Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.

— То слухаємо тебе, балаклію, — мовив гетьман, як слід вмостившись. Хоч і певен був у собі Конашевич, та все ж серце тенькало перед виборами. Хотілося йому ще погетьмаиувати, туркам та унії перепуду нагнати. І як прочув про повернення Миколки, не зміг всидіти в своєму курені. Не підлизувався він ніколи до товариства, та все ж не терпілося взнати, чим дихає козацтво. На весну замислив гетьман піти з усім військом на Кафу, давно вона мозолила йому очі.

— То, батьку, ради святого різдва мо’… - запитально глянув Гармаш і термоснув у руці карафку.

— Що ж, у різдво то можебна штука, — погодився той.

Взяв келишок, почаркуваася з Миколкою на честь повернення, ковтнув оковитої, втер вуса шовковою хустиною.

Миколка неспокійно совався на лавці, і щось очі його не веселішали від випитого. Врешті одкашлявся, приклавши до рота кулака, — і товариство аж зітхнуло полегшено, аж зацитькало на тих, що ніяк не могли прилаштуватися, човгали та рипіли чобітьми.

— Чекаєте від мене, і ти, батьку, і геть усе славне товариство, веселої історії? — перепитав Миколка тонким фальцетом, і сльози зволожили його карі очі.
– Ой не буде, братове, сьогодні веселої, не буде. Не до галу-балу мені. Не баєчку веселу, не побрехеньку сміховинну повідати хочу, а те, що насправді сталося зі мною, з чайкою нашою, з курінним Семирозумом, з усіма хлопцями. Вислухайте мене, не збиткуючи, а там… Хочте — прощайте, хочте — карайте… Вирушало нас позаторік на чайці, самі знаєте, зуповних п’ятдесят душ разом з курінним нашим Семирозумом, а теперечки один сиджу поміж вас, та й не знаю, чи такої честі годен… — Зійшли усмішки з облич слухачів, і вже не та запала тиша в курені, що недавно, а зовсім інша. — Як ото підпалили мк на радість християнам, на горе мусульманству Константинополь, то добре і наш курінь погуляв, дванадцятьох невільників на чайку привели, та дуже забарилися. До моря рідного зась — галери одна до одної вишикував лись, нема проходу. А як розчовпали, що наша чаєчка одна-однісінька, напосілися доганяти, з фальконетів палити. Аж до грецьких берегів, до теплого моря хортами гналися за нами. Хоч не догнали, та не одне ядро свистіло поміж нас, переполовинили, іродові душі… А там, у теплому морі, розходилася буря престрашнюща, розкидало нас і турків врізнобіч. А як втихомирилося, як вляглося море, сіли ми кружка, почали раду держать, думати, як же його бути. Слухав-слухав нас Семирозум, та й каже напослідок: “Нужда, хлопці, закон міняє. Нема до Січі вороття водою, то доберемося суходолом. Тільки пристати десь треба до людей християнських, до нашого брата привітних”. “От ми по зорях на захід пливли, пливли, вже й води в баклагах ні краплі, ні сухаря в комірчині. Здорожилися, геть пристали. Коли це берег, зелений та пишний, весь у квіті. Пристали — аж то Італіцька землиця. Нагодували нас, вином гарним почастували, а потім Семирозума, мене та ще Грицька Гнидявого у Рим повезли. Честь по честі, по кавалєрству, на дишкретні переговори. Показали город. Гарний, нічого не скажеш. Хати муровані й вікнасті. А собор який там зводять! Кебетливі люди! Така вже краса, така краса та пишнота, що й очей не відведеш⁴. Ну, поводили, поводили, а опослі допустили нас до самого папи римського. Сам він плюгавець миршавий, хоч і високого коліна чоловік. Я з Грицьком тільки сидів та очима лупав, дмучись для поважності. А курінний довго із папою, котрий при всіх своїх клейнодах сидить, латиною перекидався, а потім устав та й каже: “Гайда, хлопці, не буде діла”. Ну, вийшли ми, а він і розповіда: “Кличе нас папа в католики перейти, на службу стати в його варті. Платню обіцяє неабияку, одіж гарну та харч, Ну, я йому певного слова не сказав, бо ж