Homo Novus (на украинском языке)

– Ну, знаєш... я й не знав...

– "Знаєш - не знаєш", - знову перекривила Аркадiя, i це в неї вийшло так кумедно, що Фiл розсмiявся.
– Тiшся, тiшся...

– Ну, гаразд, не будемо сваритися, моя люба. Якщо тебе ваблять блискiтки, то он, бачиш?
– Фiл показав угору.
– Знiму тобi зiрку з неба...

Аркадiя жарту не сприйняла.

– Нi, голубе, ти, я бачу, не з тих, що знiмають зiрки з неба. Тебе вдовольняють i лойовi свiчки.

– Облиш. Поглянь, як гарно..,

– Сентименти. Охи та ахи.

Злостивiсть заразлива, i Фiл вiдчув, як почав гiршати його настрiй, як на очах розтанула поетика ночi, все посiрiло, наче посипане попелом. Розмова не клеїлась. Як не заспокоював Аркадiю, як не втiшав - лишалась похмурою. Нарештi не витримав i спитав:

– Скажи менi прямо: чого ти хочеш?

– Оце по-дiловому, - стрiпнула волоссям Аркадiя.
– Не розпускай нюнi, куй залiзо, поки гаряче, - ось чого я хочу.

– Ну-ну...

– Ти поводишся, Фiле, як наївний провiнцiал. Не ображайся, це я кажу в наших спiльних iнтересах...
– Голос її пом'якшав, з'явилися лагiднi нотки, якi завжди хвилювали Фiлову душу.
– Оця метушня з переїздом у Пущу-Водицю, якась таємничiсть щодо мене... Навiщо все це?

– Розумiєш... Я хотiв уникнути стресових ситуацiй. Тобi треба змiцнитись...

Аркадiя покуйовдила йому чуприну, i цим жестом одразу вiдновила душевну рiвновагу нареченого.

– Я вже зовсiм здорова, i ти це прекрасно знаєш. Навiщо ж ти мене морочиш?

– Ти... про одруження?

– I про це. Як ми оформимо шлюб, коли... мiй паспорт у похоронному бюро?

Якби це було вдень, Аркадiя могла б побачити, як вибалушились Фiловi очi.

– То ти... знаєш?!

– Авжеж.
– Вуста її схитнулись посмiшкою.
– Ти виростив не байдужу рослину, а допитливу дiвчину. Втiм, я була допитливою i... в першому життi. А знаєш, Що мене насторожило? Найперше - мама. Не провiдала жодного разу! Потiм твої дослiдження моєї пам'ятi... Ну, i оцей самий фiлотрон, де я була, немов у сповитку... А потiм - поглянула на свiй живiт, а там не те Що шраму, навiть пупка немає. Отодi я й замислилась...

– Але як ти зумiла вивiдати? Усi ж обiцяли мовчати!

– О, ти не знаєш жiнок. Вони, правда, мовчали, та я пiдiбрала ключик, хоча й примiтивний, зате безвiдмовний. Висмiяла одну пiдстаркувату кокетку, вона розiзлилась i випалила менi все.

Тепер уже Фiл запустив свою п'ятiрню у волосся,

– Дивуюсь я тобi, - говорила Аркадiя, не помiчаючи його сум'яття. Iнший би розтрубив про своє досягнення на весь свiт, а вiн хоче, щоб нiхто й не чув i не знав. Скромник.

– Я ж iз-за тебе, - почав обережно виправдуватися Фiл, - розумiєш... була небезпека психiчного потрясiння. I взагалi... Коли б нас не пов'язувало почуття... Не можна iгнорувати етику...

Аркадiя мовчала, даючи йому можливiсть виговоритись. Фiл виправдувався, наче був у чомусь винний, i це тiшило її самолюбство: не чоловiк, а рояль, торкни тiльки потрiбну клавiшу.

Розповiвши про всi складнi перипетiї експерименту, про свої сумнiви, надiї та сподiванки, недремне чергування бiля електронної апаратури, в роботi якої iнколи траплялися перебої, Фiл прошепотiв риторичне запитання:

– Хiба я мiг думати про славу? Менi потрiбна тiльки ти! Та коли б iшлося не про тебе - мабуть, нiчого б i не вийшло... Не вистачило б сили волi, смiливостi. Якби ти знала, скiльки було розчарувань, страху... Розчулений, уткнувся головою в її колiна.- Я працював задля тебе, заради нашого кохання.

– Сподiваюсь, тепер ти не розлюбив мене?
– Аркадiя погладила йому голову i шию.

– Ти ще питаєш!
– пошерхлими губами прошепотiв екзальтований Фiл.

Аркадiя легенько затулила долонею його вуста.

