Капітан Зірвиголова

Лежачи в окопі між командиром і лікарем, Фанфан почув останні вигуки Поля і Патріка. Озирнувшись, він побачив їх трупи.

— Боже!.. Поля вбито! — вирвалось у нього.

Дві великі сльози, яких він і не намагався стримати, покотилися по щоках парижанина.

Фанфан рвонувся був до свого друга — йому хотілося ще раз глянути на нього, попрощатися з ним, спробувати пробудити в ньому хоч іскорку життя. Та Зірвиголова, придушивши зусиллям волі ридання, що підступало до горла, смикнув Фанфана з удаваною суворістю, яка погано ховала його власне люте горе:

— Ні з місця! Не маєш права марно рискувати життям.

— Правильно… бідолашний Поль!

— Так. Але хвилиною раніше, хвилиною пізніше настане і наша черга…

Жан мав рацію: після недовгої перерви спалахнула ще гарячіша, ще жорстокіша битва. Англійський генерал намагався за всяку ціну зломити опір бурського ар'єргарду, що заважав йому атакувати армію генерала Бота. Він не відступав ні перед якими жертвами, аби тільки знищити цю жменьку людей.

Гармати закидали картеччю ущелину і ями, в яких ховалися бури. За вогнем гармат у проломи, пробиті картеччю, линула свинцева злива куль.

Час від часу то тут, то там падали вбиті захисники цих африканських Фермопіл ^[60] .

Зірвиголова з завмираючим серцем відзначав, що з кожною хвилиною все меншало світлих димків, з яких він дізнавався про число живих товаришів. Так, танули люди, танули й патрони. Кулі у цій битві витрачалися загрозливо швидко.

І не дивно, що вогонь англійців лютував з тією ж силою, тоді, як вогонь бурів явно вщухав.

Подумати тільки: двісті чоловік проти цілої армії!

Як тільки бур хоч трохи піднімався над укриттям, щоб вистрілити, на його голову накидалися тисячі куль. Навіть цієї короткої миті було цілком досить, щоб навіки прибити відважного стрільця до його поста.

Та скільки ж їх все-таки залишилося?

Шістдесят? П'ятдесят? Сорок чоловік?

Зірвиголова не знав.

Бурські бійці уже не бачили і не чули один одного, вони думали тільки про те, як би глибше втиснутися в землю, щоб врятуватися від свинцевого і стального урагану, який бушував над ними, та ще й умудритися відповідати на нього і бити в густу масу людей і коней, що знову ринули на приступ.

Прибіг гонець генерала Бота. Тяжко поранений, спливаючи потом і кров'ю, він впав біля командира Молокососів.

— Що чути? — спитав Зірвиголова.

— Величезні труднощі. Дуже заважає піднімання води… Генерал благає вас протриматися ще хоч чверть години.

— Протримаємося!

І Молокососи посилили вогонь. Вони спорожнювали свої патронташі без жалю.

Англійці зосередили вогонь по траншеї, де ховалися останні захисники ущелини. Кулі зорювали землю і влучали в бійців, які закопалися в ній.

Купка відважних буквально танула.

Тепер поруч із своїм командиром билися всього двадцять стрільців, але ці двадцятеро билися, немов велетні.

Спішені драгуни наближалися повільно й обережно. Хвилини тяглися, як години.

Біля Жана впав убитий наповал Татусь-перекладач, інша куля влучила в лоба лікарю Тромпу. Він вмер раптово, навіть не скрикнувши.

Бідолашний лікар! Виявляється, далеко не всяка куля гуманна.

Тоді Зірвиголова, Фанфан, а з ними і вся невеличка жменька живих, але поранених і скривавлених Молокососів підвелися в окопах і стали на весь зріст. Десять останніх бійців і десять останніх патронів.

— Здавайтеся! Здавайтеся!.. — гукнули їм англійці.

Замість відповіді Фанфан почав насвистувати марш Молокососів, а. Зірвиголова востаннє скомандував:

— Огонь!

Розлігся кволий залп, слідом за яким дружній хор дзвінких голосів вигукнув:

— Хай живе свобода!

Англійці відповіли потужним рушничним залпом, що громовою луною прокотився по всій ущелині. Юні герої, вражені ворожими кулями, всі до одного полягли на своєму бойовому посту.

Шлях крізь ущелину був вільний.

Ескадрон Молокососів перестав існувати, але його славна жертва не була марною: армія генерала Бота була врятована.

Завойовники просувалися з острахом, оглядаючись на всі боки. Попереду, ведучи на поводах коней, ішли драгуни. За ними рухався загін кінних волонтерів у фетрових капелюхах з піднятим бортом. Ескадрон справжніх велетнів.

На чолі його йшов капітан, журливо поглядаючи на картину кривавої бойні.

Раптом, побачивши два тіла на купі мерців, він гірко вигукнув:

— Зірвиголова!.. Побратим! Маленький Жан! Боже!..

То був добрий капітан Франсуа Жюно, якого мінливості війни вдруге звели з його юним другом. Нагнувшись, він підняв Жана. Коли канадець побачив його осклілі очі, посинілі губи і мертвенно-бліде обличчя, у нього завмерло серце.

— Ні, — шепотів він, — маленький Жан не загинув, не може цього бути! А його товариш?

Оглянувши Фанфана, добряк пересвідчився, що той ледве дихає.

— Треба все-таки спробувати…

З цими словами капітан Жюно звалив Жана собі на плечі.

— Бери другого і йди за мною, — наказав він одному із своїх солдатів.

Той легко підняв Фанфана, і обидва покрокували краєм ущелини, виносячи юнаків з поля бою, де їх неминуче розчавили б кінські копита і колеса від гармат.

Вийшовши з ущелини, канадці поклали Молокососів серед скель і стали чекати польового госпіталю.

Чекати довелося недовго. Майже зараз же недалеко від них зупинився вершник з пов'язкою Червоного хреста на рукаві.

— Лікар Дуглас! — вигукнув, побачивши його, капітан Жюно. — Ви? Яке щастя!

— Капітан Жюно! Чим можу бути вам корисний, друже?

— На вас, лікарю, уся надія… Благаю в ім'я нашої дружби! — сказав Франсуа Жюно.

— Та говоріть же, говоріть, у чому справа, дорогий капітане. Можете не сумніватися…

— Та я й не сумніваюся. Дякую вам, любий лікарю! Вік пам'ятатиму вашу доброту! Бачите оцього хлопця? Це Зірвиголова, прославлений командир Молокососів. А другий юнак — його лейтенант, Фанфан.