думку товариства почути треба”. Повернулися ми до своїх, до моря, ізнов раду держати… Хоча яка там рада? Чи ж задля того від турків тікали, щоб до Риму пристати? Ні за злото, ні за срібло не продається віра наша, честь лицарська. Не грошолови ж ми дурноверхі. Запаслися швиденько водою, таким-сяким харчем, далі подалися. Не гибіти ж сидячки. І до ахриканського берега приставали, де самі тобі арапи чорні-чорні і хоч би тобі одна душа рідна знайшлася, і до гішпанського… Усюди воно люди — і добрі серед них, і злі, та неспідручно нам від них до рідного краю діставатись. І допливли ми до таких берегів, де і по праву руку земля, і по ліву земля, а попереду окіян-море без кінця і краю. Тут якраз показують зорі: треба цабе брати. Так воно ж такий вітрюґан знявся, що ні стерном, ні веслом не вправуєш. Та й рук чортма. Многих лихоманка гаряча забрала, інші заслабли, на дні лежать, водички просять. Сині та безпомічні, мов горобині голоцюцьки. От і понесло нас за вітром безбач бозна-куди. Скільки не молилися матері божій — не помогла. За що вона так розгнівалася на нас, сердешних, не знати. Так несло нас по хвилях високих, та по таких високих, що на Чорному морі нашому і не побачиш ніколи, поки геть не вибилися з сил. І лишилося нас на чайці живих обдертусів дванадцятеро. Семирозум, курінний отаман, царство йому небесне, Грицько Гнидявий, Лаврін Товстуха, Охрім Криворот, Іван Безручко, Сидір Зальопаний, Іван Лисун, Матвій Голобородько, Андрій Піджарко, Остап Нетеса, Кость Оправхата і я. Самі ребра та маслаки стирчать, одіж погнила на тілі, порозлазилася, позаростали, як чорти. Голодні, як вовки. Тут мене якось на світанку, коли окіян вже втихомирився, і підбила нечиста сила. Сидів я на стерні задньому, а піді мною комірчина, а там, у кутку, лежала одна-однісінька баклага з оковитою. Давали ковтнуть, кому вже дуже кепсько, несила очі розплющити. Кинув я стерно та й приклався потаймиру до баклаги. Якась тьма, мана якась на мене найшла, бо не лишилося в баклазі і краплини. Сів я знову за стерно, та невзабарі й беркиць на дно. Натщесерце розібрало мене… Пам’ятають тебе, батьку, пам’ятають твій наказ козаки, де б не були. То й за звичаєм нашим славним, справедливим, — знав же й сам, що в поході не смій і нюхати того зілля, — взяли мене побратими за руки, за ноги та й у воду, аби знав, як закон запорозький рушити… Як падав я, то зачепився несамхіть п’ятірнею за очеретяний обшив, прихопив очеретинку. У воді, бачся, швидко прийшов до тями. Глипнув — чайка вже далеченько. Ну, перебираю так-сяк ногами, руками. Думаю: молитву сотворю та й на дно окіянських риб годувати. Так тобі, думаю, і треба, харцизяко вошивий. Сотворив молитву, попросив матір божу, заступницю нашу запорозьку, аби дала побратимам дорогу до суші, та й на дно… Аж воно зовсім мілко. Ну, отак, до горла підступає вода. Ще захотілося мені зопалу пожити трохи. Зігнув коліна та й дихаю крізь очеретину, щоб наші часом не вернулися та ще не огріли веслом по тім’ї. Сиджу отак… Та ні, недовго й сопів через ту очеретину. Бо чую — як загримить, як заторохтить наді мною! Що б воно таке, думаю, ранок же видався ясний та сонячний, де б тій громовиці взятися? Така мене цікавість пойняла, вистромив голову з води, не зовсім, а наполовину. Тут і побачив, чесне товариство, таке, що сам нікому не повірив би, а так же оцими баньками побачив. Блискавиці перед чайкою так і повзають, так і сплітаються клубком гадючим. І небо гримить, ніби всї боги разом розгнівались. А потім раптом вщухло те бурхання та бухкання, і райдуга над чайкою встала семицвітна, а за тою райдугою, там, де нічого-нічогісінько не було, острів появився…

— Що ж то за проява, Миколко? Не було нічого — і на тобі — острів? — перепитав Сагайдачний.

