Homo Novus (на украинском языке)

– Та не варто хвилюватися iз-за цього, - заспокоював її.
– Нас єднає щось бiльше, значнiше, анiж формальнiсть...

– Транзисторний вiдеофон - ось що нас єднає!
– Аркадiя iронiзувала з того, що постiйний зв'язок мiж ними здiйснювався за допомогою портативних апаратiв, якi вони завжди носили при собi.

– I це потрiбно, - винувато поглядав на неї Фiл.
– Апаратики не важкi.

Молода дружина хитала головою, кривилася, наче от-от заплаче, але сльози на її очах не з'являлися нiколи. Характер у теперiшньої Аркадiї дуже рiзнився вiд характеру тiєї, колишньої,- м'якого, згiдливого, доброзичливого. Та психологiя не була спецiальнiстю Фiла, i вiн не замислювався над цим. Дослiджував лише фiзiологiю людського органiзму.

Одного зимового вечора Фiл повернувся додому трохи ранiше i аж здригнувся, почувши схлипування на кухнi. Невже Аркадiя плаче? Рука смикнулася вiдчинити дверi, але так i застигла в повiтрi: нi, це не вона, це хтось iнший... Так i є. Чийсь незнайомий голос:

– Повiрте, останнiй... Вiн подарував менi в день одруження...

Фiл непорозумiло здвигнув плечима I навшпиньках пройшов до свого кабiнету. Поступово його свiдомiсть проймалася передчуттям якоїсь неприємностi. Може, кудись податися? Але куди? Тiльки зараз йому вiдкрилося: через Аркадiю вiн розгубив усiх своїх друзiв, уже й не пам'ятає, коли зустрiчався з кимось...

Вона зайшла до кабiнету пружним кроком, щось рiзко сяйнуло на її високих грудях.

– Правда, чудовий?
– спитала, впiймавши його погляд.
– Я давно мрiяла про такий кулон. Брильянт чистої води.

– А де ти його...

– Не бiйся, тобi платити не доведеться.

– Подарунок, чи що?
– у Фiла пересохли губи.

– Дiждешся такого подарунка... Вона аж нюнi розпустила, стара швабра... А нащо воно їй? Iдеться ж про життя чоловiка.

Фiл дивився на неї здивованими очима.

– Хто "вона"? Про якого чоловiка ти говориш? Пора б уже облишити цi ребуси...

Мабуть, не змiг приховати роздратування, бо Арка-дiя одразу спохмурнiла i холодно вiдказала:

– Нiяких ребусiв. Це дружина колишнього директора м'ясокомбiнату чи якоїсь бази, точно не знаю. Колишнього, бо майже рiк вiн по лiкарнях. Канцер шлунка. Метастази. Найменшої надiї. А я поставила його на ноги. То як ти вважаєш - мусила вона вiддячити чи нi?

– А як ти... Як ти змогла? Канцер поки що...

– Отак i змогла. Давала отой бiологiчний розчин.

– Який? З бiотрону?!

– Авжеж. По пiвсклянки тричi на день перед їдою. Ти чого на мене так дивишся? Хiба рятувати людину...

– Та рятувати - це благородно, а от займатися здирством...

– Подумаєш!..

– I бiорозчин випробовують у клiнiках...

– Я вже випробувала. Скоро чоловiк знову сяде в своє директорське крiсло. Не переживай, будуть у неї i кулони, i перснi. Гадаєш, то вони на свою зарплату?..

– Якщо не на зарплату, то вiн сяде не в крiсло, а на лаву, - уже гарячкував Фiл.
– А ти не повинна...

Чи дiйшли до її свiдомостi гарячi, навiть дошкульнi фрази, якi виголосив Фiл про "нiкчемнi брязкальця", iз-за яких люди, втрачаючи совiсть, наважуються навiть на злочини?

Слухала вона терпляче,- мовчки сидiла у фотелi, виставивши округлi колiна i поводячи головою вслiд за ним. Та коли Фiл перестав кружляти по кабiнету i запитливо поглянув на неї, Аркадiя рiвним голосом спитала:

– Ну, то як, подобається тобi кулон?

Фiл аж пирхнув, йому забило дух вiд обурення. Потрiбна була вся його внутрiшня витримка, щоб не вилаятись, приборкати грубi слова, якi мало не зiрвалися з язика. Але руки аж судомило, i вiн почав несамохiть переставляти стiльцi, навiть за канапу вхопився.

– Посилене видiлення адреналiну в кров, - спокiйно сказала Аркадiя. Попереставляй меблi, це полегшує.
– I, сяйнувши брильянтом, вийшла.

Захеканий Фiл упав на канапу i втупив очi в стелю. "Ну, заспокойся, радив сам собi, - годi нервувати..."

Пригадав, що в Аркадiї з'явилися i дорогi перснi, i сережки, i навiть срiбний хрест, оздоблений перегородчастою емаллю. "Не подумай, що я вiрю в бога, - сказала якось, примiряючи того хреста.
– Просто цiнна штучка".

"Цiнна штучка, - з гiркотою пригадував Фiл.
– їй аби коштовностi, та модне взуття, та сукнi... їй навiть сняться розкiшнi речi. Про наукову роботу не хоче й слухати... Що ж сталося? Адже попередня Аркадiя мрiяла: "Будемо альпiнiстами науки. Як це хвилююче, коли перед тобою ширшають i ширшають обрiї..." Невже вона забула? Чи не передалося?"

Фiл устав з канапи, сiв до столу. I тут йому на очi потрапила записка, написана великими кривими лiтерами на листку з учнiвського зошита:

"Якщо ти справдi дочка, то приїдь, бо мати при смертi".

Покрутив у пальцях, перечитав ще раз i пiшов до Аркадiї - вона вовтузилась бiля розчиненої шафи у спальнi.

– Бачила?
– пiдняв папiрця догори.

– Та ще не повилазило.

– Ну, i як вона?

– А...
– схитнула головою Аркадiя.
– Не знаю, ще не їздила, свого клопоту по горло.

Фiл ступнув крок до неї - хотiлося вхопити за плечi, труснути, мовляв, схаменися, опам'ятайся, - але тiльки зiжмакав папiрця i приглушено сказав:

– Ну, то збирайся, поїдемо зараз.

Аркадiя пiдвела голову вiд купи одежi, що лежала на килимi, очi їй зблиснули, як брильянти:

– Сьогоднi ти якийсь причiпливий. Уже пiзнiй вечiр, нiкуди ми не поїдемо.

– Але ж iдеться про твою матiр. Може, ще вдасться...

– Та що там удасться!..
– перебила, нетерпляче крутнувши головою.
– Хай викличуть "швидку"...

Ошелешений Фiл сiв на постiль i деякий час мовчки дивився на дружину. Вона спокiйно продовжувала перебирати одежу, певне, щось шукаючи.

– Слухай, ти стала якоюсь... бездушною, безсердечною...
– нарештi спромiгся Фiл.
– Я тебе не впiзнаю. Так знаєш, до чого можна скотитися? Схаменися, Аркадiє!

Пересмикнула плечима, наче їй припiк золотий ланцюжок.

– Безсердечна? Якщо це медичний термiн, то називай мене - Акордiєю. Непогано звучить: Акордiя! Так i в новому паспортi запишемо. А що? Аркадiя перетворилась на Акордiю.

– Слухай, ми ж люди...

Та нiчого слухати вона вже не хотiла.

У Корчувате їхав сам, у неї, бач, свої клопоти... Мати недужа, а вона шафою зайнялася, одежу впорядковує...