Хрест: постбіблійний детектив

Але загартований «боєць» й оком не зморгнув.

– Здєлаєм, товариш підполковник.

У галицьких селах храмові празники святкували гучно. Навіть тоді, коли вже храми були замкнені чи знесені.

Це був той чи не єдиний ритуал, коли більшовики всіляко «поощряли» народний «обычай».

На свято до села масово з’їжджалися близькі й далекі родичі, гості з навколишніх сіл. Того дня кількість жителів села, як мінімум, подвоювалася. Горілка – сталінський антиопіум цим нестійким християнам – лилася рікою. Так поволі, але впевнено москалі насаджували новий духовний імператив – храм відзначали не молитвою в тому самому храмі, який був іменинником, а жрачкою та впиванням до чортиків.

Така крута зміна світогляду, що ґрунтувалася на слабкості людської натури, давалася доволі легко. Більше ніж часто апофеоз «християнської храмовості» завершувався масовими оргіями, які на танцях у клубних вогнищах культури переходили у поножовщину. Наявність жертв нікого не дивувала, її вважали природним процентом втрат після актів масового причащання 40-градусною «кров’ю» того знавіснілого кавказького антибога, що сидів – під портретами німецького єврея, англійського буржуа й калмицького вбивці останнього царського коліна – у кривавих палатах Івана Грозного.

На такому благодатному тлі мало відбутися «спецмероприятие», задумане підполковником Феофановим. Десь уже після півночі, коли клуб тріщав від розпашілих торжествуючих «храмовників», що обливалися потами, несучи свої п’яні тілеса в безневинній коломийці, несподівано вимкнулося світло.

То ж не дивина. Іноді це робилося навмисно. У темряві можна було не тільки вимацати дівку, а й зґвалтувати її просто посеред клубу. І цей порив фізіологічного парування в умовах спонтанної темряви виникав миттєво. Завклубу давав хлопцям шанс і не квапився вмикати рубильник. Поки тривав цей селянський груповичок, який ні чим не відрізнявся за своєю природою від злетів мистецтва в галузі найдавнішої професії у найвишуканішому борделі Гамбурга чи Амстердама, тубільці ревли, як худоба. Перший інстинкт гуляв на повну котушку, бо очманілий від кількаразового передозування сталінським трунком розум спав непробудним вічним сном. А з ним у братській могилі спочивала й совість, яка бодай у примітивних формах елементарного встиду мала б утримувати на плаву людської подоби цих двоногих самців і самок.

І коли нарешті ввімкнули світло, молодь, підтягуючи підштанці, розбіглася по кутках, як обпечена. Зал проревів тваринним жахом. Посеред клубу в калюжі крові корчився у передсмертних конвульсіях Місько Корчинець – районний командир яструбків із сусіднього Жупанина. Кожному здавалося, що своїм виряченим поглядом він чи то звинувачує у своїй смерті, чи то просить пощади або порятунку. Парубок однією рукою шкрябав у страшному болю рапату, багряну від його крові підлогу, а другою пробував загорнути назад у розпеленаханий живіт кишки, що повиповзали, як із мішка.

Він вмирав на очах у сотень однолітків нескоро. Дівки завивали, як на похороні, і від того несамовитого плачу здавалося, що смерть, така якась потойбічна й невидима, стоїть тут, посеред танцмайданчика, вимахуючи косою понад їхніми грішними головами. Місько сконав зі звірячою гримасою, викрививши вилицю навиворіт і звівши очі до неба.

То були молоді свідки живої смерті. Як помирає людина, та ще й убита, до того ж зарізана, наче свиня перед Новим роком, ніхто з них досі такого не бачив. І міг би життя довге прожити, не побачивши. Поки надривно голосило жіноцтво, з вулиці враз долинув крик. Автоматні черги пошматували це плачевне покривало. Крізь вікна й двері ввірвалися озброєні до зубів чекісти. Потім не раз свідки цієї трагедії, до самої старості проживши, неначе будуть запитувати себе, як за п’ять хвилин вони могли з’явитися в селі, коли від Кедрівки до райцентру – година їзди.

– К стенке, бандеровская сволочь! – репетував підполковник Феофанов, що персонально командував операцією.

Із клубу всіх виводили під конвоєм і повантажили у «воронки», що оперезали щільним кільцем клуб, з якого валила густа пара перегару, поту, сліз і крові.