– І не питай, батьку, не знаю. Острів увесь золотий, так блищить проти сонця, аж очам боляче. На березі тарелі величезні сторчма стирчать. Теж золоті, тільки не суцільні, а з дірками клинцюватими. Над островом на палях якась чортівня в’ ється, а по ній щось довгеньке таке біжить і біжить. А посеред острова могила висока, а на ній башта. Ну, чистісінько така, як наші сторожова-тільки вся золота. І на самісінькому вершечку знову тарелі — тільки менші. А миру на березі тьма тьмуща. І чоловіки, і жінки, і діти… І всі — стидно сказати навіть — без шаровар, а в якихось куцих-куцих штаненятах, а замість очей — скельця чорні…

Козаки так і стовбичили, роззявивши роти, та подив на їхніх обличчях вже не був такий сумний, як попервах. У багатьох жевріла вже в зіницях зухвала смішинка, а Сагайдачний відверто усміхнувся у м’який вус і не втерпів, перебив оповідача:

— Ну, Миколко, багато лепських побрехеньок чули ми від тебе, та ниньки ти сам се§е перебрехав!

Скотився Миколка Скоробрех з лавки на тверду долівку, упав на коліна, притис руки до грудей і, - таким ще ніколи не бачили його козаки, — почав промовляти:

— Ой братці рідненькі, ой батьку наш запорозький, молю вас, повірте: на цей раз не брешу! Щоб я крізь землю у пекло провалився, щоб мене мати рідна не пізнала, щоб мене матір божа…

— Годі! — тихо, але твердо мовив гетьман. — Не чіпай матір божу, сядь. — А до джури повернувся і наказав: — Неси хутчій малювання оте, що в сагайдаку лежить. Ну, Миколко, провадь оповідь далі.

Миколка знову сів на лаву. Увесь він якось обм’якав очах нетутешнє світло блимало. Ніби дух живий з нього випустили.

— Ой братове, невже ж я ото старцем сто земель обійшов, усю чужоземію ногами стоптав, аби оце приплентатися в рідний курінь і вам у живі очі брехати? Не повірите ви мені, бачу, не повірите! Як побрехеньки справляв — вірили, а тепер правди боїтесь. Воно й так. Бо раз збрехавши, хто повірить? Та вже докажу. До того мене здивувало те видіння — душа сторчака дала. Ще й ще протер очі мокрою долонею, сам подумав, що з глузду здорового починаю сповзати, і пірнув під воду: А коли… а коли виринув, нічого того вже не було… Ні башти, ні тарель золотих, ні самого острова, ні навіть чайки нашої, морями та окіяном тріпаної. Нічого-нічогісінько! Сама тобі вода на всі боки, та черепашник білий з-під неї виступає де-не-де… Еге, думаю, встигну ще віддати богові душу, а про отаке диво гріх своїм не розказати.

Вибрався я на черепашник і просидів до вечора мокрий та голодний. А під вечір розбійники гішпанські нагодилися, підібрали мене. Е-е-ех, лучче б гішпанці мене на глибокому кинули знову! Не буде мені тепер ні від кого ні віри, ні шани. Скарай мене, отамане, на горло, бо тягар маю на душі великий, а життя попереду ніякого!

