Измена. ZRA DA made in Ukraine

Можеш не хвилюватися! А тепер я хочу спати. На добраніч.

Вечеряти не буду. Після вистави був фуршет.

Женик не заснув уночі. Він вперше такий злий на матір.

Вона перегинає палицю зі своєю материнською турботою. І, хоча він і живе на її гроші, все одно вона не може так глибоко втручатися в його духовне життя. Вперше в житті в нього виникло бажання піти й десь заробити грошей. Фінал п’єси їй не сподобався! Ну, то в житейському театрі («Життя - театр») буде зіграно щось таке, що не сподобається ще більше. Чи не підходив до нього чужий дядя? От він піде й поспілкується з чужим дядею! Здається він записав його телефон на обкладинці книги Андре Глюксмана.

Наталя Никонівна і Лариса обідають у невеличкому кафе на Ярославовім Валу. Потім до них приєдналася й Вікторія, яка полюбляє пообідати з тьотею Ларисою. Наталя Никонів на припускає, що, змінений фінал у п’єсі «Дорога Зради» містить розгадку загибелі Вероніки. Аби тільки зрозуміти, чи в тому відбилися власні комплекси драматурга Євгена, чи він тільки виконав передсмертне бажання небіжчиці режисерки.

Лариса також під враженням сорока днів по Вероніці. Їй дуже сподобався змінений фінал. Вікторія розповідала, що коли у Вероніки були грипозні галюцінації, вона говорила: п’єсy треба закінчити по іншому. Фінал спектаклю змінено.

А фінал Вероніки змінити неможливо. І найсумніше, що таємницю її загибелі так і не розкрито, хоча сорок днів уже були. Аби знайти бабу Зосю, але як її знайдеш? Цих осіб без роду й племені знайти можна тільки випадково…

– Тьотю Ларисо! Наталю Никонівно! Звичайно. ми з батьком недостатньо вперто шукали істину маминої загибе лі, але ми все таки щось зробили: і Ольгу Павлівну «розкру чували», і Поліну знайшли, і ходили до кав’ярні, яку були обладнали у домі діда Івана…

– Ми туди ходили разом, - нагадує Лариса.

– Так. Але, звичайно, бабу Зосю не знайшли і не шукали, хоча Женик отримав завдання давно пошукати її через свою матінку.

– А, між іншим, що за особа його матінка?
– спитала Наталя Никонівна.

– Я її бачила декілька разів, то мені вона здалася нор мальною жінкою.
– І не було враження, ніби вона морально тисне на сина, керує його життям?

– В мене такого враження не було. Вона завжди поводи лась так, ніби все добре розуміє в цьому світі.

– Це ні про що не свідчить. Вона виховала дуже інфан тильного сина. Якби я могла поговорити з нею. Або принайм ні з ним.
– І мама також не скаржилась, вона спілкувалася з ним, як ви розумієте, значно ближче.

– Вікторіє, - питає Наталя Никонівна, - мати ділилася з вами своїми особистими переживаннями?

– Я ніколи не лізла їй в душу, але завжди була толерант ною, коли вона дуже пізно верталася додому. Щоб потім не було ніяких претензій до мене, коли в мене буде особисте життя… Але іноді я їй говорила: мамо, невже ти не можеш знайти когось нормальнішого?
– І мати ображалася на вас?

– Я можу зрозуміти Вероніку, - говорила Лариса, - в неї вже був супермаскулінний Дмитро, це цілковита проти лежність Женикові, але з ним їй теж не завжди було добре.

– Дмитро заплатив дуже дорогу ціну за свою керівну роль у родині, - поволі вимовила Наталя Никонівна, - він пожертвував улюбленою роботою науковця, перейшов працювати на обчислювальний центр, а потім і на будівницт во, щоб якомога швидше побудувати свій дім. І, можливо, підсвідомо чекав вдячної жертви і від дружини.

Для Вікторії є новиною, що батько пожертував творчою реалізацією заради достатку в родині. Хто його пхав із наукового сектору? Життя, Вікторіє, тоді було таке життя.

Звичайно, ваш батько міг працювати в науці й тулитися в аспірантському гуртожитку без перспективи отримати біль ше житло, але тоді він би не міг шанувати себе. А Вероніка, між іншим, ніколи не цікавилась тією стороною його життя.

