Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик

— Присягаюсь Гривою, це мій колишній пан Анрадин! — вигукнув Бругу.

— Чш-ш-ш — цитьнула на нього Аравіса.

— Вони пустили у хід таран. Ох і грюкіт там, мабуть! Удар за ударом — звичайно, ворота довго не витримають. Заждіть! Над Буревісницею щось наполохало птахів. Егей, та там ціле військо! Гм… не розберу… Так-так, бачу. Хмара вершників. Якби вітер розгорнув полотнище… Цікаво, хто це? О, вони вже вийшли на кряж. Ага! Знамено. Це Нарнія, Нарнія! Червоний лев на прапорі. Вони мчать додолу. Я розгледів короля Едмунда. А з лучниками жінка. Ох!

— Що таке? — пошепки спитала Гвіна.

— Коти залишили лівий фланг.

— Коти? — перепитала Аравіса.

— Леопарди, леви, пантери, — нетерпляче пояснив пустельник. — Бачу, бачу. Вони пішли в обхід, щоб добратись до калорменських коней. Калорменці таранять ворота, а коней зоставили збоку. Добре! Коні втікають. Але Рабадаш устиг розвернути свій загін: сотня вершників рушила назустріч нарнійцям. Супротивників розділяє лишень сто ярдів… п’ятдесят… Бачу короля Едмунда… і лорда Перидана. Овва! Серед нарнійців двоє дітлахів. Чому король дозволив їм іти у бій? Десять ярдів… Розпочалося. На правому фланзі велети… вони творять чудеса… але один упав… мабуть, його поцілили в око. Посередині метушня. Мені ліпше видно лівий фланг. Знову ті два хлопці. Хай живе Лев! Це принц Корін. А другий схожий на нього наче дві краплі води. Шаста! Корін б’ється як справжній воїн. Щойно поборов калорменця. А зараз видно, що діється у центрі. Рабадаш та Едмунд зійшлися дуже близько, але у тисняві не можуть пробитися одне до одного…

— Що зі Шастою? — спитала Аравіса.

— Ох і дурник! — простогнав пустельник. — Хоробрий малий, але зовсім не вміє битися. Не знає, для чого служить щит. Не бачить, що ворог збоку. Якби він мав бодай найменше поняття, як поводитися з мечем… Ага, врешті згадав про нього. Але вимахує ним, ніби палицею… і мало не зніс голову своєму поні! Ну де ж так можна? Ох, йому вибили з рук зброю. Хто послав цю дитину у бій? Він і п’ять хвилин не протримається. Пригнись, дурненький… ох, упав.

— Живий? — видихнули усі троє.

— Хіба я знаю? — відповів пустельник. — Коти добре попрацювали: розігнали усіх коней. Калорменцям не втекти. Зараз коти повертаються на середину поля… вони напали на тих, що таранять ворота. Калорменці розбігаються… таран покотився. Добре, дуже добре! А тепер анвардці відчиняють ворота: мабуть, спробують відкинути ворога від стін замку. Бачу, виїхали троє. Посередині король Люн, а обабіч нього — брати Дар і Дарін. За ними — Трен, Шер та Кол зі своїм братом Коліном. Їх десять… двадцять… тридцять уже вийшло за браму. Калорменці пішли на них. Король Едмунд б’ється як герой. Щойно переміг Корадина. Калорменці кидають зброю і тікають у ліс. А решту оточено. Велети підоспіли з правого флангу і зімкнули кільце… коти підійшли ліворуч, а король Люн з тилу. Калорменців жменька, вони згромадилися у коло спина до спини і чинять завзятий опір. Твій тархан падає, Бругу. А зараз у герці зійшлися Люн та Азруг. Здається, Люн переважає супротивника… так, добрий удар… кінець, король переміг. Азруг упав. Король Едмунд похитнувся… ні, піднявся. Він вступив у поєдинок із Рабадашем… ось, вони б’ються під замковими ворітьми. Кілька калорменців здалися. Дарін побив Ільгамута. Не бачу, що трапилось із Рабадашем. Гадаю, король дав собі з ним раду. Мабуть, лежить десь під стіною. Не можу добре роздивитися. Король Едмунд зараз б’ється із Члемешем. Члемеш склав зброю. Битва скінчилася. Калорменці розбиті ущент.

А що трапилось із Шастою? Коли хлопець упав з коня, то подумав, що настав його кінець. Але коні, навіть у розпал битви, все-таки дивляться під ноги і не наступають на людей. Спершу Шаста дуже злякався, та хвилин через десять коні розступилися і відійшли від того місця, де він лежав. Гамір битви пересунувся вбік, а невдовзі й геть затих. Хлопець зіп’явся на ліктях і роззирнувся довкола. І хоча Шаста був нетямкий у ратній справі, він швидко зорієнтувався, що верхоландці та нарнійці перемогли. Ворота замку були відчинені навстіж, а король Люн та король Едмунд вітали одне одного потиском руки над покинутим тараном. Збоку хлопець побачив жменьку полонених калорменців. Звідусіль долинав збуджений веселий гомін. Та в одну мить усі вибухнули шаленим реготом.

