Ключ від Королівства

– Ні. Тільки рани, завдані звичайними, немагічними… тваринами. Ну і людьми з «грубого» світу. А коли ми перетнемо кордон… Слухай, ти справді така тупа?

– Від тупака чую! – відрізала я.

І ми посварилися на віки вічні.

* * *

Заночували на березі річки, на пагорбі, де повівав вітерець, і комарі майже не кусали. Коні паслися в темряві, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горіли багаття. Люди вешталися від вогню до вогню – бувало, що стражник підсідав до кухарів, а єгер – до музикантів. Хтось співав – і дуже гарно, аж за душу брало. Подекуди сміялися – мандрівники ще не потомилися, у них було легко на серці, вони без жалю кинули все, що було в минулому, і тепер з надією простували у майбутнє…

Мені не хотілося сидіти поряд із насупленим Гарольдом, і я пішла прогулятися. Спустилася до річки. Жаб’ячий хор виконував свій традиційний вечірній концерт. Торкнулася рукою води – ні, купатися зарано, ще холодна.

Хоча хтось купався.

Хлюпався, пірнав аж насередині річки. Кректав від задоволення. Чоловік. Мені стало соромно: звісно, він роздягся, а я ніби тут підглядаю. І щоб не опинитися в діткливій ситуації, я швидко пішла вгору, до табору.

Доріжка загубилася в сутінках. Добре, що на мені були високі чоботи – не лякає ні роса, ні кропива. Я спотикалася об купини, лаяла себе й думала, що справжній чарівник зараз злетів би. Піднявся аж до місяця, завис би над водою, розвівши руки. (Господи, невже я ніколи не навчуся літати?!)

Я опинилася в колючих кущах і довго шукала, як звідти виборсатися. А коли знайшла нарешті стежку, то…

– Ой!

– Вибачте.

Я майже налетіла на нього. Він був одягнений у темне, а я загаялася.

– Це ви вибачте, – сказала я, пригадавши, що треба бути ввічливою. – Просто я не бачу в темряві.

– Правда? А я гадав, що ви – маг дороги.

Ну от. Якби він хотів мені досадити – гіршого знущання й не придумаєш.

– Ну, звичайно, я маг дороги. Тільки не бачу в темряві. Що тут дивного?

– Нічого, – він відступив. – То… ви йдете нагору? Може, вас провести?

– Не треба, – сказала я досить різко. – Ідіть собі, а я за вами.

Він ішов швидко – ноги ж бо довгі. А я захекалася. Коли ми піднялися на пагорб, стало світліше від запалених усюди багать. Я помітила, що волосся у мого випадкового супутника мокре.

– Це ви купалися?

– Я.

– А хіба не холодно?

– Холодно.

Я роздивилася його обличчя. Молоде. Досить симпатичне. Був у нас такий учитель географії (він, щоправда, всього місяць пропрацював. Ліпшу посаду знайшов. А шкода, ми його любили).

– А ви підійдіть до багаття й погрійтеся, – сказала я.

– А ви зі мною – за компанію?

Я розгубилася.

– Навіщо?

– Ну, хоча б для того, наприклад, що мені хочеться почути про світ, звідки ви родом. – Він усміхнувся.

– А ви знаєте, що я з іншого світу?

– Звичайно.

* * *

Я не відразу зметикувала, куди він мене веде. А коли зрозуміла – було вже пізно.

Шестеро дівчат! Виряджені у довгі сукні, з накидками і шалями на плечах, із химерними зачісками (і це ж у поході!), з підведеними очима. Одна була схожа на Мальвіну, тільки волосся не голубе, а золотаве. Ще одна – руда, з ластовинням. Одна трохи схожа на Зайцеву (якби її трохи причепурити). Ще трьох я не розгледіла, тільки помітила, що вони гарні, куди гарніші за мене… І всі сидять на складаних стільчиках навколо багаття, розмовляють і хихотять…

– Ваші високості! Дозвольте відрекомендувати вам Ліну – нашого нового мага дороги.

