Капітан далекого плавання

— Як твоє ім'я? — запитав.

— Стан Андріяс, народився в 1920 році. Я про все писав у заяві на ім'я начальника міліції.

— Знаю, але ти мусиш точно відповідати на мої запитання, бо протокол треба складати відповідно до вимог.

— Ясно.

— Аварія на роздоріжжі трапилась з твоєю машиною?

— Власне, то кооперативна машина, а я тільки водій.

— Як же це трапилось? Видно, ти не дуже сміливий, бо, вчинивши аварію, поспішив зникнути.

— Тоді не я вів машину. Про це теж написано в заяві.

— Відповідай так, наче ти не писав ніякої заяви.

— Я машину позичив…

— Своєму другові?

— Якому там другові? В мене саме не було грошей…

— В тебе часто виникають фінансові труднощі?

— Бувають, хоч я й стараюся вкладатись у свій заробіток. Якби не жінка, то…

— Ти одружений?

— Офіційно — ні. Але хіба це важливо?

— Звичайно, ні.

— Як я вже вам казав, мені треба було грошей, точніше, моя жінка попросила дістати для неї дві тисячі леїв. Дві тисячі при моєму заробіткові! Тут можна збожеволіти від одної згадки про таку суму.

— Нащо їй стільки?

— Просила не для себе, а для родички. Прошу вас не вдаватись у подробиці, це сімейна справа й аварія не стосується. Це було б нечемно. Прошу вас…

— Поки що підемо далі.

— Це сталося в неділю. Я пішов на матч. Грошей мав тільки на квиток та на пляшку пива. Не дуже часто мені випадає щастя відвідувати стадіон. Але тоді я пішов, щоб не чути жінчиного буркотіння за ті гроші. На стадіоні поруч сидів якийсь болільник і дуже переживав за свою улюблену команду. Бідний чоловік просто місця собі не знаходив, бо футболісти грали невправно. В мене мимоволі вихопилось: «І чого ви, пане, так переживаєте? Наче вони коли-небудь грали краще?» А він мало не поліз зі мною в бійку. Ледве вдалося його втихомирити. Правда, під кінець гри ми з ним подружили. Він мене запросив на пляшку пива, але я відмовився, бо не дуже люблю, щоб хтось мене частував. Я сам люблю когось частувати. Але той громадянин так наполягав, так запрошував, що, нарешті, я мусив погодитися. Почали ми з пива, потім скуштували дечого міцнішого й десь о дванадцятій мали чудовий настрій. Розійшлися ми з ним аж під ранок. За чаркою я розповів, де працюю, скільки заробляю, признався, що сидів у тюрмі. Подробиць не розказував, та він і не просив. А він розповів про себе — інженер-зоотехнік, працює в держгоспі під Бухарестом, але в селі йому дуже нудно, тому раз на тиждень приїздить до столиці трохи порозважатись. Оце й усе про нашу першу зустріч.

— А коли зустрілись вдруге?

— Через тиждень. Він знайшов мене на роботі й запросив до ресторану. Замовив усе, що було найкраще в меню. Під час обіду двічі натякав на якусь прикрість, що його спіткала, але мене те не цікавило. Потім спитав, чи не знаю я шофера, який би погодився за плату позичити вантажну машину всього на три години.

— Нащо? — спитав я.

— Потрібно, — сказав він, — поїхати в одне місце і залишити там машину з ключем.

Хоч я вже був напідпитку, але небезпеки в тому не бачив ніякої. Він обіцяв заплатити десять тисяч леїв, дві — авансом, а решту тоді, як машина буде в умовному місці. Я заробляю дев'ятсот леїв на місяць, а дружина втричі менше. Тому ця сума здалась мені казковою. Я погодився. Вийшовши з ресторану, він вручив мені дві тисячі, а в четвер сталася відома вам аварія.

Раду жодного разу не перебивав його, знаючи, з ким має справу. Колишній фальсифікатор хитрував.

— Хочу ще дещо тебе запитати, — нарешті заговорив Менеїле.

— Готовий відповідати зі всією щирістю.

