Камінь посеред саду

Він рушив через вулицю впевненими розмашистими кроками. Я наздогнав його вже на тротуарі.

– Щось потрібно? – повернув він обличчя.

– Якщо десь порушення, я… міг би допомогти вам.

– Дякую, – сказав він. – Дякую, але не треба. Це не порушення. Потрібно замінити товариша на посту. До побачення.

– До побачення.

Я знову лишився сам. Постояв трохи й вирішив, що треба шукати хоча б лавочку. Треба присісти і поміркувати. А може, й просто присісти, а там – як уже пощастить.

І тут я побачив, що на вулиці з’явилася машина. Легкова. Коли вона під’їхала ближче, то раптом пригальмувала. Якраз навпроти мене. Я завважив, що це дорога «ауді». Двері машини відчинилися, і чоловік, що висунувся із салону, сказав:

– Пробачте, вас не треба підвезти?

– Ні, – відповів я здивовано.

Наступної миті я збагнув, що десь я вже бачив цього чоловіка, десь із ним зустрічався. Тому, напевне, він і пригальмував, що ми знайомі.

Я став пригадувати, де ми зустрічалися? На роботі, десь у місті? Чи ще раніше, ніж я переїхав до Лучеська? Чоловік не рушав і вичікувально дивився на мене.

І раптом я відчув, як мороз почав покривати мою шкіру дрижаками. Цей чоловік був схожий… схожий на мене. Та що там схожий, як дві краплі води, – геть викапаний я! Хіба що ледь-ледь мужніший, кремезніший. Наче мій брат-близнюк.

– То ви не хочете, щоб я вас підвіз? – спитав чоловік, дуже схожий на мене. – Ой, пробач. Я ще не звик, що до тебе треба звертатися на «ти».

– Звертатися на «ти»? – Я намагався щось пригадати і не міг. – Пробачте, я таки вас не знаю.

– Донедавна я тебе теж не знав, – сказав мій двійник чи хто там. – Але дізнався. І хотів зустрітися, познайомитися ближче. Бо ж братам врешті-решт треба познайомитися. Хіба не так?

– Братам?

– Так. Хіба тобі мати нічого не розповідала?

– Вибачте, але ні…

– То, може, сядеш до мене у машину?

– Я…

Я не знав, що робити. Хто він – справді двійник, якийсь авантюрист чи злочинець? У мене двоє братів – Михайло і Марко. Ще один брат? За віком – він мій ровесник. Брат-близнюк? Звідки б йому взятися?

У цей час у чоловіка в машині запищав мобільник.

– Так, – сказав він. – Зрозуміло. Негайно вирушаю.

Тоді повернувся до мене. Поглянув вивчаюче. Чомусь похитав головою.

– Вибач, брате, мене чекають. А коли я поспішаю, то марно розмовляти. Тим більше з тобою вести таку розмову. Ми ще зустрінемося. Мусимо зустрітися. До побачення, брате!..

Він зачинив дверцята. Машина рушила. Я стояв, наче ошпарений. Був готовий от-от закричати. Уже розтулив рота. Але крику не було.

6

Прокинувшись, я не став довго залежуватися в ліжку, бо відчував, що інакше до моєї бідної голови полізуть думки-підступниці. Їхньої навали все одно не уникнути, але я знав із досвіду: коли щось робиш, гнітючість не так відчувається.

Насамперед – поснідати.

Нашвидкуруч умившись, я оспустився. Перетнув нашу гримкотливу вулицю. За якийсь десяток хвилин уже заходив до найближчої кав’ярні. Замовив яєчню і каву, а коли впорався з ними, побачив, що сніданок зайняв у мене всього-на-всього вісім хвилин.

«Що ж далі? – подумав я. – Ага, пошта. Треба подзвонити додому».

До найближчого відділення зв’язку, де знаходився міжміський телефон, теж рукою подати.

Я навмисне не став набирати за кодом, а замовив розмову із селищем у поважної чорноволосої тітоньки, що напівдрімала за високим подряпаним бар’єром.

Трохи порахувавши тролейбуси, які безжурно-інтервально проносилися мимо, я всівся коло оббитої червоним дерматином стіни. Треба було б дорогою купити газету. А так довелося заплющити очі й відразу відчути присутність у моїй свідомості Магди.

Я побачив, як вона щось каже до мене, я не відповідаю, вона починає рвучко збиратися.

«Але ж так було вчора, – подумав я, – крім того, я не міг цього бачити, бо спав».

Можливо, я засну й зараз? Але для чого я тоді замовив розмову?

Хтось прочовгав повз мене. Я розплющив очі і побачив старого дідка з пишною розпатланою шевелюрою, що артистично розметалася по плечах.

Я провів дідка поглядом і подумав, що Магда не любила людей з довгим волоссям. Щось вона говорила про це останнім часом. Невже мені цікаво, що вона говорила?

Цікаво, де вона зараз? У котроїсь із подруг? Поїхала до Іринки? Чи, може, до своїх батьків?

Я розумів, що мав би зателефонувати кудись, зчинити тривогу, шукати, адже все-таки не голка і не сумка зникла, а дружина, але не мав до цього ні найменшого бажання. Імітувати почуття, що ми з успіхом робили, відколи минуло перше взаємне захоплення? Ні, з мене досить.

Крім того, я був певен, що Магда не пропаде. Авжеж, не пропаде, нема чого й бідкатися даремно. Коло знайомих у неї – дай Боже, вміння спілкуватися з людьми теж не позичати. Що ще треба?..

Підсвідомо я розумів, що мав би все ж зробити якісь кроки, що, можливо, Магда й сподівається на те, що буду шукати, може, хоче таким робом перевірити моє ставлення до неї, але… навіщо?..

А втім… Навіщо я їй обіцяв золоті гори… Бо вірив. Вірив у власні сили, у свою зірку, у своє призначення на цій землі.

Усе ж виявилося набагато складнішим. Ніхто не зустрічав мене з розкритими обіймами, не поспішав утілювати мої ідеї в життя, більше того, вони з кожним роком, новою розробкою виявлялися недолугими і банальними. Сірими, як зграя вовків. Та у вовків хоч є зуби, мої ж ідеї і задуми повмирали без найменшого опору, ніби, коли з’явилися на світ, уже відчували себе приреченими.

– Ясенівка, пройдіть у восьму кабіну.

Квапливо підвівшись, я зайшов до кабінки, взяв трубку.

– Алло, я слухаю, – почув зовсім поруч лагідний мамин голос. – Це ти, Михайлику?

– Ні, я. Доброго ранку, мамо.

– Андрійку… Ти з дому дзвониш? З міста?

– З міста, звідки ж іще.

– Я гадала, може, ти..

– Ні, я не приїду. Магда у вас?

– Ні, – здивовано сказала мама. – Вона мала приїхати?

– Ні, – поквапно відповів я.

– Тоді чому ти питаєш?

Чути було, що мама здивувалася ще більше. Я навіть зримо побачив, як побіліло її обличчя – у неї манера лякатися з будь-якої дрібниці. Я гарячково шукав слів, а язик наче прилип до піднебіння, і задряпало в горлі.