Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.

Купчик знову заховався за спину капітана, а в Панька Федоровича нервово затіпалася ліва щока — слово “комісія” завжди викликало в нього неприємні асоціації. Тепер він таки витяг з кишені потріпаний, просякнутий морською сіллю паспорт. Без документів з комісією не порозумієшся,

— Ось! Все в порядку. Безсрочний, прописка київська, постійна!

— Дуже добре, добродію, дуже добре, — відвів Семирозум руку з паспортом, — гостям насамперед необхідно перепочити з дороги. Розступіться, дайте дорогу. Ходімо, шановні добродії, ходімо!

Тієї миті, коли човен врізався носом в пісок бухти Дельфінів, а якщо вже казати точно, о 10-й годині за місцевим часом, вертоліт з номером СХ-2104-Т торкнувся колесами плит колишнього ельдорадського космодрому. Спочатку пілот нічого не міг розгледіти путньо і чекав, поки вляжеться пил, звихрений лопастями гвинта. Потому він зсунув на високого лоба захисні окуляри. Йому можна було б дати не більше сорока років. Засмагла шкіра туго обтягувала опуклий лоб, випнуті вилиці, а очі з-під густих брів світилися молодо і зірко. Та уважніше придивившись, можна було б помітити: шкіра, хоч і балувана регулярним масажем, вже взялася брижами попід очима і побіля уст, а коротко острижене шорстке волосся на голові, квадратиенька борідка і брови пофарбовані в чорний колір, аби приховати сивину. Насправді пілоту нещодавно сповнилося шістдесят. Він з подивом розглядав дивовижної форми ракети на космодромі — ті стоять сторчма, а ті лежать. Ген по краях злітного майданчика тягнуться складські приміщення, височать установки, дуже схожі на радари.

— Хо-хо! Ми, здається, потрапили на військову базу. Тільки досить дивно — жодної живої душі! І ця тиша… Щось надто вже засекречена і законспірована. Ти тільки глянь, Лі!

Супутниця пілота, гарненька шатенка з кирпатеньким носом і м’яким волоссям, що вільно спадало на оголені плечі, вдавано по-дитячому кліпнула довгими віями, байдуже повела очима.

— Що? Нас чекають якісь формальності? Т ак, Стенлі?

— О Ліліан! Відколи ти зі мною, не можеш скаржитися на формальності і незручності. І ніколи не будеш скаржитися. Це кажу тобі я, Стенлі Хар. А моє слово щось та важить на цій планеті! Цікаво все-таки, куди ми потрапили. Не зовсім до вподоби це безлюддя, ця тиша. Може, нам, нарешті, поталанило знайти куточок, де взагалі нікого нема. Це було б взагалі непогано, але… Вийдемо?

Ліліан здвигнула плечима — як хочеш, мовляв. Стенлі спустив на плити легкі сходинки. Він зиркнув на плити і тут же миттю скотився по сходинках вниз.

Ліліан стояла у відчинених дверцятах, вередливо надувши губи.

— Стенлі, подай же руку…

Супутник схилився навпочіпки над плитою, дряпаючи її кінчиком ключа. Він задер голову, але ніби й не помітив Ліліан — її обличчя, її міні-спіднички, з-під якої визирали інтимні предмети жіночого туалету.

— Хо-хо! Хо-хо, Лілі! У цих плитах, клянуся всім своїм капіталом, не менше п’ятдесяти відсотків золота. Чистого золота!

— Сте-е-нлі! Ти ж сам присягався ні слова про золото і взагалі про справи!

— Але ж згодься, голубонько, не щодня випадає сідати на отакий космодром, викладений отакенними напівзолотими плитами. — Він знову дряпнув ключем плиту, обійшов навколо вертольота і тільки після цього звів супутницю вниз. — Тобі не видається усе це надто загадковим? Ніякої охорони… — Він раптом згадав про щось і

прожогом кинувся у вертоліт. Незабаром показався в дверцятах з картою в руках: — Лілі! На карті тут має бути океан, вода…

— До речі, любий, ти вчасно згадав про воду. Я хотіла б випити чого-небудь прохолодного. І взагалі — ми довго будемо пектися на сонці?

Стенлі повів очима навколо — від лісу до них простував якийсь чоловік. Вони рушили йому назустріч. То був Тукан. Він довго намагався зрозуміти прибулих, але втямив тільки одне: його звуть Стенлі Хар, її — Ліліан Коко. Імена і прізвища ці не справили на Тукана жодного враження, чим неабияк були вражені і Хар, і Коко. Їм нічого іншого не лишалося робити, як рушити слідом за Туканом до садиби. Там Ліліан і Стенлі з задоволенням прийняли душ і оцінили майстерність дружини Тукана в приготуванні коктейлів. Тукан тим часом повідомив Семирозуму по радіотелефону все, що йому вдалося з’ясувати, — тобто імена і прізвища нежданих гостей.