— Добре зробиш. Знаєш з власного досвіду: брехня в нас не проходить.

— Так знаю… — зітхнув Стан.

— Ти не сказав, як прізвище того інженера.

— Ніца Полковніку. Може, воно фальшиве. Звідки мені знати?

Раду дістав дві фотографії Лучіана Фіуреску та Марчела Коруза і поклав їх на столі перед Андріясом.

— Який з них інженер?

Той ткнув пальцем на Фіуреску.

— Де ти залишав машину?

— На вулиці Нікоре… Там є огороджений дротом пустир.

— Комусь її доручив?

— Ні, я залишив її, як було домовлено. Повернувся через три години, але машини не було. Чекав до вечора, а наступного дня дізнався про аварію, й тоді…

— Коли ви зустрічались востаннє з інженером?

— У четвер біля восьмої вечора, в барі пили пиво.

— Ти не спитав його про машину?

— Спитав.

—І що?

— Він мені не сказав нічого.

— Ми знаємо, скільки грошей перейшло через твої руки. Десять тисяч не така вже й велика сума, щоб ти міг ризикувати.

— Може, я й не піддався б спокусі, якби інженер не затяг мене до багатого ресторану. Там було те, про що я мріяв усе життя. Я уявляв себе десь у іншій країні, у великому міжнародному готелі. Потрапив між люди, з середовища яких мене викинула зрадлива доля. Отож і спокусився.

— Не дуже оригінальне виправдання. Скажи краще, чим викликана твоя добровільна заява?

— Я подумав, що рано чи пізно ви таки натрапите на мій слід.

— А дружина знає про пригоду?

— Як ви могли таке подумати?

— Гаразд, про нашу розмову нікому ні слова. В заяві ти все описав?

— Все докладно.

— Можеш іти. Ми подумаємо, що з тобою робити. Якщо інженер знову тебе шукатиме, негайно повідом. Ясно?

— Ясніше бути не може.

— Раджу остерігатись ресторанів.

РОЗДІЛ 6

Як і кожного разу, тільки Раду переступив поріг, Фане з розкритими обіймами поспішив йому назустріч.

— Нарешті! Радий тебе бачити.

— Здоровий будь, друже.

— Ну, як справи?

— Помаленьку… А в тебе?

— Не завжди добре. Люди ж не електричні машини. Вистачає мороки…

Фане вже дванадцять років працює директором корабельні, що спершу була просто майстернею. Тепер — це велике підприємство, обладнане найновішим устаткуванням.

Роки ще більше зцементували їхню дружбу. Буваючи в Бухаресті, Фане обов'язково провідував Раду, той у свою чергу, коли бував у рідному місті, щоб побачити доньку Інгрід, завжди зупинявся у Фане. Це траплялося майже кожної суботи. Не приїздив він лише тоді, коли затримували справи. В таких випадках Фане засмучено казав своїй дружині Марії:

— Нещасний Раду знову не зміг приїхати… Подзвони Магдалині, щоб дозволила Інгрід прийти до нас. Хай пограється з Габрієлою.

Після того як Раду розлучився з Магдалиною, сім'я Фане стала для нього рідною, тому й Інгрід вважала Габрієлу своєю сестричкою. Вони були ровесниці.

— Так ти у відпустці чи по службі? — спитав Фане у приятеля.

— По службі, особисто до тебе.

— Що ж це від мене хоче розвідка?

— Нас цікавить випадок з твоїм водолазом.

— Ого! Ви навіть у столиці зацікавились…

— Розкажи, як це сталося?

— Хіба ти не знаєш подробиць?

— Чув дещо, але хотілося б знати все детально.

— Ми у себе тримаємо водолаза, хоч він потрібен лише тоді, коли приймаємо на ремонт пароплав. Його зовуть Сава Шутелка. Два дні Сава чомусь не приходив на роботу, а на третій прибігла його жінка і, плачучи, заявила, що чоловік уже дві доби не появляється додому. Ми повідомили в міліцію. Шукали його скрізь, але даремно. Саву наче цигани вкрали. А вчора приходить живий, здоровий.