Шаста звівся із землі, ледве випроставши заклякле тіло, і побіг на гамір, аби побачити, що там діється. Перед його очима постало небувале видовисько. От халепа! Рабадаш зачепився за фортечний мур і бовтався над землею, відчайдушно дригаючи ногами. Кольчуга піднялася догори — вона сильно стиснула його під грудьми і налізла на обличчя аж по сам ніс. Виглядало це так, наче Рабадаш силкувався влізти у тісну сорочину, а його зненацька за цим застали. Як згодом з’ясувалося (будьте певні, історію цю згодом на всі лади переповідали до пізнього вечора), ще на початку битви один із велетів з усієї сили загилив Рабадаша своїм грізним чоботиськом. Рабадашеві в останню мить удалося ухилитися від страшного удару, але велет таки черкнув ногою по його спині: один із гострих шипів, що ними, як пам’ятаєте, були всіяні чоботи велетів, розірвав Рабадашеві кольчугу (нам з вами теж не раз траплялося порвати сорочку, правда ж?). Потім Рабадаш зіткнувся біля воріт з Едмундом і вступив із ним у поєдинок. Едмунд швидко відтіснив нападника до стіни. Калорменець вистрибнув на підмурівок й опинився у дуже вигідній позиції. На Едмунда посипався град ударів. І хоча Рабадаш здобув перевагу, бо згори міг легко дістати Едмунда мечем, та сам він став чудовою мішенню для нарнійських стріл. За якусь хвильку Рабадаш уже шукав рятунку і намагався спуститися на землю. Він набундючився і вигукнув грізно: «Блискавиця Таша на вас!». Але під стіною ще тривали сутички і зерню не було де впасти. Рабадаш, шукаючи, куди б стрибнути, повернувся і — розірвана кольчуга, що теліпалася у нього за спиною, зачепилася за гак, який стирчав у стіні. Колись, сто чи більше років тому, на цьому гакові було ще кільце, до якого прив’язували коней. Рабадаш метлявся на ньому, немов ганчірка, яку випрали і вивісили сушити. Усі аж заходилися від реготу, бачачи це.

— Зніми мене звідси, Едмунде, — загув Рабадаш, — зніми і виклич на герць — як король, як чоловік, урешті-решт. Якщо тобі бракує відваги, то ліпше вбий мене відразу.

— Напевно… — почав було Едмунд, але король Люн його перебив.

— Дозвольте, Ваша величносте, — звернувся король Люн до Едмунда, — дозвольте я скажу.

Тоді повернувся до Рабадаша і мовив:

— Ваша королівська високосте, якби Ви кинули виклик тиждень тому — запевняю, не знайшлось би нікого у володінні короля Едмунда, від Верховного короля до найменшої речистої мишки, хто б його відкинув. Але Ви підступно, без будь-якого виклику чи попередження, напали на наш замок Анвард. Це вчинок не лицаря, а радше татя і зрадника. Такі у нас вартують хіба доброго батога, а не лицарського поєдинку. Зніміть його звідтам, зв’яжіть і візьміть під варту, поки вирішимо, як із ним бути.

У Рабадаша забрали меча і повели до замку. Принц аж пінився від безсилля й люті, погрожував усім страшними карами, та наприкінці в очах у нього з’явилися сльози. Він радше прийняв би тортури, аніж цей регіт. Рабадаш понад усе у світі боявся виглядати смішним — він-бо звик, що у Ташбані усі його боялися.

У цій хвилині до Шасти підбіг Корін, схопив його за руку і потягнув до короля Люна:

— Це він, батьку, це він! — вигукнув Корін.

— Ага, ось і ти, голубе, — суворо вимовив король. — Замість того щоб послухатись батька, ти поліз у бій. А я місця собі не знаходжу від хвилювання! Тобі ще з лозиною ганяти, а не воювати.

Проте усі, і Корін теж, бачили, що король пишається хлопцем.

— Не сваріть його, Ваша величносте, — мовив лорд Дарін. — Принц не був би Вашим сином, якби повівся инакше. Ваша Величносте, Вас би більше засмутило, якби він сховався у кущах.

— Гаразд, гаразд, — пробурмотів король, — прощаю. А зараз…

Те, що сталося далі, вразило Шасту чи не найбільше, бо такого ще з ним ще не було: король Люн, могутній мужній король Люн схопив хлопця у палкі обійми й розцілував ув обидві щоки. А тоді промовив:

— Станьте, хлопці, разом і хай усі вас побачать. Підніміть голови. Шановні, погляньте на них. Чи залишилися у когось хоч якісь сумніви?

Шаста ніяк не міг уторопати, чого це усі так пильно розглядають його та Коріна і чому зчинився такий гамір.

Розділ 14. Як Бругу став мудрим

А тепер нам варто повернутись до Аравіси та коней. Пустельник, пильно вдивляючись у водну гладінь, повідомив, що Шаста цілий і неушкоджений, бо бачив, що хлопець піднявся із землі, а король Люн гаряче його привітав. Проте плесо чарівного ставка не передавало звуків, а лише зображення, тому коли бій закінчився і всі стали навперебій ділитися враженнями, спостерігати далі не вартувало.

Наступного ранку, коли пустельник ще був у хатині, друзі вирішували, що їм тепер робити.

— Гадаю, досить тут висиджуватися, — сказала Гвіна. Пустельник, звичайно, напрочуд гостинний чоловік, я дуже йому вдячна. Але ще кілька днів — і на таких харчах, без жодного вишколу, я стану геть як випещений поні. Нам треба в Нарнію.

— Тільки не сьогодні, шановна пані, — заперечив Бругу. — Я б так не поспішав. Може, завтра чи позавтру? Як гадаєте?

— Спершу нам треба знайти Шасту і попрощатись із ним… і… і перепросити, — стиха мовила Аравіса.