– Доброго вечора, – пробурмотіла я собі під ніс. Ці дівчата ще й «високості», он як…

Наречені принца!

Я озирнулася на свого поводиря…

* * *

– Ну і де ти швендяла? – запитав Гарольд. Маленьке багаттячко, біля якого він згаяв вечір, давно прогоріло.

– Та так… Балакала з принцом, – сказала я недбало. – Розказувала йому про наш світ. Тебе ж це не цікавить?

Він не відповів. А я вмостилася на матрацику, який спеціально для мене розстелили, втупилася в зоряне небо. Розмріялася…

…А принц симпатичний. Ач, купається в холодній воді…

Звичайно, ці його наречені… (ніхто мені так і не пояснив, навіщо їх аж шестеро). Вони, звичайно, принцеси, і все таке. Та, з іншого боку, я – маг дороги!

Ну, добре, нехай і майбутній маг…

Хоча їм усім років по вісімнадцять, а мені тільки тринадцять… Зате коли вони постаріють, і їм стукне по двадцять п’ять – я якраз і підросту!

І я заснула під зорями. Снився мені бал у королівському палаці, принц і я – певна річ, не в шкіряних штанях, а в довгій сукні. І просто під час нашого танцю я раптом почала злітати кудись угору, тягнучи його за собою…

– Вставай. Нічого вилежуватися. Та прокидайся ж ти!

Щойно розвиднілось. Мій матрац, і ковдра, і взагалі все було мокре від роси.

– Гарольде… Котра година?

– Ліно, вставай, будь ласка.

Від такого звертання сон з мене як рукою зняло.

Гарольд сидів наді мною і всміхався. Дуже старанно і дещо неприродно. Усміхався, кивав, усім своїм виглядом виказуючи, що дуже радий мене бачити.

– Уставай, будь ласка. У нас обмаль часу. Нам потрібно хоч чомусь тебе навчити, перш ніж ми перетнемо кордон.

– Ти впевнений?

Мені стало не по собі. Боліли руки й ноги, від вогкості пробирали дрижаки, а крім того, цей чомусь ввічливий Гарольд збирався мене вчити. З власного досвіду я вже знала, що нічим хорошим це закінчитися не може.

– А що ми будемо… е-е-е… робити?

– Я тобі все поясню. Ходімо.

Табір спав, тільки яскраво палахкотіло багаття кашоварів. Гарольд підвів мене до урвища. При світлі вранішньої зорі я побачила місце, де вчора зустрілася з принцом: колючі кущі, що в них я заблукала, стежку…

Над водою слався туман.

– Я все зрозумів, – бурмотів Гарольд. – Я зрозумів свої помилки. Я вчив тебе як хлопця і не врахував, що у дівчаток інші, цеє… особливості. Тепер усе вийде. Поглянь сюди.

Гарольд показав униз. Я сіла навпочіпки. Серед трави росла самотою квітка, схожа на тюльпан, але величезний і фіолетовий. У квітки явно були неприємності: вона схилилася голівкою до землі. Мабуть, учора її стоптали, на неї наступили.

– Урок перший, – хвилюючись, почав Гарольд, і я не посміла заперечувати. – Маг дороги має бути готовий віддати частину своїх сил тому, хто цього потребує. Хто ослаб і… той… деморалізований. Що означає – зневірився. Ось ви, дівчата, любите квіти… звіряток… Ти б не могла допомогти цій квітці?

– А як? – запитала я ледве чутно.

Гарольд знову всміхнувся.

– Дуже просто. Простягни над нею праву долоню й скажи: «Оживи». Якщо ти справді захочеш, щоб вона знову розкрила свої пелюстки назустріч новому дню, щоби бджілка прилетіла, е-е-е… і таке інше. То скажи лагідно: «Оживи», – і вона оживе.

Я простягнула над квіткою забруднену землею долоню.

– Оживи.

Як і слід було сподіватися, квітка й не ворухнулася.

– Оживи! – сказала я голосніше. – Оживи!