Клуб Боягузів

— Я цього не казала, — похитала головою дівчина. — Я сказала, що донька мільйонера. А це не одне і те ж. Мене всиновив пан Руслан Коцюба. Він банкір, у нього багато мільйонів, він шість років тому одружився з моєю мамою. А мій справжній батько — Микола Король. Його завжди називали невдахою. Насправді він художник, дуже талановитий. Так кажуть, хоча я в цьому нічого не розумію. Король кілька разів намагався просто зустрітися зі мною, поговорити. Але Коцюба категорично заборонив йому це робити.

— І тому справжній батько наважився на відчайдушний вчинок — викрав тебе, — зробив висновок Максим.

— Може, він і хотів би. А я не знаю, була б я проти чи ні, — мовила Клава. — Але мене викрала зовсім інша людина. Чи люди, не знаю: я бачила тільки одного. При мені цей негідник подзвонив Коцюбі і зміненим голосом повідомив: «Я вкрав свою дочку! Тепер ти заплатиш мені за неї». Король ніколи б на таке не наважився. Взагалі ніколи б так не повівся. Але, мабуть, ті, хто справді викрав мене, чудово обізнані з проблемами нашої родини. Викрадач попередив, аби Коцюба не ставив міліцію до відома. Ще він сказав, що гроші йому потрібні, аби відкрити власну галерею. Тоді він назавжди зникне з нашого життя. Як ви думаєте, хлопці, кого почне ловити по всій країні мільйонер Коцюба після того, як дізнається, що його донька на свободі і їй уже нічого не загрожує?

Запалу мовчанку порушив Денис.

— Та-а-к, не позаздриш Королю. Ніякий він, я б сказав, не король. Слухай, а пояснити вітчиму ти нічого не можеш? Ну, сказати: не винен твій батько...

— Банкір Коцюба не повірить. Він вирішить, що я його вигороджую.

— Ти завжди його будеш вигороджувати? Що б не сталося?

— Ага, — не вагаючись відповіла Клава. — Думаю, він хороша людина. Просто вони з Коцюбою... вітчимом моїм, дуже різні. А Коцюба, як справжній банкір, не любить інакших за себе.

— Мудро. Поважаю, — сказав Черненко. Максим підвівся, почав міряти куток горища, в якому вони скупчилися, повільними кроками. Денис і Клава дивилися на нього, крутячи головами в унісон його рухам.

— Мені все це щось нагадує, — замислено промовив Білан після того, як пройшовся з кутка в куток разів десять. — І я знаю, що, — він зупинився, повернувся до них, але дивився кудись поверх їхніх голів, у маленьке прямокутне віконечко. — Шахову комбінацію. Хтось грає з банкіром у шахи.

— До чого тут шахи? — не зрозуміла Клава. — Ти хочеш сказати, мене викрав шахіст?

— Викрасти тебе міг хто завгодно. Хоч слюсар-сантехнік. За виконавця думає якась інша, серйозна голова.

— Але до чого тут шахи? — наполягала Клава.

— Ні до чого, — пояснив Денис. — Просто цей мудрагель у нас, типу, якийсь там кандидат із шахів. Коротше, грає, кажуть, добре. Не знаю, не перевіряв, бо сам не займаюся такою дурнею. Ось тільки в нашого Макса розумний лиш той, хто знає, як ходить кінь. Це така шахова фігура. Всі інші — менш розумні, нерозумні або просто дурні. Скажи?

— Не скажу, — іншим разом Білан відповів би щось на традиційні шпильки приятеля, котрий любив погарикатися. Але тепер він був надто зосереджений, аби звертати на них увагу: — Тільки в цій партії король — не головна фігура.

— Пішак? — хід думок Максима почав цікавити Клаву всерйоз.

