Камінь посеред саду

Ще через хвилину, може дві, я збагнув, що мені це байдужісінько. Що з того, що команда навіть виграє, коли я все одно лишуся в програші? Я раптом фізично відчув довкола себе порожнечу. Наче я сам- самісінький на величезному стадіоні. Почував себе цілою юрбою, якій ні з ким спілкуватися і сперечатися, бо нікого більше на стадіоні немає. Це було дивне відчуття, аж я здригнувся й оглянувся довкола. А втім, поруч мене й справді було порожньо – і праворуч, і ліворуч на якийсь десяток місць. Я наче кимось спеціально посаджений в карантин. Здригнувшись ще раз, я почав поволі посуватися до правою боку – там скраю сиділа молода пара. Вони дивилися не на поле, де тривала баталія довкола м’яча, а одне на одного. Хлопець був повернутий до мене боком, і я не бачив виразу його обличчя. Зате дівчина… Здавалося, ніжність струменить з усієї розслабленої, захопленої спогляданням коханого, постави. Не тільки обличчя: очі, тонкі вуста, маленький примхливий носик, також розсипане по раменах русяве хвилясте волосся, накинута наопашки легка кофтина, довгі руки з тонкими, ледь не прозорими пальцями, – усе випромінює дивну лагідну ніжність, від споглядання якої ставало затишніше на душі. Я несамохіть прикипів поглядом і вже не в силі був відірватися від цього тихого чужого щастя посеред людського гамору, виру голосних пристрастей. Незабаром дівчина, мабуть, помітила мою зацікавленість, бо зніяковіло відвела очі. Юнак оглянувся, зиркнув примружено й гостро, знизав плечима. Вони стали дивитися на поле. Я відчув себе дуже кепсько і ледве дочекався закінчення першого тайму.

У перерві відразу кинувся шукати Левчука. Але його, як на зло, ніде не було видно. Зробивши коло біговою доріжкою, я вийшов за ворота стадіону. Дві меткі тітоньки торгували збоку квасом і морозивом. Повагавшись, прилаштувався до меншої черги.

– Хай йому грець!.. – почулось майже біля самісінького вуха.

– Невже вони будуть так само валандатися і в другому таймі?

– Прибавлять обертів, ось побачиш, – відповідали зліва. – Наші бережуть сили. Пригадай, як Добрич міг легко переграти того другого.

– Тоді чого ж не переграв?

– А ти бачив, які вони костоломи? Отож-то. Кому охота, щоб підкували вже в першій половині?

– Ні, хлопці, ви як собі хочете, але ота ваша тактика-шмактика мені до лямпочки, – втрутився в розмову третій голос. – Ти спершу виклади все, що в тебе є, покажи, дідько його візьми, на що здатний, а не концерти видавай. Отоді я повірю, отоді підтримаю, навіть коли й програєш, прощу.

Я оглянувся і побачив поруч обвітрене вилицювате обличчя чоловіка років сорока п’яти.

«Робітник, – чомусь подумалось, – токар чи слюсар. Ні, швидше всього будівельник. Вони багато працюють на свіжому повітрі…»

Мої сусіди по черзі тим часом сперечалися все завзятіше, їхні аргументи були наївні, але, відчувалося, щирі, і тут, не знати чого, мені подумалося, що вони чекають, щоб я теж втрутився в їхню розмову. Звісно, я міг би щось сказати, я б зумів навіть прилаштуватися до тону цієї нехитрої суперечки. Та відразу збагнув, що зараз найбільше боюся саме цього – гри, прикидання, удавання.

«Нікому не цікава твоя думка, заспокойся», – наказав я собі. Але оте чудернацьке почуття не проходило. Не в силі позбутися його, я вибрався з черги і швидко пішов геть від стадіону.

Проте голоси за моєю спиною звучали ще довго.

5

– Розумієш, любий, врешті-решт справа не в цій квартирі, не в тому, скільки у нас кімнат, – каже Магда.

– А в чому ж?

– Як би тобі це пояснити?.. Ти надто багато надій подавав, золотко. Пригадай, як ти обіцяв, що будеш іти вгору, варто нам лише закінчити інститут. Як будеш робити мало не геніальні відкриття. Де вони, твої успіхи і твої відкриття? Твоя кар’єра? Твої всесильні друзі? Ти, здається, хотів розпочати свою справу, стати бізнесменом? Що ще?

