Капітан далекого плавання

Тут Бачіу ляснув себе долонею по лобі.

— Тепер мені ясно. Мабуть, квитанція була виписана на моє прізвище, так?

— Так. Вас просили пред'явити паспорт?

— Авжеж.

— Ви коли-небудь давали Ківу свій паспорт?

— Ні.

—І він ніколи не тримав його в руках?

Бачіу замислився.

— Так, так… Одного вечора в ресторані паспорт випав у мене з кишені, Ківу його підняв…

— Мабуть, тоді він запримітив номер. Коли це було?

— Тоді, як він сказав, що їде з делегацією.

— Може, ви знаєте, де працює той Ківу?

— Казав, що в міністерстві зв'язку.

— В якому відділі?

— Не знаю.

— А не давав номера телефону?

— Ні.

— Як же ви зустрічалися?

— Він мене знаходив сам.

— Це все?

— Все, товаришу Стамате. Може, ви також інженер, як і ваш брат?

— Ні, я вчитель… Викладач фізики.

— Гадаю, вам теж подобається футбол. За яку ви команду?

— Футбол мені не дуже подобається. Краще вже грати в кеглі.

— Хіба ж то спорт?

— Ось що, товаришу Бачіу, — вирішив припинити розмову, — я дуже стомлений, мені необхідно спочити. Потім провідаю свого родича, про все домовлюсь. Думаю, вам не варто хвилюватися. Проте запишіть номер телефону. Якщо вас шукатиме Ківу, хоч на те надії мало, то подзвоніть у будь-який час.

РОЗДІЛ 3

Богдан тричі уважно переглянув фільм, на якому було знято весь шлях Лучіана Фіуреску, від його квартири до зоологічного парку, але нічого цікавого не виявив, та було ясно, що Лучіан ходив туди не для розваги. Про це думав і Раду. Виникало безліч припущень, але потрібні були докази. Переглядаючи фільм, Раду теж помітив, що там бракувало кадрів про те, як Фіуреску розважався біля кліток з мавпами. Якщо по дорозі він ні з ким не зустрічався, то чи не там пощастить встановити якийсь зв'язок? Раду попросив оператора доповнити фільм потрібними кадрами. Через два дні Раду й Богдан могли подивитися новий фільм. Цього разу плівка зірвала маску з Фіуреску. Коли біля нього зосталося лише кілька дітей, Лучіан почав щось балакати, наче розмовляв з мавпами.

— Тобі не видається дивною його мова? — спитав Раду.

— Він спеціально спотворює слова. Тут основне — міміка.

Це було відкриттям.

За чверть години вони були вже в зоопарку.

В мавпячій клітці, крім отвору, яким влазили тварини, було невеличке віконце. Оглянувши все, Раду з Богданом пішли шукати директора зоопарку.

— Чим можу бути корисним? — поцікавився той, коли офіцери пред'явили йому свої посвідчення.

— Скажіть, будь ласка, хто у вас доглядає мавп?

— У нас нема спеціаліста.

— Ви знаєте всіх працівників зоопарку?

— Звичайно, знаю.

— Серед них є хто-небудь з особливими прикметами?

— Ви хочете сказати, з фізичними вадами?

— Саме так.

— Тут є один глухонімий.

— Давно працює?

— Близько року.

— Як його прізвище?

— Марчел Коруз.

— Як би нам його побачити?

— Зараз я когось пошлю за ним.

— Не треба, щоб він знав, що ним цікавляться. Скажіть, де він, і ми знайдемо його самі.

— Знаєте, дё павільйон плазунів?

— Так.

— Він там.

— Дякуємо, товаришу директор. Сподіваємося, пре нашу розмову ніхто не знатиме.

— Запевняю вас.

Сонний і байдужий, Марчел Коруз сидів на лаві й стежив, щоб діти не перелізли через огорожу.

— Раду, ти знаєш, хто цей Коруз? — тихо спитав Богдан.

— Звідки мені знати?

— Так це ж «заєць».

— «Заєць»?

— Авжеж. Я все місто обнишпорив, шукаючи його слід, а він ось де вештається. І навіть не хвилюється, що бідний Пічоруш через нього не їсть і не спить. Ти поглянь, яка бандитська пика! Мабуть, не одне життя на совісті цього негідника. Хитрий пройдисвіт отой Фіуреску. Додумався залучити в шпигуни глухонімого. Завдасть нам мороки цей негідник. Зразу видно школу обер-шпигуна Канаріса. [3] Однак не такий страшний чорт, як його малюють. Хіба ми не старі розвідники? Та й досвід вже маємо.

3

Вільгельм Канаріс — шеф німецької військової розвідки.

— Досвід є,— погодився Раду. — Марчел Коруз, мабуть, кінець нитки, яка приведе нас до клубка.

— Правильно! Тобі непогані речі спадають на думку. — Це ж ти помітив, що Фіуреску не говорить, а лише щось показує на мигах.

