Хто ти?

Та потроху я звик. Призвичаївся до цього незвичайного стану. Зрозумів, що віднині починається розширення єдиного організму людства у безмір, що дитинство інтелекту закінчилось.

І ще я відчув, що в інших світах ми зустрінемо не те, що чекали, не те, на що сподівались, що описували в наукових статтях та фантастичних творах. Я інтуїтивно відчув, що Космос тримає для нас безліч сюрпризів, які повністю… так, я певен в цьому… повністю перевернуть нашу психіку.

Ти побачиш, Таню, це станеться дуже скоро! Що вже в найближчі роки ми, наша наука, свідомість, філософія будуть народжуватись заново, що вони, як би точніше висловитись… вони скинуть тисячолітню шкіру догматизму і традиції, як гадюка скидає стару, непотрібну шкіру. Звичайно, кожен ступінь пізнання закономірний і потрібний, але коли людина затримується занадто довго на тому ступені, вона ризикує деградувати, опуститись, упасти вниз… Тому земні уявлення переносити на космічну епоху неможливо, нееволюційно!.. Втім, я поспішаю, розповідаю про те, що творилося в серці моєму, а забуваю про сам політ…

— Ні, ні, — жваво озвалася Таня. — Якраз ти розповідаєш так, як слід. Я чудово відчуваю весь політ. Політ же не в тому, що корабель… ну як це пишуть?.. мчав у просторі, а в тобі, в людині… в твоїх почуттях. Говори, говори, Павлушо… я все прекрасно розумію.

Вона оглянулась навколо. Вони опинилися на невеликій галявині, яку місяць заливав зеленкуватим сяйвом, плів химерні тіні між кущами, між соснами.

— Чари, — прошепотіла Таня. — Тут ми з тобою зупинимось. Бачиш, подвійний пеньок? Ніби трон… для двох! Сідай ти на один, я на інший. Ми будемо королями в цю ніч! Королями Безмежжя… Хіба неправда? Ти розповідай, неси мене своєю думкою в Безмір, а я буду линути рядом з тобою. І ніщо не зіпсується в нашому кораблі, ніхто не зупинить наш політ…

Вони сіли на химерному пеньку. Таня прилягла на коліна Павла. Серце солодко занило. Павло поцілував очі коханої, радісно вдихнув пахощі її кіс.

— Поете мій, — прошепотів він.

— Говори, говори…

— Ти заснеш так…

— Ніколи. Бо навіть і в сні я зрозумію тебе. Продовжуй, Павлушо.

— Гаразд. Все те, про що я тобі сказав, відбулося в моїй свідомості не одразу. Це тепер я його поєдную в одне враження. А тоді — нове чуття народжувалось не так. Нині важко було б сказати, де і коли з’явилася та чи інша думка.

Але я розповідаю про внутрішнє, а забув про зовнішнє. А якраз в цьому трапилось не менш дивне, ніж в моїй душі. Я не хочу розповідати тобі подробиць технічних, ти, певне, читала те, що друкувалось. Запускали «Марс-16» з допомогою потужних хімічних ракет, потім в Космосі вмикали атомно-реактивні двигуни, що працювали на звичайній воді. На Марсі воду було виявлено, і в разі потреби я міг поповнити запаси там. До Марса наближався корабель з двох ступенів: власне, сам «Марс-16» — стотонний реактивний лайнер, і його додаток — корабель для гальмування в атмосфері Марса і для старту з нього. Всі стадії польоту і наближення до цілі пройшли успішно. Я бачив поверхню Марса. Я бачив хвилюючу сітку каналів, чи, точніше, смуг рослинності. Я бачив серед оранжевих пустель обриси дивних споруд. Я забув, де я і що зі мною. Тільки незбориме бажання пізнати новий світ, здобути його скарби жило тоді в мені, заглушало все інше. І тоді наступило лихо. Його неможливо було передбачити. Кожен політ у невідоме — риск. І справжні дослідники ніколи не зупиняться перед небезпекою, щоб здобути ключі до нових тайн.

Уже повернувши корабель в фінішне положення, дюзами до планети, я почув тривожний сигнал кіберпілота. На пульті спалахнули тривожні сигнали. Аналізатори зовнішнього поясу доповідали: в просторі потужний пояс радіації. Він перевищив у мільйони разів всякі допустимі норми. Не встиг я збагнути, що треба робити, як замовк двигун. Певне, радіація вивела з ладу якісь важливі вузли керування. «Марс-16» почав падати на Марс. Ніщо не могло затримати його. Я в одну мить збагнув: катастрофа неминуча!

