Ключ від Королівства
Шрифт:
– Оберон. Аргон, неон, криптон, ксенон… – несамохіть зірвалось у мене з язика. У нашому кабінеті хімії таблиця Менделєєва висить, – здоровенна, на всю стіну. Знічев’я я її напам’ять вивчила. З тих назв класні імена виходять… Приміром, командир космічного корабля – Барій Рубідійович… Прикольно, правда ж?
– Скажи, будь ласка… а що ти отам зробила? На зупинці?
У мене знову мурашки по спині забігали.
– Де? На якій зупинці?
– З жінкою, яка кричала.
– Нічого не зробила… Просто сказала їй, що так не можна… І пішла. А ви бачили, чи що?
– Я бачив… Ти не
– Та я… Нічого я не зробила! Я її й пальцем не зачепила! Якщо ви бачили, то повинні…
– Заспокойся. Ти її не руками зачепила.
– А чим же?
І тут я чомусь по-дурному гигикнула. Мені зовсім не було смішно, – у мене просто зуб на зуб не потрапляв. Треба було просто показати цьому нахабі, що я його зовсім не боюся, а всі його вигадки – нісенітниця!
– Мабуть, ти мене злякалася?
Це він якось дуже щиро запитав. І похитав головою. Авжеж – у темряві плентається за дівчиськом здоровезний чолов’яга – бородатий, підстаркуватий. Назвався Обероном. Ставить безглузді запитання. І ще й дивується, що мені якось не по собі.
– Не бійся, – сказав він. – Я ж не для того, щоб тебе сварити. Навпаки, я давно шукаю когось, схожого на тебе. Який уміє те, що ти зробила сьогодні на зупинці.
– Але ж… я нічого! Я не вмію! Це випадково, розумієте? Мені просто… Ну, погано, коли хтось кричить чи лається. І я хотіла, щоб вона замовкла…
Я затнулася. Виходило, ніби я виправдовуюся. (А з якого це дива?)
Ми пленталися все повільніше і, нарешті, зупинилися перед вітриною гастронома. Ліворуч – наш двір, другий під’їзд, восьмий поверх; тільки я нізащо не пішла б туди з отим дивним дядьком! Нема дурних…
– Ти б хотіла потрапити в Королівство?
– Куди? До Англії чи що?
– Чому до Англії?
– Бо Велика Британія – Сполучене Королівство.
– Ні. Не до Англії. У спроавжнє Королівство.
– Ні, дякую. Обійдуся.
– Гаразд, – він не образився. – Я дам тобі одну річ. Коли наважишся – просто кинеш її на землю. Я чекатиму.
І вклав мені в долоню теплу кульку.
– Ну, бувай…
Він ішов вулицею усе далі й далі, а я дивилася йому вслід. Треба ж було переконатися, що він справді пішов. Озирнулася – чи не стежить хтось іще? Пірнула у двір. Залетіла сходами в парадне. Водномить проскочила в ліфт.
І вже там розтулила долоню.
Наступного дня у мене вже зрання був якийсь особливий настрій. Хоч і не виспалася, хоч і гармидер влаштували дітлахи за столом – Петрик кидався хлібом у Дмитрика, а той бив ложкою брата по голові. Я вліпила запотиличники обом, щоб не галасували. Прийшла мама і дала стусана й мені – бо я, бачте, доросла й мушу підтримувати порядок, а не навпаки. Я схопила з тарілки бутерброд, і так – з бутербродом в одній руці і рюкзаком у другій – вискочила на сходи. Поставила рюкзак на підвіконня, всунула руку в кишеню куртки…
Кулька була скляна і трішечки немов світилася. Усередині кульки щось колихалося, мов холодець, і в цьому «холодці» плавав ключик – схоже, з міді, із зеленими плямочками на борідці (він завмирав, коли я відводила погляд). А коли я знову нишком на нього дивилася – він починав поволі обертатися
й мерехтів, як далека зірочка…Ключ – від Королівства? Гм…
Я ніби роздвоїлася: одна половина чудово розуміла, що ця кулька – звичайний собі сувенір, а вчорашній дядечко – просто якийсь сумирний дивак.
Однак із самісінького ранку у мене був особливий настрій. Бо друга половина вже щосили рвалася в оте Королівство. Де воно? Шпичасті скелі, замок на горі й ліс навколо… Бо неможливо терпіти цю осінню мряку, отой дощ і вічну темряву. Хоча б просто мріяти про щось гарне…
Отак я й мріяла три уроки поспіль. На перерві між третім і четвертим пішла в їдальню – і натрапила там на трьох задавак із десятого «Б», пихаті такі, довготелесі…
– А це хто? – голосно запитала Зайцева у Лозової. – Чому ця дрібнота вештається під ногами на перерві для дорослих? Для шмаркатих – між другим і третім уроком перерва. Чула?
Лозова заіржала. Хворостенко захихикала. (Ця Хворостенко живе в нашому під’їзді і, коли зустрічає мене в ліфті, дивиться кудись – ніби не помічає. А Зайцева – просто проходу не дає, все шукає, до чого присікатися.)
– Слухай, мала, ти з якого класу? З першого «А»?
Зайцева чудово знає, з якого. Її просто дуже веселить мій маленький зріст. От вона й потішається завжди…
А я майже щодня відмічаю свій зріст на одвірку. Бо насправді вже підросла! Просто мої однокласники теж ростуть, і у них виходить швидше…
– Слухайте, дівчата, а може, це – ліліпутка?
Водномить моя рука (а в ній була склянка з яблучним соком) р-раз, як хлюпоне – і Зайцева – як мокра курка з голови до ніг! Ось тобі!
– Ах ти ж стерво мале…
Я не встигла відскочити. Зайцева садонула мене кулаком у пику так, що з очей іскри посипалися. А Лозова як ухопить мене за волосся (добре, що воно в мене коротке, не втримаєш…).
Я пожбурила в люту Зайцеву склянкою. Склянка відлетіла від неї і розбилася на друзки – тільки бризнуло врізнобіч.
Хворостенко заверещала.
Хтось налетів і вхопив мене ззаду. Я не оглядаючись хвицонула ногою щосили.
Уявляєте, а то була біологічка…
– Якщо тебе образили словом, то й відповідай так само! Що за дикість – хлюпати зі склянки в обличчя?! Що за хамство – битися? Поглянь на себе! Ти ж дівча, а поводишся, як злісний хуліган!
Завучка клекотіла наді мною, як вулкан – груди ходором ходять над столом, а більша огрядна частина – на стільці під столом. Авжеж, їй можна казати, що я – дівча недоросле… А якщо я їй скажу, що вона – товста корова?…
Ото буде…
Чи гірше вже не буде? І можна просто казати, що думаєш?
Ох, як вона мене зараз ненавиділа!.. Не за яблучний сік і розбиту склянку, і навіть не за синець на нозі біологічки. Вона готова мене роздерти за всі прикрощі в її житті. Як ота вчорашня тітка кляла циганчат… (не за те, що вони брудні жебраки, а через те, що в неї був важкий сірий день – один із багатьох, і так – до самої смерті…).
Утупившись у подряпаний лінолеум, я знову пригадала все, що сталося на зупинці. Як я тоді неначе відсунула чорну пелену, і тітка замовкла, закліпала очима, обличчя її з розлюченого раптом стало нормальним, навіть зичливим…