Капелюх Чарівника

Він страшенно пишався і тішився, що може отак, серед ночі, бути з Нюхмумриком. Раніше Нюхмумрик на нічні виправи вибирався сам.

— Це десь тут, — озвався за якийсь час Нюхмумрик. — Там, де у воді видніється темна смуга. Бачиш?

— Не дуже, — відповів Мумі-троль, спотикаючись у сутінках. — Я погано бачу вночі, не те що ти…

— Цікаво, як нам до нього дістатися? — замислився Нюхмумрик, дивлячись на ріку. — Шкода, що твій Тато не має човна.

Мумі-троль на мить завагався:

— Я добре плаваю… якщо вода не надто холодна.

— Не відважишся, — засумнівався Нюхмумрик.

— Ще й як відважуся! — запалився Мумі-троль, відчувши себе сміливим як ніколи. — Де він лежить?

— На протилежному боці. Під ногами відразу відчуєш мілину. Та обережно! Не запихай лапки досередини. Тримай капелюха за денце.

Мумі-троль увійшов у теплу воду і поплив, загрібаючи по-собачому. Течія була швидкою, що його трохи стривожило. За хвилю помітив відмілину, а на ній — щось чорне. Він завернув хвостом, наче стерном, й одразу відчув під ногами пісок.

— Усе гаразд? — тихо гукнув з берега Нюхмумрик.

— Так! — відізвався Мумі-троль, виходячи на піщаний берег.

Він бачив, як з капелюха у річку витікає темний струмінь. То була зачарована червона вода.

Мумі-троль занурив у неї лапку й обережно лизнув.

— Трам-тарарам! — вражено пробурмотів він. — Це ж морс! Овва, відтепер матимемо морсу досхочу, досить лише налити до капелюха води!

— Знайшов? — нетерпеливився Нюхмумрик.

— Так! Повертаюся! — гукнув Мумі-троль у відповідь і, зав’язавши хвоста вузликом навколо капелюха, ступив у воду.

Плисти проти течії з важким капелюхом на буксирі було дуже виснажливо; Мумі-троль дістався берега геть знесилений.

— Ось він! — гордо мовив, ледь переводячи дух.

— Чудово! — зрадів Нюхмумрик. — Куди ж його подіти?

— Удома тримати не можна, — міркував Мумі-троль. — У садку — теж, бо хтось неодмінно знайде.

— А у печері? — запитав Нюхмумрик.

— Доведеться посвячувати у таємницю Чмиха. Це ж його печера.

— Що ж, доведеться, мабуть, — неохоче визнав Нюхмумрик. — Але він занадто малий, щоб довірити йому таку велику таємницю.

— Твоя правда, — згодився Мумі-троль. — Знаєш, у мене вперше з’явилася таємниця, про яку я не можу розповісти Татові і Мамі.

Нюхмумрик обійняв капелюха лапками і рушив уздовж річки додому. Уже на містку він зненацька зупинився.

— Що трапилося? — стривожився Мумі-троль.

— Канарки! — скрикнув Нюхмумрик. — На поруччі моста сидять три золотисті канарки. Дивно, що вони тут роблять уночі?..

— Ніякий я не канарок! — писнула найближча до них пташка. — Я плотичка!

— Ми всі троє — чудові рибки! — зацвірінькав її товариш.

Нюхмумрик лише головою похитав.

— Бачиш, що наробив капелюх? Оті три маленькі рибки, напевно, запливли у нього і стали канарками.

— Не час тепер зволікати, ходімо просто до печери і заховаємо там капелюха!

У лісі Мумі-троль ні на крок не відставав від Нюхмумрика. По обидва боки стежки щось теркотало і тупотіло, наганяючи страху. Час від часу з-поза стовбурів на них витріщалися блискучі очиці, з моху й крон дерев долинали чиїсь голоси.

— Гарна ніч! — почув Мумі-троль за спиною якийсь голос.

— Чудова! — хоробро відповів він.

Невеличка тінь прослизнула повз нього і зникла в темних хащах.

На узбережжі було ясніше. Море і небо, мерехтливі й ніжно-блакитні, зливалися воєдино. Ген удалині чулися поодинокі пташині поклики. Надходив світанок. Нюхмумрик і Мумі-троль занесли капелюха до печери і поставили у найдальшому кутку догори денцем, щоб ніхто до нього ненароком не впав.

— Вчинили ми дуже розсудливо, — сказав Нюхмумрик. — Шкода лише за нашими хмаринками…

— Шкода, — зітхнув Мумі-троль, який стояв на порозі печери і вдивлявся у ніч. — Хоча навряд чи світ став би з ними прекраснішим, ніж є у цю мить….

Розділ третій,

у якому йдеться про те, як Ондатр вирішив знову стати пустельником, про його незвичайні пригоди, і про те, як родина Мумі-тролів потрапила на самотній острів гатіфнатів, де Гемуль ледве врятувався від вогню, і про велику грозу

Наступного ранку, коли Ондатр, як завжди, вийшов у садок полежати й почитати книжку «Про марноту всього», гамак під ним обірвався і він гепнув на землю.

— Нечувано! — обурився Ондатр, виборсуючись з-під пледа.

— Мені страшенно прикро, — поспівчував йому Тато Мумі-троля, який поливав неподалік свої грядки тютюну. — Сподіваюсь, ви не потовкли собі боки?

— Не про те мова, — похмуро відповів Ондатр, смикаючи себе за вуса. — Хай собі хоч світ завалиться — ніщо не зможе похитнути моєї душевної рівноваги! Не потерплю лишень виставляння на посміховисько! Це підриває мій авторитет!

— Але ніхто не бачив вашого падіння, окрім мене, — зауважив Тато Мумі-троля.

— Це не зменшує вашої вини! — не вгамовувався Ондатр. — Я вже стільки прикрощів стерпів у вашому домі! Минулого року, скажімо, на мене упала комета. Але то пусте! Як ви, напевно, пригадуєте, я всівся на шоколадний торт вашої дружини, що дуже зашкодило моєму почуттю власної гідності! А щітки в моєму ліжку? Очевидні безглузді жарти! Не кажучи вже про…

— Знаю, знаю, — урвав його знічений Тато. — У нашому домі годі сподіватися спокою. А мотузка перетерлася з часом…

— Такого не слід допускати! — повчав Ондатр. — Не біда, якби я навіть забився на смерть. Біда в іншому! Ану ж би мене мертвого побачили всі інші мешканці? Я вже виносив намір покинути цей галасливий світ, знову стати пустельником, зажити в самоті й спокої. Таке моє остаточне рішення!

— Овва! — тільки й мовив вражений Тато Мумі-троля. — А де саме?

— У печері. Там ніхто не заважатиме моїм роздумам дурними витівками! Дозволяю вам приносити для мене їжу двічі на день, але не раніше десятої години ранку!

— Гаразд, — покірно погодився Тато. — Може, панові Ондатрові придадуться якісь меблі?

— Що ж, не заперечую, — трохи подобрів Ондатр. — Але тільки найнеобхідніші. Я розумію, що ви не бажаєте мені зла, але ваша сімейка довела моє терпіння до краю.

З тими словами Ондатр узяв книжку, підхопив покривало і неквапно рушив у гори.

Тато Мумі-троля трохи позітхав сам до себе, а тоді знову взявся до підливання тютюнових грядок і невдовзі забув про той прикрий випадок.

Діставшись печери, Ондатр відчув глибоке задоволення від свого вчинку. Розстелив на піщаній долівці покривало, сів і негайно ж замислився.