Інформація про те, що в селі Кедрівка на Львівщині вцілілі бандерівці зарізали комсомольця, дійшла аж до ЦК. Заарештованих тримали у двох тюрмах – у райцентрах по сусідству. В одній стільки не вміщалося. Феофанову і його бійцям роботи було по вуха. Наказали вибивати свідчення всіма доступними методами. Потім Феофанов доповідав по інстанції: «Мы устроили им массовую порку. Выбивали и националистическую, и религиозную дурь из голов».

Десь на третій день, коли крики від тортур не давали спати місту, у двір тюрми затягли трактор «Беларусь», який гарчав і день і ніч, затамовуючи стогін мучеників. То був конвеєр садизму. З області підіслали ще півтора десятка найлютіших слідчих. Як дикуни, вони кидалися на жертв і вибивали «показания». Насправді вони вибивали з них життя. І коли вже залишалася того життя якась дещиця, коли ті, що слабші, особливо жінки й дівчата та підлітки, зависали на волосині між життям і смертю, вони вгамовували свою лють. Вгамовували страхом за власну шкіру, бо була чітка інструкція – бити щосили, але не вбивати. Щоб не було забитих. Бо це НП, а за НП треба відповідати. Головою й посадою перед партією та народом. Найслабших випускали першими. Їх викидали за ворота зі спотвореними на синьо-зелене місиво обличчями. На вулиці їх чекали родичі, які не впізнавали своїх рідних і розрізняли їх часом лише за голосом.

Слідство довело, що в Кедрівці діяло націоналістичне підпілля, яке було успішно ліквідоване в ході ефективної операції районного відділу НКВД. Відбувся, як завше в таких випадках, закритий суд. Посадили трьох хлопців, які зізналися, що зарізали яструбка. Із ГУЛАГу вони так і не повернулися. Хоча просочувалася інформація про те, що їх забили на смерть на допитах і на суді їм виносили покарання вже мертвим.

Серед засуджених був і середульший брат Марії Крап’ячки Дмитро. Його не стало за п’ять років по тому, як бандерівці витягли з хати найстаршого брата Василя. Невимовне горе звисало над стріхою Крап’яків, накриваючи її кривавими крилами демонів, стада яких час від часу виривалися з нутрощів озвірілих людиноподібних істот і літали чорними хмарами над приреченими на муки селами.

У ході слідства, яке йшло чітко за попередньо складеним планом, Феофанов не втримався, щоб не викликати головного героя.

– Оклад твой, как внештатного информатора, мы тебе удваиваем. Задание ты выполнил почти на «отлично».

– А чому «почти»?

– Ты что, не мог прикончить его на месте? Надо было резануть не в живот, а прямо в сердце. А то мучился сколько. Хороший истребитель был. Комсомолец. Жизнь отдал за искоренение бандеровской сволочи. Надо будет памятник поставить. На его примере воспитывать подрастающее поколение. Наш девиз – «Никто не забыт, ничто не забыто». А ты, Сема, все-таки сплоховал. Я же его еще живым застал, когда мы нагрянули в клуб. Жалко парня, что так мучился перед смертью, – підполковник розливав чергову пляшку, бо Харкавий, який був якось незвично мовчазним, спорожнював чарки одну за одною.

– Я того Міська з дитинства знав. То навіть якийсь далекий родич по мамі. З татом його не раз на зрубі робили за Польщі. То я його намовив послати свого хлопця у яструбки – так скорше владі в око впадеш.

Старий Харкавий почав, як завше, сповідуватися у кабінеті начальника КГБ:

– Тому ми з Міськом того вечора в гардеробі, там, у клубі, за сценою, махнули пузир самогонки. Він пив гранчаками, не закусуючи, справді, неначе останній раз у житті. То правда, товаришу підполковник, що людина відчуває перед смертю, що скоро їй гаплик. Він поліз до мене у п’яні обійми та каже ні сіло ні впало: «Ви простіть мені, нанашку, коли щось не так було. Може, образив вас коли, даруйте». Сповідався перед смертю, ніби я йому якийсь піп череватий. Так чогось розпустив нюні, аж його мені шкода стало, – раптом як прорвало мовчазного Харкавого. – Але задача єсть задача.

– Ты мне брось! Шкода ему стало… – гримнув на «исполнителя» Феофанов. – От намеченной цели отступать никогда нельзя. Вот есть у нас четко намеченная линия партии – и по ней строго шагай. Шаг влево или вправо – расстрел на месте, – накреслив чекіст у повітрі ребром бувалої руки невидиму, але всюдисущу лінію партії. – А чувствует ли человек свою смерть, это ты не по адресу, – розсміявся підполковник, радіючи власній дотепності. – Нету у меня такого опыта. Никогда не чувствовал, поэтому и живучий такой.