Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик

— Хотів би я бачити, як Ваша високість це зробить, — незворушно промовив гном.

Для такого шибайголови як Корін цих слів вистачило, аби вступити у бійку. Він кинувся на Колючку. Супротивники бились на рівних: Корін мав довші руки і був вищий на зріст, а Колючка мав більше досвіду і витривалости. Проте йому не поталанило: він перечепився через камінчик і заорав носом. (Загалом не варто розпочинати бійку там, де під ногами повно камінців.) Гном спробував було підвестися, та відчув сильний біль у нозі. З’ясувалося, що він добряче забився і принаймні два тижні не здужає ні ходити, ні їздити верхи.

— Ваша високосте, що Ви сподіяли! — картав хлопця король Едмунд. — Перед самою битвою ми позбулися досвідченого воїна.

— Я займу його місце, сір, — випнув груди Корін.

— Аякже, — відказав Едмунд. — Звісно, ніхто не сумнівається у Вашій відвазі. Але що може вдіяти на полі бою хлопчисько? Хіба заважатиме.

У цей час короля хтось покликав і він відійшов убік Корін щиро перепросив гнома, а тоді підбіг до Шасти і прошепотів:

— Швиденько. Ось поні й обладунки гнома. Вдягай їх, поки ніхто не бачить.

— Для чого? — здивувався Шаста.

— Як це для чого? Ми з тобою зможемо взяти участь у бою. Хіба ти не хочеш?

— А… так, звичайно, — трохи розгублено відповів Шаста. Він зовсім не був готовий до такого ходу подій і відчув, як по спині у нього поповзли мурашки.

— Чудово, — задоволено потер руки Корін і допоміг Шасті. — Так, одягни кольчугу. Меч через плече. Ми будемо триматись позаду колони, тихенько, як мишки. А коли почнеться битва, на нас ніхто не зверне уваги.

Розділ 13. Битва під Анвардом

Десь об одинадцятій ранку усі знову рушили в дорогу. Вони прямували на захід, минаючи лівобіч гори. Корін та Шаста прилаштувались у хвості колони, за велетами. Люсі, Едмунд та Перидан обговорювали плани майбутньої битви. У розпал розмови Люсі спитала:

— А де наш бешкетник-принц?

Едмунд махнув рукою:

— Тут його немає, хоч це добре.

Шаста оповів Корінові свої пригоди, розказав також, як кінь навчив його їздити верхи, і додав при цьому, що досі не знає, що робити з віжками. Корін пояснив, для чого вони служать, а ще розповів, як їм удалося втекти на вітрильнику із Ташбану.

— А де зараз королева Сюзан?

— У Кеа-Перевелі, — відповів Корін. — Але, знаєш, вона не така, як Люсі. Люсі геть як хлопчисько, а королева Сюзан завжди поважна і статечна. Вона не братиме участи у битві, хоча вміє влучно стріляти з лука.

Путівець вивів їх на вершину пагорба. Праворуч починалося стрімке урвище. Далі усі пробиралися вервечкою над самим краєм провалля. Шаста здригнувся, подумавши, що минулої ночі він ішов тією самою стежиною. «Але звісно, — осяяло його, — мене охороняв лев. Він увесь час ішов лівобіч і не давав мені наблизитись до краю урвища».

Далі стежина повернула ліворуч, на південь. Урвище залишилося збоку. По обидва боки від стежки розкинувся густий ліс. Доріжка вела військо вгору, до перевалу. Якби не дерева, що щільно громадилися обабіч їхнього шляху, то з такої височини, мабуть, можна було б побачити чудові краєвиди. Та поміж густих крон проглядали хіба верхівки скель, а над ними кружляли орли.

— Вони чують наближення битви, — мовив Корін, показуючи на птахів. — Знають, що буде чим поживитися.

Від цих слів Шасті замлоїло під грудьми.

Загін перетнув сідловину перевалу і спустився трохи нижче. Тут вони опинилися на відкритій галявині, а звідси Шаста зміг побачити усю Верхоландію, вкриту блакитною імлою. А ген-ген далеко прозирав жовтаво-сірий пружок пустелі — принаймні, Шасті так здалося. Та сонце вже хилилось до заходу, проміння било просто у вічі, тому годі було щось добре розгледіти.

Тут загін зупинився і перешикувався у лаву. Речисті звірі — леопарди, пантери, леви, — не зчиняючи зайвого галасу, перемістилися на лівий фланг. Шаста їх раніше не помічав. Велетів скерували на правий фланг. Та спершу вони зупинилися на хвильку, зняли щось із плечей і на мить нахилилися. Ось тоді Шаста побачив, що вони вдягали на ноги важкі ковані черевики, всіяні гострими шипами. Потому велетні закинули грубезні дрюки на плечі і погупали на бойові позиції. Лучники разом із королевою Люсі розташувались в ар’єргарді. Було чути, як дзвенить натягнена тятива: це воїни востаннє перевіряли луки. Вершники тим часом одягали на себе шоломи й підтягували попруги коням. Поблискували мечі, дзвеніли кольчуги. Розмови вщухли. Усі зосереджено готувалися до бою. «Ну ось, зараз почнеться», — подумав Шаста. І тут долинули якісь бойові вигуки та розмірені удари: гуп-гуп-гуп.

