Капелюх Чарівника
Шрифт:
Коли всі нарешті звільнилися з-під намету, гатіфнати вже давно зникли у лісі разом з барометром. Ні в кого не виникло жодного бажання кинутися їм навздогін. Гемуль, зойкаючи, запхав носа у мокрий пісок.
— Це вже занадто! — обурювався він. — Чому бідолашний безвинний ботанік не може жити у тиші й спокої?!
— Життя — не тиха заводь, — задоволено зауважив Нюхмумрик.
— Дощ ущух, — повідомив Мумі-тато. — Бачите, дітоньки? Небо розпогодилося. Скоро почне світати.
Мама Мумі-троля тремтіла від холоду, міцно притискаючи до себе свою торбинку. Вона глянула на бурхливе нічне море й запитала:
— Як вчинимо? Може, відбудуємо курінь і спробуємо ще поспати?
— Не
Усі посідали рядком на березі, попритулявшись один до одного. Чмих упхався посередині — йому здавалося, що так безпечніше.
— Не повірите, який то був жах, коли хтось у темряві торкнувся мого обличчя, — розповідала Хропся. — Не зрівняти з грозою!
Вони сиділи й дивилися, як над морем починає світати. Шторм уже вгамувався, однак великі хвилі все ще з ревом накочувалися на берег. Небо на сході зблідло, було страшенно холодно. І ось у цю передсвітанкову годину вони помітили гатіфнатів, котрі покидали острів. Човни один за одним, наче тіні, випливали з-за мису й виходили у відкрите море.
— Прекрасно! — зрадів Гемуль. — Сподіваюся, вони ніколи більше не потраплять мені на очі…
— Напевно, знайдуть собі інше місце для зібрань, — озвався Нюхмумрик. — Потайний острів, де їх ніхто не знайде!
Тужним поглядом дивився він услід легким суденцям вічних мандрівників.
Хропся спала, поклавши голову Мумі-тролеві на коліна. На східному видноколі з’явився перший рожевий пруг. Кілька загублених буревієм хмарок зашарілися, немов рожі, а потім з моря підняло свою осяйну голову сонце.
Мумі-троль нахилився, щоб розбудити Хропсю, й стетерів: її чудова гривка майже цілком обгоріла! Напевно, тоді, як гатіфнат торкнувся її у темряві. Що вона на це скаже? Як він зуміє розрадити її? То була справжня катастрофа!
Хропся розплющила очі й усміхнулася.
— Знаєш, дивні речі зі мною відбуваються! — швидко залопотів він. — Останнім часом мені почали подобатися дівчатка без гривок!
— Он як? — здивувалася Хропся. — Чого б це?
— З волоссячком вони видаються такими нечупарами!
Хропся саме підняла лапки, щоб причесатися, та що це?! Замість гривки намацала лише обсмалений віхтик волосків. З жахом вона розглядала себе у дзеркальці.
— Ти облисіла! — повідомив Чмих.
— Тобі пасує, чесно! — втішав її Мумі-троль. — О ні, не плач!
Та Хропся впала у пісок, гірко ридаючи за втратою найгарнішої своєї окраси.
Друзі оточили її, намагаючись розвеселити. Намарно!
— Подивись на мене, я від народження лисий і зовсім за тим не шкодую, — переконував Гемуль.
— Натремо тобі голову олійкою, і волосся швидко відросте, ось побачиш, — заспокоював Мумі-тато.
— Ще й закучерявиться, — додала Мумі-мама.
— Правда? — схлипувала Хропся.
— Щира правда! — запевнила мама. — А як тобі личитимуть кучері!
Хропся перестала плакати й підвелася з піску.
— Погляньте на сонце! — вигукнув Нюхмумрик.
Свіжоскупане й усміхнене сонце вставало над морем. Увесь острів мерехтів та світився після дощу.
— Заспіваймо ранковий гімн, — запропонував Нюхмумрик, витягаючи з кишені гармонію. І всі дружно підхопили мелодію:
Ніч минулася, зате Світить сонце золоте. Геть подались гатіфнати, Але пісня не про те. Лити сльози, Хропсю, нащо? Гривка виросте ще краща! Йо-хо! [4]— Гайда купатися! — загукав Мумі-троль.
Усі одягнули купальники і побігли до моря (окрім Гемуля, Мами й Тата Мумі-троля — їм вода видалася надто холодною).
4
Вірші у перекладі Мар’яни Савки.
Кришталево-зелений з білими чубчиками прибій набігав на пісок.
О, яка то розкіш бути мумі-тролем і вигойдуватися на аквамаринових хвилях при сході сонця! Нічні негаразди забулися відразу, попереду чекав новий довгий червневий день. Немов дельфіни, пронизували вони хвилі й летіли на їхніх гребенях до берега, де у піску бавився Чмих. Нюхмумрик заплив далі у море, гойдався горілиць, милуючись небом, блакитним і прозорим.
Мама тим часом приготувала на обкладеному камінням вогнищі каву й заклопотано розшукувала заховану вчора від сонячного проміння у прибережному піску маслянку. Та пошуки не увінчалися успіхом — шторм змив маслянку в море.
— Чим я маститиму дітям канапки? — бідкалася Мама.
— Не переймайся; може, шторм приніс нам щось навзамін, — заспокоїв її Тато. — Після кави подамося на розвідини вздовж берега, подивимося, що буря викинула на суходіл.
Так і зробили.
По інший бік острова з моря стриміли відполіровані до блиску хребти скель. Поміж них можна було натрапити на невеличкі піщані латки, всіяні дрібними мушлями (танцювальні майданчики морських русалоньок), або чорні таємничі розпадини, в яких гуркотів прибій: здавалося, ніби хвилі розбиваються об залізні мури. Десь поміж брил прозирала невелика печерка, а десь скелі стрімко уривалися в котловани, на дні яких сичала й вирувала вода.
Гурт мандрівників розділився — кожен самостійно вирушив на пошуки предметів, які викинуло на берег море. Годі собі й уявити цікавіше заняття, бо ж інколи трапляються дивовижні речі, а визволити їх з полону моря — справа важка і часто небезпечна.
Мама Мумі-троля зійшла вниз до невеличкого піщаного пляжу, захищеного з усіх боків могутнім скелястим громаддям.
Там голубіли морські гвоздики, шелестів-шарудів морський овес, коли заблукалий вітер торкався його чуба. Мама лягла собі у затишку, звідси їй видно було тільки синє небо та пуп’янки гвоздик, що колисалися у неї над головою. «Я лише хвильку відпочину на теплому піску», — подумала вона, але одразу поринула у глибокий сон.
Хропусь видряпався на найвищу вершину, аби побачити, що діється навкруги. Острів лежав перед ним мов на долоні і був схожий на вінок із квітів, що пливе серед розбурханих морських хвиль. Он видніється крихітною цяточкою Чмих — ходить, шукає уламки кораблів; он майнув на мить капелюх Нюхмумрика, а далі — Гемуль викопує рідкісний екземпляр орхідеї… А там!.. То ось куди влучила блискавка! Велетенська скала, завбільшки як десять будиночків Мумі-тролів, розкололася від удару блискавки, наче яблуко, розчахнулася на дві половинки, утворивши прямовисну вирву. Хропусь, тремтячи мов осиковий листок, обережно злазив униз, з острахом оглядаючи темні стіни вирви. Таки тут вдарила блискавка! Вугільно-чорним зиґзаґом позначила свій слід на оголених нутрощах гори. Та обіч нього в’юнився інший слід, світлий і блискучий! Золото! Не інакше як золото!