— Ну, вгамуйся, втишся, Миколко, тебе вже й так Всевишній скарав, — лагідно мовив Сагайдачний і розгорнув на столі цупкий кусень пергаменту, з яким якраз наспів джура. — Оце ждивись, Миколко, тут змальоване наше море, а тут пішли землі Туреції, Греції, а ось уже й арапські піски та пустелі, а отут вас понесло в окіян… Чи не так?

– Істинно так, батьку рідний, істинно так.

— А в окіяні тут, як бачиш, чисто-чисто, і латки суходолу не видно. Де ж той острів, що тобі привидівся?

Миколка Скоробрех, важко дихаючи, нахилився над пергаментом. Повитягали шиї й козаки, намагаючися зиркнути хоч одним оком на те малювання. Миколка довго водив брудним пальцем по пергаменту, поки не тицьнув нігтем:

— Ось тут, отамане!

— От і добре, Миколко, — печально посміхнувся Сагайдачний. — Якщо вже ти видів, то має він там таки бути. Подай мені, джуро, каламаря та перо. — Гетьман зручніше вмостився і на тому місці, де лишився виразний слід від Миколчиного нігтя, обвів гусячим пером невеликий кружечок, а з боку вивів латиною: “Eldorado”.

– Іди, Микольцю, спочивай. Укладіть його та гарненько вкрийте. Чи ж не бачите, чоловік божий з дороги натомився…

Сагайдачний ще якийсь час позирав задумливо на пергамент, потому згорнув його і віддав джурі.

— Така-то з нашим Миколкою приключка вийшла, братове… Не відаю, чи кидали його у воду і де справді поділася в позаторішнім бою Семирозумова чайка з доброю чвертю вашого куреня. А що сходив Миколка ті государства, то правда… Коли ще парубком учився в Острозькому колегіумі на хвилозопа, читав і я про такий край, де золото під ногами як гній, як сміття… Тільки то стара-престара оповідка, казка, яких і в нашому краї; вистача. Видать, наслухався Миколка тих казок, та й не витримала слабка голова, зсунувся козак з розуму. Жалько його, та нічого тут не вдієш. Блаженний, божий він тепер чоловік. Не чіпайте його.

Так ніхто й не чіпав Миколку, ніхто від нього не чув більше смішних історій-оповідок. Ані в походи, ані до роботи, що тями потребує, його не кликали. Стеріг він курінь мовчки. Тільки як побаче золоті монети у кого в пригоршні, то очі так і зблиснуть, хоча ж ніколи до грошви жадоби не мав. Не брав його ні холод, ні голод, ні вошва густа, бо ж блаженним він став. І, як кожен блаженний, прожив до глибокої старості. Пережив Миколка і Сагайдачного, й інших отаманів, а віддав богові душу відразу після смерті найславетнішого з усіх отаманів — Івана Сірка, десь у травні 1680 року. А карта, де ото він нігтем черкнув, прислужилася ще не одній раді козацької старшини, переходила вона з рук у руки, з рук у руки. А як уже потрапила разом з пожовклим запліснявілим стародруком у Київ до когось на горище, того не знаю, а брехати не стану, бо це ж не просто повість чи роман, а документальна штука.

9. СВЯТКОВА ВИСТАВА ДЛЯ ГОСТЕЙ.

НАРАДА НА ВИСОКОМУ РІВНІ — В НУЖНИКУ

З високої бані Форуму на затемнені трибуни, на концентричну арену полилося мерехтливе голубе сяйво. Потому високо вгорі спалахнула райдужна гама барв і розтала… Десь озвалися ледь чутні дзвіночки, зродилися глибокі, повільно стихаючі звуки, ніби великі важкі краплини падають у глибочезний колодязь і лунко розбиваються об воду. Таємничі шерехи, шелест вітру, шелест нескінченного простору… З тих звуків народжувалася тремтлива глибинна мелодія, вона відлунювала загадкою і тривогою, потягом до незвіданого і ледве вловимим острахом. Барви бані мінялися — то вони палахкотіли рожево-білим цвітом, то раптом спалахували, — в унісон музиці, -червоним полум’ям, то стихали синьо, фіолетово…