Капітан Зірвиголова

Загроза штрафом не справила ніякого враження. Тоді непокірним стали загрожувати вигнанням. Зрозуміло, що й ця загроза була марною.

Розлючене опором бурів, англійське вище командування не відступилося перед заходами, жорстокість яких заплямувала велику націю і викликала обурення всього цивілізованого світу.

Лорд Робертс, розлючений, як, зрештою, і всі солдати його армії, безперервними втратами, яких вони зазнавали від бурських патріотів, оголосив непростимим злочином відданість бюргерів справі незалежності своєї батьківщини.

Загаласували і пани капіталісти. Імперіалізм не терпить тупцювання на місці. А військовим давно набридли ці безславні сутички і безперервні злигодні.

Звідусіль, з метрополії і домініонів, понеслися вигуки: «Пора кінчати з бурами за всяку ціну будь-якими засобами!»

І, як завжди буває в таких випадках, солдат, розбещений «громадською» думкою, порожнім гонором, егоїзмом і славолюбством, перетворюється на карателя. Це сталося і з лордом Робертсом. «Старий Боб» не побоявся зганьбити своє бездоганне минуле страхітливим наказом.

Безсилий зломити героїчний опір бурів, він став перетворювати на пустелю ті місця, через які лежав шлях його армії.

Англійські солдати методично грабували, знищували, зрівнювали з землею не тільки хутори, ферми, села, а навіть і невеликі міста.

Почалося звіряче винищування бурів.

Жінок, дітей і стариків безжально виганяли з їх жител. Позбавлені притулку, голодні і обірвані, вони блукали по степу і гинули від виснаження і втоми. Знаходилися, звичайно, й такі уперті, що навідріз відмовлялися покинути старий дідівський будинок, де пройшло все їхнє життя, де вони любили, страждали, сподівалися і працювали.

О, тоді справа набирала серйозного характеру, бо це небажання людей розлучитися з рідною домівкою було в очах загарбників злочином, який карався смертю.

І англійці страчували патріотів з нещадністю і лютістю катів-неофітів.

Оті самі англійці, які не переставали пишатися своїм лібералізмом, благодійницькою і цивілізаторською місією, робили тут, під поблажливим оком начальства, наймерзенніші діла, які тільки може придумати звір у людській подобі.

Криваве безумство охопило і багатьох офіцерів. Нерідко траплялися джентльмени, які з страхітливою насолодою виконували обов'язки катів.

Таким, наприклад, був вічно п'яний і лютий маніяк майор Колвілл, кавалеристи якого здобули собі у тих місцях, де вони орудували, ганебну славу карателів, що трохи пізніше стала надбанням волонтерів генерала Брабанта.

Колвілл і його улани були розвідниками в авангарді англійської армії.

У ті дні, про які йде мова, улани майора Колвілла відірвалися від свого армійського корпусу і наводили жах на місцевість між Рейтцбургом, Вредефортом і залізничною лінією Блумфонтейн — Преторія.

Руйнування провадилось методично. Улани не щадили нічого, навіть дерев, а бурська армія, зосереджена на кордоні Оранжової республіки, не могла прийти на допомогу нещасним жертвам англійського варварства, бо за спиною у бурів була річка Вааль, кордон Трансваалю, яку бури мусили захищати, а поруч брід Ренсбург, що давав англійцям змогу легко обійти бурів і напасти на них з тилу. Така стратегічна обстановка приковувала генерала Бота до його укріпленого табору і не дозволяла йому перейти в наступ.

Одного разу на ферму Блезбукфонтейн прибув уланський загін чоловік з двохсот.

Ферма ця являла собою невеличку групу споруд, що давали притулок десяти-дванадцяти родинам трудівників.

Усе тут дихало міцним сільським спокоєм і нехитрим достатком патріархальних жител, створеним кількома поколіннями, які понад півстоліття обробляли землю, збирали і переробляли її врожаї.

День за днем вони наполегливо і терпляче працювали, не покладаючи рук, над створенням і вдосконаленням свого невеличкого світу, зародка майбутнього села, а можливо, навіть і міста.

Народжувались і виростали діти, виникали нові родини, що оселялися в нових будинках, поставлених поруч із старими. Так, немов потужне гілля величезного і прекрасного дерева, міцно врослого своїм корінням у священну землю батьківщини, розросталися бурські сім'ї.

Як щасливо пролітали тут роки безтурботного дитинства і працьовитої зрілості, за якою наставала високо всіма шанована старість!

А як п'янили душу оці безмежні простори степів, світла радість щедро винагородженої праці, солодке блаженство відпочинку у родинному колі!

Мабуть, ніколи ще і ніде щастя не було таким досконалим і повним, як у цих людей, що перетворили кожну свою ферму у маленький рай. І от усе це щастя, яке здавалося непорушним, рухнуло. Ураган війни, спалахнувши над цим райським куточком, забрав усіх його юнаків і чоловіків, залишивши без захисту кволих і хворих його мешканців.

З двадцяти шістьох чоловіків Блезбукфонтейна на фермі лишився тільки один столітній сліпий дід, який насилу добирався до своєї улюбленої лави на сонечку, та хлопчаки, не старші десяти років.

Решта населення ферми складалася з жінок: дев'яностолітньої прародительки, славної і відданої подруги глави клану, її дочок, внучок і правнучок, тобто матерів, сестер і дочок бурських воїнів.

Всього близько сімдесяти беззахисних людей.

… Одного дня мешканці ферми зачули різкі звуки сурми і стукіт кінських копит.

Прибігли малята.

— Англійці! — задихаючись від бігу, кричали вони.

Улани, брязкаючи зброєю, вихором увірвалися на просторе подвір'я ферми. На чолі загону галопом скакав майор. Поруч з ним їхав сержант, попереду — два сурмачі.

— Господаря сюди! Де господар? — гукнув сержант.

На порозі показався старий бур. Його вела чудова білява дівчинка років шести.

— Я господар, — з гідністю сказав бур. — Що вам потрібно?

— Прочитайте, сержанте! — наказав своїм різким голосом майор, навіть не удостоївши старого відповіддю.

Унтер-офіцер витяг з-за обшлага мундира папір, розгорнув його і став читати, навмисно карбуючи кожне слово:

— «Ім'ям її величності королеви і за наказом його превосходительства лорда Робертса, усім особам, які перебувають у цій садибі, пропонується негайно покинути її. Найменший опір каратиметься смертю».