Я не відповів. Мені було байдуже. У кімнаті стояла мертва тиша, а десь унизу, на вулиці, буденно дзеленькали тролейбуси, гули автобуси, натужно ревли, рушаючи, – ми жили поруч із зупинкою. Там був свій ритм, тепер, увечері, трохи притишений, але він не діяв, життя пульсувало – і його ніяка сила не спинить.

Тиша в нашій кімнаті була частинкою нашого ритму, точніше, аритмії. Ця аритмія не так давно почала давати про себе знати дедалі частіше й частіше, і спинити, налагодити плин часу, судженого для нас обох, з якоїсь пори не стало снаги. Підсвідомо я давно відчував, що так має трапитись, але тішив себе ілюзією, що все обійдеться і цього разу.

– Чому обов’язково повинен був робити відкриття? Хіба не можна просто жити, як живуть інші люди? Он скільки безробітних…

– Тепер не можна. Я не можу жити з обманутими сподіваннями. Чекаючи тебе сьогодні, я відчула це особливо гостро. Я надто вірила тобі колись, щоб тепер байдуже ставитися до того, що все це було туманом і брехнею.

– Ні, – мало не крикнув я. – Це не було брехнею.

– Отже, ти справді вірив у те, що казав?

– Звичайно.

– І як ти себе зараз почуваєш?

– Це для тебе так важливо? – мало не простогнав я.

– Так. Я почуваю себе обдуреною жебрачкою. А ти?

Вона стояла і примружено дивилася на мене. На якусь мить здалося, чогось очікує несподіваного, небувалого. Але що їй запропонувати? Тут заказано з’являтися жодній обіцянці, зрештою, сам не маю бажання щось обіцяти. Я більше не вірив у себе.

Магда була поруч і начеб далеко. Може, десь у місті. Я побачив навіть, як вона поспішає на тролейбусну зупинку. Так, напевне, вона поспішала сьогодні вранці. Спитати в неї про це, чи що? Господи, але про що це я? День сьогодні якийсь тягучий. Ранок, Магдин дзвінок, а перед ним розмова з Кавуніним, потім з Левчуком, Оленкою, футбол – усе неначе розтягнулося у часі до неймовірних розмірів, а тепер і розпливлося. Я став пригадувати подію за подією. Виникали деталі, але вислизала суть. Досі я вважав, що справа у квартирі. Але Магда каже, що справа не в ній, і вона, звісно, має рацію. До того ж вона хоче знати, як я себе почуваю, але при чому тут мої почуття? Чи їй потрібне моє почуття вини? Можливо, це так, може, й ні, навіть у цьому в мене немає певності. Бо на моєму боці була правда, коли справа була б таки в квартирі, а коли – ні… Але про це, мабуть, таки не варто й думати – почуваю, що, либонь, неможливо.

Мовчанка тяглася довго. Ми наче затялися, хто кого перемовчить. Не витримав першим, як і в усі попередні рази, я.

– То що ж нам робити?

– Ти, як завжди, не знаєш? – іронічний Магдин погляд, під яким я почервонів, як рак, прицвяхував мене до крісла. Я знизав плечима. Утома, що її я відчував уже на підході додому, огортала дедалі більше, не допомагала навіть нервова напруга, той дивний стан, в якому зараз перебував.

– Усе ще владнається, – сказав я, намагаючись не позіхати, але це не вдалося. – Усе владнається… Я ж отримую зарплату.

– Ні, – сказала Магда і підвелася. – Ні, любий мій чоловіченьку. Так далі тривати не може, невже ти досі не збагнув?

Вона стояла навпроти мене – ставна, вродлива і… чужа. Те, що вона мені чужа, я відчув майже фізично, навіть здивувався, що помітив це лише зараз, а ще вранці думав зовсім інакше.

Дивна річ, наступної миті прийшло відчуття, що я теж чужий.

Чужий самому собі. Відчуття росло, і не в силі збагнути, що зі мною діється, я заплющив очі. Я став провалюватися кудись униз, проламував якісь стіни й підлогу, але робив це безшелесно, безболісно, відчуваючи солодке задоволення од самого цього польоту.

«Куди я лечу?» – подумалося мені. Політ не припинявся, а перейшов у іншу якість – тепер я ковзав по гладенькій поверхні, теж гладко, майже не відчував доторку до тієї поверхні, начеб добре начищеного паркету, власним тілом.

«Куди я падаю?» – ще встиг подумати я.

Поруч наче жебоніла річка, щось приємно плюскало коло самого вуха, і цей плюскіт навівав блаженний спокій, якого не годен був перервати голос, що долинав десь здалеку.

«Треба відповісти на цей голос», – сказав хтось поруч.