Хрест: постбіблійний детектив

Тому не треба цієї показухи. І партія від нас цього не вимагає. Бо як зірветься святеє атеїстичне діло, ох полетять голови. Операція – не з простих. Поголос і до Москви дійде, навіть якщо товариш Феофанов не поінформує. І чиї голови полетять? Правильно, першого секретаря і начальника КГБ. А як той називається, що сам собі голову стинає? Йолоп він і є йолоп – от такий спільний висновок.

– Воно, конєшно, до комунізма двигаться надо, но не такой же ценой, – Тропченко і Феофанов самі дивувалися, що в них така залізно одностайна думка в оцінці ситуації у районі.

– Мы с тобой с войны вернулись, подполковник, бандеровщину пережили, а тут на какой-то церкви можем сорваться, – «розодкровенничався» перший секретар. – Неправильно это, не по-коммунистически. Мы же эти кресты по улицам и полям втихаря ломали. И удачно. Обошлось. Так и дальше надо двигаться. Втихаря и только втихаря. Тише едешь – дальше будешь! Мы же не собираемся с тобой в этой бандерлоге службу заканчивать, – підвів риску перший секретар.

Феофанов не став переповідати цьому шмаркачеві розмову, але від свого авторитетного імені виклав прийняте рішення:

– Так что давай не днем, а ночью, как ты и раньше делал с этими крестами.

Не встиг Паша запротестувати, бо він уже смакував привселюдним кайфом тріумфатора, як начальник шепнув йому головне:

– Имей в виду. В этом нас и наверху поддержали. Сказали: молодцы, ребята, но не зарывайтесь.

Паша неохоче змовчав, потираючи потилицю, а відтак дав ту єдину відповідь, яка може бути на щойно отриману інформацію:

– Наверху? Там видніше.

Кедрівці пишалися своєю церквою. Старі храми, вік яких сягав сотні літ, були дерев’яними. А їхній собор стояв, як скеля, неначе витесаний із каменю.

У сімнадцятому столітті в Кедрівці жив знаменитий на всю Європу рід Синєвірських. Багатий і знатний, яких було немало в цьому континентальному європейському епіцентрі. Синєвірські звели тут велетенський палац, що тоді не поступався Версалю. Кажуть, на одному з балів бував тут юний Богдан Хмельницький, батько якого служив господарем неподалік, в Олеському замку – родинному гнізді польських королів. Саме тут відбувся наймасштабніший європейський саміт антиоттоманської коаліції, на який з’їхалися монархи зі всієї Європи.

Під впливом цієї події граф Синєвірський, провівши кілька місяців у Єрусалимі та в Римі, повернувся з ідеєю.

Він поставив собі амбітну мету – звести в селі собор, який би був точною копією собору Святого Петра в Римі, головної святині християнської Європи. Бо якщо замок не поступався французькому Версалю, то має не поступатися і храм духовний. То був час, коли українці були амбітними і хотіли бути в Європі якщо не першими, то й не останніми.

Майстрів Синєвірський запросив також звідти, з Апеннін. Гарячі італійці цілими днями зводили храм, а вечорами зваблювали місцевих дівчат. Граф поставився до цього гуманно – кожного італійця, що згрішив до шлюбу, змусив оженитися. Кажуть, було таких лише двоє, а інші, освідчившись дівчині в коханні, йшли за одкровенням до графа. З того часу дражнять кедрівців латинниками. Хто зна, чи є то правдою – міфи про ловеласів у гурті мандрівних зодчих із Падуї, але храм вони возвели на славу і на віки. І справді, точна копія шедевра геніального Мікеланджело!

Синєвірський із родиною вибрався з палацу, у якому прожили його предки 300 літ, за день до того, як у село прийшли більшовики. Кілька тижнів вони безпросвітно банячили в замку, а відтак завезли до села цілу дивізію, зібрали селян із навколишніх сіл і влаштували мітинг. Розказували про марксизм-ленінізм, який прийшов і на галицьку землю. Плели небилиці про світову революцію. Але найбільше дісталося експлуататорам усіх трударів, серед яких і кляті пани Синєвірські. На честь перемоги над експлуататорським ладом народна влада в особі зібраного мітингу, на якому репетували п’яні червоноармійці і мовчали приголомшені селяни, було прийняте рішення про знесення панського замку та церкви.

Логіка ленінців була дуже простою і доступною кожному трудареві. Її виголосив комісар у чорній шкірянці:

– Замка не надо, чтоб не мозолить глаза позорным прошлым. И потом, стройматериал нужен для строительства коммунизма, в особенности траншей на западных рубежах. Со вторым вопросом – еще проще. Поскольку Бога нет, то и церкви не надо. Наш бог – Ленин, а он – в Мавзолее, а не в церкви. Тем более что это копия каких-то католиков из Ватикана. Здесь не буржуазный Рим, а советская власть! Ура, товарищи!

Поки будьонівці ревли «Інтернаціонал», селяни, проваджені невидимою, але потужною правицею, виривалися з натовпу й без жодної команди, але за волею могутнього поводиря, що жив у серці кожного з них, ішли до церкви.

І враз горлання визволителів притлумила величальна мелодія. Склепіння храму виповнив спів злитих воєдино сотень сердець. Народжений просто на тому диявольському мітингу, спів псалмів розпочався і не мав кінця. Розгублені комісари, які знесли не один храм від Волині до Владивостока, не знали, що робити. І поїхали в район «посоветоваться наверху». А до храму сходилося дедалі більше людей. Вершилася дивина – відходили одні, а на їхнє місце ставали інші і вливалися в цей хор християнської непокори.

Спів не припинявся ні вдень, ні вночі. День у день. Без упину. Енкаведисти прийняли рішення «поймать и посадить зачинщиков массовых беспорядков». Але їх не було. Бо бунтарем, який співав, був кожен, кого привела сюди його невпокорена душа. Кожен сам по собі. Перед Богом – і на весь зріст свого незламного духу. Так тривало рівно сім днів. Потім хтось скаже: «За той час Бог сотворив світ. А ми свій світ уберегли від сатани». Більшовики змирилися. Було прийняте рішення знести замок, а з церквою визначитися пізніше.

Харкавого передав «по описи» Феофанову Афанасьєв. У «личном деле» здача повстанця прирівнювалася до бойового ордена. Тим паче, що Семко завше – хоч і за сто років – міг посвідчити свій «подвиг» розритою могилою за стодолою. Горбик над кісточками жиденяти акуратно розрівняв, а от насип над останками бандерівця тримав як «вещдок» лояльності червоному режиму.

Феофанов сушив собі голову, що робити з кедрівською бандерівською фортецею, поки не вчитався у справу сексота Харкавого, що був єдиним серед тисяч «добровільних помічників» спецслужби, який фігурував під власним прізвищем.

– Был бы исполнитель, а дело найдется, – любив він перефразовувати Йосипа Віссаріоновича, не боячись звинувачень у ревізіонізмі.

Коли він вимовляв цю фразу, його бійці вже знали, що підполковник замишляє нову велику пакость. Коли він викладав свій нехитрий план, то все-таки побоювався, що Харкавий захитається. Цей вроджений кілер у роки війни та партизанщини міг мочити земляків, як кошенят, а тут уже наче лише відлуння тих часів. Війська НКВД, як казав керманич України Микита Сергійович, «охраняют мирный труд трудящихся».