Можливо, аби вона сказала своєму чоловікові: почекаємо з житлом, а ти не кидай науки, він не став би таким авторитар ним щодо неї.

– Він, гадаю, не ділився з Веронікою цими своїми пробле мами…

– Мама, певне, не розуміла його наукових уподобань…

– А потім він не бажав розуміти її творчих уподобань…

Чи те, що сталося між Дмитром і Веронікою, було зрадою чи просто великим непорозумінням?..

Наталя Никонівна вибачилася і пішла, не дочекавшись десерту, бо в неї на третю був клієнт. Прощаючись, вона про хала тримати її в курсі подій, пов’язаних зі смертю Вероніки.

А Лариса над вазочкою фруктового салату довго не могла забути слів психоаналітака: змінений фінал у п’єсі «Дорога Зради», цілком імовірно, містить розгадку загибелі Вериніки Раєвської. Аби тільки зрозуміти, чи в тому відбилися власні комплекси драматурга Євгена, чи він тільки виконав передсмертне бажання небіжчиці режисерки. Вероніка звільнилася від власних страхів - Дмитра вона вже більше не боялася, а своєї свекрухи Марії Степанівни, здається, не боялася ніколи. Швидше, у зміненому фіналі таки відбилися власні комплекси драматурга Євгена… Але хіба чиїсь комплекси можуть бути доказом у кримінальному розслі дуванні? Єдиний матеріальний доказ, який у них є, якого ніхто, крім неї, Лариси, не сприймає всерйоз, це телефонні дзвінки до Вікторії нібито з Блюхівки і до Дмитра нібито з лікарні…

– Віко, чи не могла б ти мені дати телефон Женика?

– Можу. а навіщо вам?

– Тобі шкода?

– Мені не шкода, - Вікторія витягла записника.

– Дякую. Можливо, мені спала на думку цілковита дурниця. Але шлях до істини йде дорогою неймовірних припущень.

Тілько но двері за матір’ю, яка пішла на роботу, зачини лися, Женик кинувся набирати телефон Адріяна Борича.

Можливо, нечемно телефонувати до чужої оселі на початку дев’ятої ранку, але він телефонує дуже нечемній особі. Зуст річ призначили на десяту ранку у кав’ярні «Ятрань».

Нечесаний Женик прибіг раніше і стояв на холоді під зачи неними дверима, бо досвічений шантажист Адріян сказав фатальну фразу: «Ви дізнаєтесь усю правду про сухофрук ти!» Після сорокахвилинної розмови, коли Адріян заквапив ся втекти, не заплативши, вважаючи, що його інформація коштує значно більше ціни двох чашок кави й гарячого бутерброда, Женик сидів над порожніми чашками, і думав, як йому перетравити те, що йому щойно розповіли. Спочатку виникло нестерпне бажання з кимось поділитися. Потім він болюче відчув, що в нього на двацять восьмому році життя немає друга чоловіка, до якого можна прийти й сказати: мені погано, допоможи. Раніше цю роль блискуче виконувала мама. Потім Вероніка. Тепер Вероніки нема. Мами теж, здається, нема. Згадалися слова з класичної книги: «Я вірив вам, як Богові, а ви мені брехали все життя». Треба виколу пуватися самому. Що ж робити? Його прізвище Мурченко, по батькові Захарович. В Києві, здається, ще існують адресні бюро. Пошукаємо Захара Мурченка, який живе біля Нового Ботанічного. Вперед, Євгене, перевіримо інформацію, отри ману від Адріяна Борича. А може, то цілковита брехня? Тоді все повернеться на свої кола.

Женик вийшов з дому і сів на шістдесят другий автобус, який привіз його до нового Ботанічного саду. Поряд із цим величезним парком був чималий масив приватних будинків.

Більшість із них скупили «нові», поприбудовували до невеличких котеджів анфілади нових приміщень, пообві шували їх тарілками супутникових антен. Потрібний йому будинок відрізнявся від навколишніх новоутворень. Це двоповерховий особнячок з рудої цегли зі скошеним дахом і маленьким балкончиком. Женик рішуче увійшов до рідень кого зимового садочка. На подвір’ї немає собаки, і він легко дістався до вхідних дверей, зійшов на низенький ґаночок, подзвонив у двері. Женик тримався рішуче. Він добре знав, що йому потрібно в цьому домі. Якщо господаря не буде вдо ма, він чекатиме на нього, скільки завгодно.