— Таран, — прошепотів Корін. — Вони вибивають ворота.

Принц виглядав зараз украй серйозно.

— Чому король Едмунд гається? — нетерпеливився він. — Я вже не можу чекати. Та й холодно як.

Шаста хитнув головою, намагаючись не подати вигляду, що таки злякався.

Сурми! Нарешті! Коні рвонули з місця і риссю кинулись уперед. Угорі на вітрі лопотіло знамено. За мить загін опинився на невисокому узвишші, з якого було добре видно невеличкий замок з багатьма башточками. Ворота замку зачинено, опущено ґрати. На жаль, навколо замку не було оборонного рова. Захисники зайняли позиції поміж зубцями муру — здалеку вони здавалися маленькими мурашками. Перед ворітьми замку згромадилося кілька десятків калорменців: вони з усієї сили розгойдували велетенську колоду і гатили у браму. Головна частина війська Рабадаша уже спішилась, готуючись увірватися досередини, як тільки упадуть ворота. І тут Рабадаш побачив нарнійців, які мчали з гори. Та калорменці були дуже добрими воїнами. Шаста не помітив, коли вони встигли знову осідлати коней, а враже військо вже вишикувалося в лаву і рушило нарнійцям назустріч.

Супротивники галопом мчали один на одного. Відстань між лавами стрімко скорочувалась. Воїни вихопили мечі і піднесли щити. Губи ворушилися, проказуючи останні молитви, зуби стиснулися у скрайній напрузі. Шаста відчував страх, проте сказав собі: «Якщо ти злякаєшся зараз, то потім боятимешся усе життя. Тепер або ніколи!»

Та ось супротивники зійшлись і розпочався бій. Шаста не розумів, що діється, бо все довкола змішалося і потонуло у галасі. Звідусіль посипалися удари. Хтось вибив Шасті з рук меча. У цій веремії він випустив вуздечку і відчув, що падає, але в останню мить помітив, що у його бік летить спис. Хлопець нагнув голову, намагаючись ухилитись від удару, і — злетів з коня, а тоді…

Але годі переповідати враження Шасти: він узагалі мало тямив у воєнних справах. Аби збагнути, що там насправді відбувалося, ліпше перенестися за багато миль від поля бою — до пустельника. Пустельник саме сидів у тіні крислатого дерева на березі ставка і пильно вдивлявся у водну гладінь. Із ним були Бругу, Гвіна та Аравіса.

Річ у тім, що через плесо ставка пустельник міг бачити, що діється у світі, за стінами його зеленого скиту. У воді, немов у дзеркалі, відбивалися залюднені вулиці далеких міст, що лежали ген на південь від Ташбану. А ось до Червоної Гавані на Сьомому Острові прибув корабель, а ось у Західному лісі, що між Ліхтарною Пущею та Телмарам, на мандрівця напали грабіжники, а ось дикий звір сховався у засідці, чатуючи на здобич. Пустельник ні на мить не відходив від ставка, бо знав, що у цей день вирішується доля Верхоландії. Аравіса, Гвіна та Бругу теж не спускали очей з води. Їм було цікаво спостерігати за чарівним плесом, бо у ньому, замість неба і дерева, під яким вони сиділи, пропливали якісь зображення. Але роздивитися докладніше друзі не могли, бо зображення увесь час змінювалися. А ось пустельник умів їх читати й описував друзям, що йому вдалося побачити. Перед початком бою пустельник говорив:

— Бачу орлів, двох… ні, трьох. Вони ширяють над ущелиною, що біля гори Буревісниці. З ними найстарший над усіма орлами. Вони чують запах битви. Ось вони кружляють над Анвардом… зараз відхилилися трішки на схід… а тепер сховалися за Буревісницею. Ага… зрозуміло: Рабадаш і його люди звалили величезне дерево, пообрубували гілки і тягнуть до замку. Таран. Вони вибиватимуть ворота. Вчорашня невдача чогось їх таки навчила. І все ж, якби Рабадаш мав голову на плечах, то наказав би своїм людям зробити драбини для штурму. Але це довго, а він надто нетерплячий. Дурень! Найліпше було б йому повернути своїх людей назад, до Ташбану: він-бо розраховував на швидкість і раптовість, а його нічний напад зазнав невдачі… Вони підтягнули таран під браму. Лучники короля Люна обстрілюють їх із мурів. П’ять калорменців упали. Решта підняли догори щити. Рабадаш віддає наказ штурмувати замок. З ним його найдовіреніші вельможі, люті шаленці-тархани зі східних провінцій. Бачу їхні обличчя. Там Корадин із замку Тормунт, а ось Азруг, Члемеш та Ільгамуг-кривогубий, а ще високий тархан із червоною бородою…