— Я б не сказав. Якби реальному королю, тобто — твоєму вітчиму, підставляли пішака, він навряд чи повівся б на такий хід. Дивіться, що відбувається. — Білан почав загинати пальці: — Хід перший — викрадення Клави, а отже — шах королю, Роману Коцюбі. Він думає, як би вийти з ситуації. І тут супротивник розігрує гамбіт: підставляє під удар значущу фігуру, хоч офіцера, хоч туру, або взагалі ризикує королевою. Так, королевою! — вигукнув він. — Чи, якщо хочете — принцесою, майбутньою королевою, донькою Короля! Розумієте? Під удар підставлена фігура, яка щось значить в принципі. Та в цій грі вона не важлива. Бо, захопившись очевидними пошуками винуватця, тобто — твого, Клаво, справжнього тата, Коцюба, втрачає пильність. А тим часом удару йому завдадуть з іншого боку.

Денис і Клава перезирнулися.

— Можна ще ясніше? — попросив Черненко.

— Чого ж — можна. Не факт, Клаво Король, що твою втечу з полону викрадачі не передбачили. Ти ж сама бачиш: втекти — половина справи. Ти ж не можеш з'явитися до вітчима. Він наперед упевнений — ти захищатимеш свого батька. І все одно вважатиме його винним. А ти, у свою чергу, вільна лише тому, що в тебе не зв'язані руки. До речі, тебе зв'язували?

Клава відкрила рота, аби відповісти. Та раптом Денис насторожився, підняв руку і чомусь перейшов на шепіт:

— Тихо! Тихо всі!

Компанія завмерла. І в цілковитій тиші всі почули: до хати наближається якийсь автомобіль.

Глава 9 «Ціп-ціп-ціп!»

Не змовляючись, усі троє порачкували до дверей горища.

Обережно визирнули надвір і побачили: найгірші передчуття їх не обдурили. Біля хати баби Галі зупинився синій легковик, який кілька годин тому їхав назирці за їхньою машиною до Пирятина. З нього неквапом вийшов той самий молодик у темних окулярах, який робив вигляд, що на пирятинському базарі його цікавить що завгодно, крім автівки, яка підвозила Клаву Король.

Молодик зняв окуляри. В нього виявилося звичайне, нічим не характерне обличчя. Якби не переслідування, при наступній зустрічі ані Максим, ані Денис не впізнали б його напевне. Кинувши окуляри через прочинене вікно в «Шкоду» на водійське сидіння, звичайний молодик для чогось пригладив правицею коротко стрижене волосся, підійшов до хвіртки і голосно крикнув:

— Стук-стук! Господарі! Хто вдома?

— Він женеться за тобою? — для більшої певності перепитав Максим Клаву.

— Він, — так само пошепки відповіла дівчина. — Коли сіли в машину, він простягнув мені плетену шапочку і звелів надіти, натягнувши до підборіддя. Куди ми їхали — поняття не маю. Коли приїхали, завів у якусь хату. Там дозволив зняти шапку, а далі наказав зняти весь одяг.

— Весь? — у Дениса перехопило подих: він уявив, як Клава роздягається перед своїм викрадачем, не знаючи, на які капості той справді здатен.

— Не зовсім догола, — ядуче кинула дівчина. — Та все одно він думав — у такому вигляді я не втечу — донька художника і пасербиця банкіра все ж таки. Тому і не зв'язував. Коли він заснув, я обшарила кімнату, де мене тримали, знайшла оцей секонд-генд і чкурнула через вікно. Далі ви знаєте.

Тим часом, не дочекавшись відповіді, молодик зробив три кроки назад, розбігся, підстрибнув, схопився за край паркану, спритно підтягнувся і зістрибнув уже в дворі.

— Технічно, — не стримався Черненко. — Видно, професіонал, спортсмен.

— Чого твоя бабуся пса не тримає? — буркнув Максим.

— Є один, але толку від нього...

На підтвердження цих слів звідкілясь із-за курника вискочив песик-дворняга, породу якого навіть найповажніші вчені з усього світу не визначили б чітко. Песик загавкав на чужинця. Та це був швидше дружній гавкіт, бажання гратися, підтверджене вимахуванням закрученого в кільце хвоста, прикрашеного на кінці реп'яхом.

Не побачивши в собаці серйозного ворога, незваний гість почмокав йому губами і показав рукою в бік саду. Песик, гавкнувши ще кілька разів, погнав у своїх справах. Примруживши очі від сонячних променів, молодик оглянув подвір'я.