– Любий мiй... Натерпiвся. Але тепер треба збирати урожай. Мусиш це зробити не тiльки задля мене, а й заради всiєї науки. Ти бiльше не будеш приховувати свого вiдкриття, правда? Це ж генiальне вiдкриття, iсторична подiя!

– Ну, це вже занадто... Скромнiсть...

– Ет, до тебе ще не дiйшло, ти сам ще не осягнув... А скромнiсть, як уже помiчено, - прямий шлях до невiдомостi. Це ж тiльки подумати: виростив людину, тобто мене, з однiєї клiтини! Та це ж переворот в медицинi, бiологiї! А вiн: "Стану кандидатом..."' Чи, може, це не твоя заслуга? Та якщо навiть ти один з учасникiв...

– Та нi, я - керiвник групи. Iдея i постановка експерименту моя, це всi знають, кому слiд знати.

– А в документах вiдбито?

– Звичайно. Є накази по Iнституту i по вiддiлу. Потрiбнi ж були асигнування...

– Ну, от i чудово. Тепер треба - i то з завтрашнього дня - оголосити про цю подiю ну хоча б у "Вечiрцi", я сама туди подзвоню. Потiм - науковi журнали... Пригадай собi операцiю пересадки серця - хiба вона може йти в якесь порiвняння з тим, що зробив ти? А iм'я професора Бернарда прогримiло на весь свiт!
– Аркадiя взяла якусь галузку i грайливо хвиснула Фiла по плечах.
– Ти зробив вiдкриття, але це ще не все, треба вмiти скористатися ним. Не кандидатство ти заробив, дурнику... Я зроблю тебе доктором! Потiм ти станеш у мене академiком!

Фiл слухав її тиради поблажливо, як дитячий лепет, хоча йому й лестило, що вона так говорить. Вiн i сам був вражений своїм досягненням, певно, не менше, анiж Аркадiя. Але наука... Вiн ще тiльки ступив на цю дорiжку, а скiльки на нiй перепон! Нi, ти навiть не уявляєш, дiвчино...

– Чуєш, дурненький, - хвиськала лозинкою Аркадiя, - я буду дружиною академiка! А що?

Фiл обернувся до неї, але не встиг нiчого сказати - опинився в її обiймах, i вуста йому затулив довгий поцiлунок.

4

Фiл з подивом вiдзначив, що як тiльки вони зайшли на кладовище, його почав обсiдати смуток. Безкiнечнi ряди мовчазних могил, шурхiт опалого листя пiд ногами, низьке сiре небо,- все це, звичайно, викликає мiнорний настрiй. Та хiба тiльки це?

Мимоволi спостерiгав за Аркадiєю, що йшла попереду, твердо ступаючи звивистою стежкою. Яскраво-червона шапочка i такий же шарфик, що метлявся над її плечем, нагадували маковий цвiт, який зухвало i так недоречно яскрiв серед похмурого дня. Там i сям на очi потрапляли написи: "Любому татовi..." "Тут спочиває..." "Я вже вдома, а ви ще в гостях..." Фiл ковзав поглядом по цих посланнях, а думав про Аркадiю. Як вона триматиметься, побачивши свою могилу?

Сьогоднi, в недiлю, Аркадiя надумала поїхати на базар по яблука.

– Чому на базар?
– здивувався Фiл.
– Давай провiдаємо твою матiр. Цiле лiто й не заглянули, незручно якось... I сад же добре вродив...

– Як хочеш, - знизала плечима Аркадiя.
– Яблука там справдi сортовi.

Матерi вдома не було, а бабуся, глипнувши на них спiдлоба, хамiль, хамiль - та до своєї кiмнатки за кухнею. Старенька нiзащо на свiтi не йняла вiри, що це Аркадiя, вважала її за двiйничку своєї любої онуки, царство їй небесне, i кожного разу тiкала до свого сховку. Сценка повторилась i зараз. Аркадiя зареготала, взяла корзину i подалася в сад. Мабуть, щоб продемонструвати Фiловi свою пам'ять, казала, пiдносячи руку:

– Отам - симиренки, цiлу зиму лежатимуть, онде - бiлий налив, з того краю - ранет...

З маленького вiконечка за ними крадькома стежили вицвiлi старечi очi, сповненi недовiри й цiкавостi. Непомiтнi погляди тяглися до дiвочої постатi i з сусiднiх будинкiв, i з-за кущiв, парканiв. Хто ж би це пропустив нагоду побачити таку дивовижу: була похована, тут розлягалася сумовита музика, ридала невтiшна мати, а тепер ось шастає по саду!

Коли виїжджали з двору, Аркадiя раптом сказала:

– Хочу побачити свою могилу!