не мав сили; просто притулився спиною до дверей і зсунувся на підлогу; голова впала на груди; втома і спустошення недаремно чатували на його душу.

Перший вибух розбудив їх, другий — поставив на ноги. Всіх, крім Кала, який лежав без свідомості. Його лихоманило, рука протягом останніх годин розпухла вдвічі.