Ключ від Королівства
Шрифт:
У нього було доросле, дуже сердите обличчя. А очі – так узагалі якісь старечі, божевільні… Він ненавидів мене у цей момент сильніше, ніж завучка. Можливо, навіть, сильніше, ніж той схибнутий жебрак у шинку «Чотири собаки». Ох і хотілося йому гепнути мене головою об землю й бити, бити, поки я не ґиґну…
За те, що зганьбила його перед Обероном… За те, що я – нездара, дурепа, і він нічому не зможе мене навчити – ніколи-ніколи… А Оберон звелів мене навчити. А Гарольд не може, бо я – тупа, як валянок. А король
Я злякалася, адже він маг, хоча й молодий. І я не знаю напевне, чи вміє він убивати поглядом. Якщо вміє – мені точно гаплик…
І, ні про що не думаючи, а тільки бажаючи врятуватися, я провела рукою перед його обличчям і прошепотіла:
– Зло не має влади…
Так, ніби стерла пилюку зі скла (насправді, звичайно, ніякого скла між нами не було). Проте обличчя Гарольда враз змінилося, проясніло. Він перестав свердлити мене очима й закліпав, як від яскравого світла. І майже відразу випустив.
Я швиденько відповзла убік. Озирнулася: чи не бачив хтось? Може, прийдуть, у разі чого, на допомогу?
Гарольд стояв і дивився на мене, наче вперше бачив. Дивився, дивився…
– У тебе є магічні здібності… – ворухнув самими губами.
Обернувся й кудись поплентався.
Годині о п’ятій вечора (час я визначала навмання), коли сонце було ще високо, сурма на чолі колони зіграла сигнал, якого я раніше не чула. (Виявляється, він означав бурю, що насувалася.)
Почалася метушня.
Посеред чистого поля розташували по колу вози й карети. У центрі зібрали людей і коней, спорудили навіси. Я бачила, як Оберон на своєму драконоконі об’їжджає табір, і навершя його білого посоха було спрямоване то в землю, то в низьке нависле небо, що швидко темніло.
Мимо нас із Гарольдом пройшов принц. Він усміхнувся мені:
– Ліно, якщо ввечері занудьгуєте й захочете поспілкуватися… Ми з придворними дамами будемо у великому шатрі. Заходьте без церемоній.
Я кивнула, не дивлячись на Гарольда.
Стемніло дуже рано. Налетів вітер. Хмари повзли такі чорні, так страшно закручувалися в смерчі, що лячно було й дивитися.
– Якщо ти збираєшся до великого шатра, – сказав Гарольд, – то краще йди зараз. А то потім змиє.
– А якщо не піду?
Гарольд помовчав.
– Тоді лізьмо під віз. Моя мати нам дасть вечеряти.
Він усе ще дивився кудись убік. З обіду – з тієї миті, коли проявилися мої магічні здібності, він не наважувався поглянути мені в очі.
– Ну, тоді полізли, – сказала я невпевнено.
На землі під возом було не дуже чисто, зате розстелене сіно було м’яке й запашне. Справа й зліва звисали опущені борти, майже не пропускаючи вітер. Я так натомилася за цей день, що отак влягтися на м’якому сіні здавалося нечуваним королівським задоволенням.
Спалахи блискавок краяли небо. Навіть під возом на якусь мить ставало ясно.
– Гарольде… А що Оберо… його величність
робив? Навіщо це коло?– Для захисту табору. Дощик промочить, проте ані блискавка, ані смерч, ані смирк – не проб’ються.
– А що таке смирк?
– Ти не знаєш?
Він не знущався. Він справді здивувався, як можна не знати таких простих речей.
– У нас же їх нема… – сказала я обережно. (Насправді я не була впевнена. Адже я не все на світі знаю. Можливо, у нас десь і є смирки.)
– Ну… це така тварюка – зароджується в грозовому фронті… Ти знаєш, що таке грозовий фронт?
– Вчили з географії.
– Ну… от… Насправді смирк – це як величезна цупка рука, на ній сто чи й більше щупальців, і всі вони переплетені. Падає з блискавкою й хапає людину отим клубком щупальців.
– І що? – запитала я напружено.
– І все. Уяви, що ти на сильному вітрі тримаєш попіл у жмені… Його розносить. Так само і з людиною.
Знову зблиснуло.
– Овва… – видихнула я приголомшено.
– Та не бійся… Тут їх мало. Вважай, майже нема. А от коли перетнемо кордон…
Ми помовчали. Уперіщив дощ. Віз поскрипував, зверху сипався пісок – там хтось сидів під навісом, неголосно перемовлявся. Потім жіночий голос гукнув гучніше:
– Гарольде! Ви з Ліною кашу будете, що з обіду залишилася?
– І вино, – похмуро сказав Гарольд. – Гаряче.
– А я не п’ю вина… – пробурмотіла я тихенько.
– Нічого, ковтнеш трохи. Треба ж зігрітися…
– А мені не холодно…
Я сказала це й відразу ж почала тремтіти.
– Я зараз підігрію, – сказав Гарольд.
Він витягнув ніж, проколупав у землі дірку, ввіткнув туди ніж лезом догори. Лезо спершу засвітилося білим, потім на очах почало червоніти. Від нього йшло неяскраве світло й тепло, як від електричного обігрівача.
– Оце так… Навчиш?
Він так змінився на лиці, що я вмить пошкодувала про своє запитання.
Підняли борт повоза. Я побачила небо – сіро-чорне, і тонку веселкову плівку, як у мильної бульбашки, між нами й небом.
– Що це?
– Каша, – сказала привітна жінка, мати Гарольда, підсовуючи нам дерев’яну тацю з їжею. – І вино. І хлібчик. Їжте.
Борт знову опустився.
– Що це було? Таке… барвисте?
– Оберонів захист, – сказав Гарольд байдужкувато. – Він поставив видимий, щоб коні не боялися. Ну і для тебе, мабуть…
– Для мене?
– Ти ж його улюблениця, – заявив Гарольд несподівано сердито. Він узяв із таці кухоль з вином і відвернувся.
– І чому я у велике шатро не пішла? – мовила я сама до себе.
– То йди. Там принц із дамами. Іди…
Мені захотілося тут же вивернути йому на голову тарілку з кашею. Його жалієш, до нього виявляєш чуйність, а він…
– Ну що ти знову починаєш? Наче я винувата.
Він мовчав і сопів.
– Хочеш, я піду до Оберона й скажу, що ти – прекрасний вчитель, а я просто тупа учениця? І тому не можу навчитися…