— Невже німий встиг уже передати комусь отримані від Фіуреску шпигунські донесення? — помовчавши, спитав Богдан.

— Може й так. Адже минула ціла доба.

— Цікаво, від кого ж Фіуреску дістає завдання? А чи не він сам керівник шпигунської банди?

— Не думаю, Богдане, хоча нам дещо й відомо. Пригадай зустріч Фіуреску з Корузом в кав'ярні. При такому надійному зв'язку щось спішне примусило їх побачитись…

Минув тиждень, а Фіуреску ні разу не заглянув до зоопарку. Марчел Коруз теж спокійно займався своїми справами. З роботи — додому, з дому — на роботу. Ні з ким жодної зустрічі. А в той час про нього було отримано деякі відомості. Глухонімий встиг уже змінити чимало професій. Колись давно був малярем, бродячим точильником. Пізніше, працюючи конюхом у цирку, продавав на ярмарку крадені килими. Спіймався, відсидів кілька років у тюрмі й лише після того потрапив на роботу до зоопарку. Мешкав у новому Бухаресті, на вулиці Доків, у своєї дружини, яка успадкувала будиночок від однієї бездітної бабусі, котру доглядала до смерті. Жінка Коруза теж глухоніма. Не маючи певної професії, вона тричі на тиждень прислуговувала одній сім'ї. Корузи, за свідченням сусідів, жили досить пристойно. Щонеділі, особливо взимку, обоє відвідували кінотеатр, а влітку, з рюкзаками за плечима, відправлялись подорожувати на далекі околиці. Корузи ні з ким не сварилися, навпаки, завжди радо, чим могли допомагали сусідам, за що ті їх шанували. Навіть те, що він сидів у тюрмі, не зменшувало до нього довір'я. Правда, дехто з сусідів подейкував, що глухонімі витрачають більше, ніж заробляють. Декого дивувало те, що вони два-три рази на місяць ходили пиячити. Ішли, взявшись під руки, в святковій одежі. Вона маленька, тоненька, симпатична. Він товстий, незграбний, з булькатими очима. Глухонімі завжди першими віталися із зустрічними: вона кивала головою, він широким жестом скидав капелюха. Вони завжди ходили пішки. Дійшовши до привокзальної площі, заходили в першу-ліпшу корчму і сідали за столик, одне проти одного. Марчел на мигах замовляв пляшку вина. Смакуючи напій, хоч би глянули одне на одного. Вона втуплювалася в дно порожньої склянки, а він, лупаючи очима, розглядав стіну, наче намагався щось там прочитати. Так тривало кілька хвилин. Потім Коруз, ніби прокинувшись, швидко наливав келихи, і все повторювалося спочатку. Коли в пляшці не залишалось нічого, Коруз клав на стіл гроші й обоє переходили до іншої корчми. Там так само випивали пляшку вина і йшли далі. За північ пішки поверталися додому.

Через тиждень Фіуреску знову подався в зоопарк милуватися мавпами. Ввечері того ж дня глухоніма пара в святковому одязі також вирушила тинятись по корчмах. У першій корчмі, куди вони забрели, не трапилось нічого особливого. Так само і в другій. У третій було чимало підозрілих людей. Густі хмари диму плавали під стелею, було гамірно, як на циганському ярмарку. Одночасно з ними до корчми ввійшов якийсь п'яний чоловік. Шукаючи собі місця, наче випадково, зупинився біля одного столика неподалік од Коруза з дружиною. Там Раду і Богдан спокійно пили кислувате пиво. За столиком, перед яким зупинився п'яний, сиділи три захмелілі молодики. До одного з них він і причепився.

— Пане, ти віриш, що я батько Д'Артаньяна?

— Як можна не вірити, дядьку, коли ти сам про це кажеш? — зареготали всі троє.

— Отже, ви мені не вірите? — образився п'яниця.

— Охоче віримо.

— Справді?

— Вже сказали. Чого пристав?

— А я вас обдурив.

— Не велика біда. Бувай здоровий!

— А я не обдурив. Я справді батько Д'Артаньяна. Щоб я вмер, коли брешу. Тепер вірите?

— Та певно… Облиш про те. Краще випий з нами.

— Справді, вірите?

— Звичайно.

— Покляніться. Кажіть: «Чесне слово, ти батько Д'Артаньяна».

— Чесне слово, ти батько Д'Артаньяна. Тепер задоволений?

— Ви думаєте, що це жарти, а я зараз доведу! П'яниця, похитуючись, витяг з кишені засмальцьований паспорт і тицьнув співрозмовникам:

— Читайте, дивіться — Д'-Ар-та-ньян… Написано чи ні?

Паспорт пішов по руках.

Раду глянув у той бік. Гульвіса не брехав. У паспорті стояло ім'я Д'Артаньян.

— Вип'ємо за Д'Артаньяна, хай росте здоровий! — загукали молодики.