...Семирозум побажав аргонавтам міцного сну і запевнив: їх потурбують не раніше, ніж за 8-10 годин. Після чудового сніданку заготівників таки добряче розморило. Та заснути не могли. Хоч квартира мала дві спальні, два кабінети, кухню, вітальню, інші служби, Панько Федорович і Семен Михайлович трималися разом. Вони то вгинали кулаками м’яку тахту, пробуючи визначити, з якого матеріалу вона зроблена, то прилипали лобами до прозорих стінок, зачудовані феєричними зблисками водоростей. Купчик безперервно клацав вставними щелепами, пробуючи “на зуб” одвірки, дверні ручки, ніжки столів і стелажів.

— Золото! Золото, товаришу капітан! Ось тут не менше п’ятдесяти відсотків, в одвірках — 30–40, а оця штуковина, щоб мене грім побив, щоб я Рози більше ніколи не побачив, їй-богу, тут шість дев’яток!

Галасун намагався триматися поважно, не висловлював особливого захоплення.

— Не балакай лишнього! Що за дев’ятки? Гляди мені, а то ще з глузду з’їдеш!

Купчик прицмокнув язиком і з досадою поморщився:

— Ну, як ви не розумієте? Шість дев’яток — проба. 999, 999. Це означає, що на одну тонну золота (ви розумієте?!) припадає всього-на-всього один грам сторонніх домішок. Екстра-клас!

Галасун взяв із столу невеличку статуетку, що зображала дельфіна в стрибку, скептично покрутив її в руках:

— А де ж ті дев’ятки? Не бачу. Натурально, не бачу.

— Ат! — з досадою махнув рукою Купчик. — Гляньте — сонце світиться! І ось цей узор, наче легкий морозець на шибці. Хоч убийте мене — 999, 999! Обережніше! Бачите ж, яке м’яке, від нігтя слід лишається.

— Слухай, Семйон, а звідки ти усе це знаєш?

— Ах, товаришу капітан, товаришу капітан, — похитав головою Купчик, — через ці руки, — він з жалем глянув на свої руки, роз’їдені морською сіллю, в подряпинах, синяках, — через ці руки пройшло немало і золота, і срібла, і брильянтів. Я ж замолоду на ювелірному ділі спеціалізувався, оцінювачем при торгсіні робив. На моїх очах не один товариш погорів. І мені допром не раз пахло. Вредна це робота, цінні метали самі до рук липнуть. Покинув. Кому охота допрівських блощиць годувати.

— Раціо! Раціо, Семйон! Лічно я на ці золоті горн теж, натурально, плював. Так воно й мусить бути, якщо це Ельдорадо. І населення тут наче нічого. Люди як люди. Тіко якісь вони неорганізовані, безотвєтствені! Чого це й глянути не захотіли на наші паспорти? Ну, ті молоді — ясно, а дід? Я йому даю ясно понять: візьміть на прописку, бо ми ж пробудемо тут, натурально, більше трьох днів. А він лупає очима, наче з місяця звалився. Може, вони нас і трьох днів не протримають, випруть? Га? А може, їм наша київська прописка не до шмиги? Так я лічно должен сказать, що це все-таки не якась там, а київська! Постійна київська! Комісія називається!

...О неоціненна київська прописка! Не можу не розділити гордість Панька Федоровича. Не можу не повідомити — я теж прописаний у нашому прекрасному Києві. Постійно. Назавжди,

І якби я опинився на місці Панька Федоровича Галасуна, я, безумовно, з такою ж гордістю простягнув би Семирозуму свій пашпорт.

Поки я тут просторікував, аргонавти добре вивчили квартиру і, боячись розлучитися, лягли валетом на одну тахту.

Панько Федорович, як капітан, поклав голову на валик. Семен Михайлович, як юнга, мусив підкласти під голову кулак. Але Галасун мало що виграв, бо мусив нюхати ноги Семена Михайловича, а ті ноги, прошу вибачити за вульгарне, але необхідне документальне уточнення, мали здатність потіти, і тому Семена Михайловича сон здолав, набагато швидше. Так що Панько Федорович ще носом крутив, а юнзі вже видівся перший сон, сон на новому місці…