Капелан Армії УНР

(пізніше митрополитом) Полікарпом і Церква Російська,

очолювана митрополитом Олексієм.

Головним завданням для архієпископа Полікарпа на

той час було створити свою ієрархію. Адже поза єпархіями

в західних областях України правлячих православних ієрархів

в Україні не залишилося. Православних українців у цьому підтримував

архієпископ Поліський і Пінський Олександр (Іноземцев).

На початку лютого 1942 року архієпископ Полікарп

виїхав до Пінська, кафедрального міста владики Олександра.

Дорогою взяв із собою в Ковелі кандидатів у єпископи – волинських

протоієреїв Никанора Абрамовича та Івана Губу. У

Пінську 8–10 лютого 1942 року відбулись єпископські хіротонії.

8 лютого архімандрита Юрія (Коренастова) було висвячено

на єпископа Берестейського – вікарія владики Поліського,

9 лютого – архімандрита Никанора (Абрамовича) на єпископа

Чигиринського (Київщина) і 10 лютого – архімандрита Ігоря

Іван КОРСАК168

(Губу) на єпископа Уманського (Київщина). Два останні українські

єпископи постановою цього Собору єпископів у Пінську

були тимчасовими вікаріями владики адміністратора Полікарпа

з перебуванням у Києві.

Архієпископ Олександр (Іноземцев) був висвячений 4

червня 1922 року митрополитом Юрієм (Ярушевським) і архієпископом

Діонисієм (Валединським); архієпископ Полікарп

(Сікорський) був висвячений 10 квітня 1932 року митрополитом

Діонисієм (Валединським), архієпископами Феодосієм

(Федосьєвим) і Олексієм (Громадським) та єпископами Симеоном

(Івановським) і Савою (Совєтовим). Тому українським

ієрархам, висвяченим тепер руками архієпископів Полікарпа

і Олександра, не можна було закинути неканонічності й безблагодатності.

Це міг робити хтось зі злої волі й причин більш

політичного, ніж релігійного характеру.

Отже, українське громадянство було глибоко вдячне митрополитові

Діонисію й архієпископові Олександру, росіянам

за походженням і вихованням, які стали добродіями для

Української Православної Церкви.

Волин. єпарх. відом. – 2007. – № 10 (35).

Петро Певний

(1888–1957)

Народився в Полтаві 1888 року, навчався у Харківському

технологічному інституті і Московському університеті.

Брав найдіяльнішу участь в українській революції 1917–

1920 років, учасник Першого Зимового походу, редагував

(співредактор) у Києві щоденне видання «Відродження», у

Кам’янці-Подільському видання «Україна». Після поразки

УНР продовжує займатися українською справою у Варшаві,

а з переїздом у 1928 році на Волинь – в Луцьку. Тут редагує

газету «Українська нива», покладає на свої плечі величенький

громадський клопіт – близько шести років очолює

Волинське українське об’єднання (ВУО), був головою українського

клубу «Рідна хата», головою Товариства імені Лесі

Українки, членом ревкомісії Товариства Петра Могили і

ще мав ряд досліджених і недосліджених обов’язків. Посол

169

польського сейму в 1930–1936 роках, очолював Українську

парламентську репрезентацію Волині.

Цікава і доля рідні. Брат Микола Герасимович Певний майже

десяток років клопотався професійним театром в Луцьку.

Син Богдан – художник, журналіст і письменник, здобув освіту

в Національній академії дизайну в Нью-Йорку, Колумбійському

та Нью-Йоркському університетах. Автор відомої картини

«Земля», написаної до тридцятиліття Голодомору, ряду інших

полотен і плакатів, організовував виставки за океаном митців-

українців, видавав монографії, власні повісті, був членом

редколегії журналу «Сучасність», багато дбав про повернення

в українську культуру імен митців та їхніх творів. І то це все –

лише невелика частина зробленого цією унікальною родиною.

Зі зрозумілих причин Петро Певний при початку Другої

світової війни емігрував у США. Помер у 1957 році.

Сергій Тимошенко

(1881–1950)

Архітектор і суспільно-політичний діяч.

Народився в с. Базилівці на Чернігівщині, брат Володимира

і Степана. Як студент Інституту Цивільних Інженерів

у Петербурзі був діячем Української Студентської Громади і

членом Північного комітету РУД (згодом УСДРП).

По закінченні інституту працював за фахом у Ковелі, Києві

(будинки Юркевича та Лаврентієва в українському стилі) й

Харкові (також будинки в українському стилі Попова, Бойка,

проекти міст-садів).

З початком революції 1917-го – губернський комісар Харківщини

і член Центральної Ради; 1919–20 – міністр шляхів у

кабінетах І. Мазепи, В. Прокоповича і А. Лівицького; учасник

Другого Зимового походу.

У подальші роки:

1922–23 у Львові (церкви у передмістях Львова Клепарові

та Левандівці, монастир Студитів у селі Зарваниці та ін.);

1924–29 – професор Української Господарчої Академії в

Подєбрадах та Української студії пластичного мистецтва в

Празі;

Іван КОРСАК170

1930–39 в Луцьку – головний архітектор для сільскогосподарського

будівництва на Волині (серед іншого – проекти

зразкових хуторів), діяч Волинського Українського Об’єднання

(з 1935 його голова і посол до польского сейму, 1938–39