Я послав сигнал на Землю. Передав… Втім, ти, мабуть, чула?..

— Чула, — прошепотіла Таня. — У мене й досі звучить в свідомості твій голос.

— Я не пам’ятаю, що думав у ті недовгі хвилини. Було жаль, що не виконав завдання, що таке могутнє зусилля людське пропало даремно. Але пізніше, коли я аналізував той стан свій, я збагнув, звичайно, що нічого й ніде не пропадає. Жодна думка, жодна дія, якою б вона не була, — не зникає. Це абеткова істина, а ми забуваємо про неї. Бо часто, приймаючи закон незнищимості сущого в теорії, ігноруємо його на практиці.

І, може, не повіриш, найбільше жаль мені було, що не побачу я тебе, матусю мою, Дніпра веселого. Хай це хлоп’яцтво, може, слабість душевна, але так було.

В кілька хвилин промайнули в моїй свідомості всі прожиті і непрожиті роки, все зроблене і незроблене. Мені здалося, що я оцінюю пройдений шлях і… залишаюся незадоволеним самим собою. Що ж… нічого дивного в тому нема. Не встиг нічого зробити, не встиг навіть заплатити людям, країні, Землі за те, що вони мене навчили. Хоч і не моя вина, але все-таки жаль!

А Марс виростав у ілюмінаторах. Мені здавалося, що з Космосу виростає криваво-оранжевий дракон, роззявляє неосяжну пащу, збирається поглинути мене.

Швидкість була страшною. Здається, біля трьох кілометрів на секунду. Ніщо не могло сповільнити її! Я заплющив очі. Таню, Танюшко! Якби ти знала, як мені не хотілося, щоб все те було реальністю! Як мені хотілося, щоб все те було сном! Чому ти дрижиш? Голубко моя! Не треба лякатися. Адже все минуло. А втім, чи минуло? Адже ще нічого не з’ясовано. Не з’ясовано. Так слухай же далі. Я почув страшний тріск, грім ударів. Могутній тягар навалився на мене, перед очима спалахнуло полум’я. Моя свідомість зникла в тому вогні.

2

Небуття не було.

Не було предметів, не було звуків, запахів. Не було ніякого відчуття, до якого я звик. Але було щось. Невловиме, нез’ясовне щось. Я плив по неосяжному океані існування. Я був скрізь і ніде. Я все сприймав, як себе, і мене не було. Ти смієшся? Я кажу дурниці?

— Ні, ні, — луною відгукнулася Таня. — Мені радісно. Я розумію тебе. Я сама інколи наближалась до того відчуття. І мені здається, що я розумію… чому ти так відчув тоді…

— Чому ж, Танюшко?

— Зовнішні почуття твої паралізувались. Вони не давали ніяких сигналів. А внутрішня свідомість збереглася. І проявляла себе, як одне ціле, в синтезі.

— Може, — задумливо відповів Павло. — Може, й так. А може, й ні. Хто знає? Хто знає? Слухай же далі. Ніби з іншого світу долинали якісь голоси. Я не розумів їх. Але знаю, що чув. Знаю, що вони були чимось близькими, рідними. Чулися дивні, незнайомі на Землі запахи. Гармонійні, ритмічні акорди. Так було довго. Нескінченно довго. Але мені було гарно. Легко, спокійно. Ніщо не тривожило. Не було ні горя, ні радості. Не було страху й пристрасті, стремління й інертності. Було якесь чисте, дитяче… та ні, не дитяче, а якесь невідчутне буття… А потім все зникло. Темрява. І непритомність. Скільки було так — не знаю.

Я опритомнів раптово. Відчув себе в кріслі пілота. Розплющив очі, оглянувся.

Я знаходився в каюті «Марса-16» За ілюмінаторами простягалися піски. Вони були оранжеві, покриті голубуватими плямами. Обрій був ліловим, в небі багровіли рідкі пасма хмаринок. Над пустелею котилися жовті вихори.

Марс! Я збагнув, що не розбився, що корабель фінішував, що все гаразд! Як же це сталося? Адже був удар, двигуни не працювали!.. Чи, може, це сниться? Але кому сниться? Мертвяку? Покійнику? Хіба залишаються живими, впавши на планету з швидкістю три кілометри на секунду?