Ключ від Королівства
Шрифт:
Нічогенькі діла творяться у цьому Королівстві…
«Хочу додому!» – подумки благала я Господа. Нехай хоч і у кабінет директора – «на килим»! Хоч до сварки з мамою… Хай галасують Петрик із Дмитриком, хай вітчим буцімто вмовляє маму бути зі мною лагідною, а насправді ще більше її налаштовує. Навіть якщо мене запхають до інтернату для малолітніх злочинців – нехай! Гірше, ніж у цьому підземеллі, мабуть, не буде…
Я пошепки вже обіцяла привселюдно вибачитися перед Зайцевою… І раптом заскрипіли двері. Від цього скрипу в мене аж у животі похололо й нестерпно захотілося в туалет.
На брудну підлогу
– Виходь, – сказав хтось іззовні.
Окрім одягненого в чорне («його милості»), біля входу в темницю стояли двоє стражників у коротких малинових штанях, а поверх них – смугасті каптани (чи камзоли). У них були такі злющі обличчя, що я жодної миті не сумнівалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур.
– Можна… у туалет?
– Що?
– Ваша милосте… – з відчаю проскиглила я, – можна мені в туалет?
Я не сподівалася на відповідь, однак процесія («милість» – попереду, я – між двома стражниками позаду) уповільнила ходу.
– Відведи, – сказав старий вусатому стражникові (другий був безвусий, натомість мав борідку клинцем).
Той узяв мене за плече (правда, не боляче, а так, для порядку) і повів лабіринтом коридорів.
Я потихеньку озиралася. Тікати нікуди – запросто заблукаєш. Деякі коридори були більше схожі на щілини, і стражникові доводилося пролазити туди боком. (Між іншим, мій невисокий зріст і дрібна вага могли б стати тут у нагоді.) На відкритому місці кіт завжди наздожене мишу. А в лабіринті вузькому – дулю вам!
Щоправда, стражник напевно знає цей лабіринт як свої п’ять пальців. На відміну від мене…
– Прийшли. Дивись під ноги.
Він підштовхнув мене до низеньких дверей і присвітив факелом.
Навіть мені довелося пригнутися (а такі, як він, мусили мало не рачки сюди залазити).
Десь шуміла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очі звикнуть до напівтемряви…
І це називається туалетом?!
Досить просторий закапелок, а в центрі – діра. Я обережно, дуже обережно підійшла, заглянула…
Унизу струменіла річка. Справжня річка – повновода, як Дніпро. А я була над нею – на висоті, мабуть, стоповерхового будинку! Унизу прямовисні стіни – кудись у прірву…
Мені відразу розхотілося користуватися цим «туалетом». Мені взагалі нічого не хотілось, окрім одного – заплакати…
– Гей! Ти довго там?
Я вибралася через низенькі дверцята, замружилася від яскравого факела. Ну, що ж. Ведіть мене, куди хочете. Нехай.
Зал, куди мене заштовхали, був завбільшки, як стадіон, а заввишки, мабуть, як десятиповерховий будинок (якщо в ньому прибрати перегородки між поверхами). І в цьому залі (слава Богу) були вікна, у які заглядало сонце. Нормальне, навіть веселеньке якесь – не осіннє й не зимове. Схоже, літо чи пізня весна…
Посеред залу стояв трон, що спинкою майже діставав до стелі. Той стражник, який водив мене в туалет, рішуче нахилив мою голову до підлоги.
– Дякую за службу, – пролунав голос невідь-звідки. – Тепер залиште нас.
По кам’яній підлозі зацокали залізні каблуки. Неголосно грюкнули двері. І стало тихо. А я все
дивилася на свої черевики, не наважуючись підвести голову.Хтось підійшов до мене, зупинився поряд:
– Ліно?
Я спочатку впізнала голос і тільки потім наважилася глянути.
(Ну, чому, чому одразу не сказати, що він – король?!)
Навіть якщо не брати до уваги золоту корону на голові, мантію з горностая і всього іншого, у що він був одягнений, у нього було таке королівське обличчя…
– Здрастуйте, – сказала я крізь сльози.
– Ти, мабуть, сюди випадково втрапила, – сказав Оберон. – Інакше я б тебе зустрів.
Він не звертав уваги на мої сльози, наче й не помічав їх. І від цього мені легше було заспокоїтися.
– Я взагалі нікуди не збиралася. Я викинула кульку в кущі… А потім полізла шукати.
– Ну, зрозуміло, – він поклав руку мені на плече. – Вибач, що так вийшло. У нас тепер є дві можливості – або я тебе одразу ж відправлю додому…
– Додому! Так!
– …Або все одно відправлю, тільки спершу ми з тобою посидимо, побалакаємо, я тобі дещо розповім…
– Ні! Нічого не треба! Тільки додому!
Схоже, він засмутився.
– Не поспішай. Я розумію – ти втомилася, голодна… Але ж тут є смачна їжа, тепла вода, якщо хочеш помити руки…
– Я хочу додому, і квит…
– Не бійся. Ти у цілковитій безпеці. Я обіцяв тебе повернути – і поверну. Один крок – і ти будеш удома. Однак усе-таки подумай…
Не слухаючи його, я зробила отой крок.
Це був найприкметніший крок у моєму житті.
Я знов сиділа на лаві біля шкільних воріт, і всі мої проблеми нікуди не поділися. Рюкзак із книжками й зошитами – в учительській, мама – на роботі, синець – під оком, і величезний скандал – не за горами.
Розділ третій
Королівство вирушає в дорогу
Ви можете похвалитися, що у вас є знайомий король? Себто справжнісінький – у золотій короні? Ще й у мантії? З акуратно підстриженою бородою?
А у мене був. Знайомий король. Був, однак я сама, дурна, відмовилася від цього знайомства…
Чи треба згадувати, як гірко я жалкувала…
Чому спочатку хоча б не вислухати його? Адже він хотів щось мені запропонувати. Може, йому потрібна була принцеса? Чи, наприклад, бойовий маг? Раптом саме це він і мав на увазі – що мене можна навчити магії?
«Дуже важливо, щоб ти мені повірила…» Так він казав при першій зустрічі. Я пам’ятала ту розмову до найдрібніших деталей, до останнього слова. І все намагалася зрозуміти: чого я так по-дурному відмовилася?
З мамою ми не розмовляємо майже місяць. Вона хотіла, щоб я перша прийшла миритися, щоб вибачилася. А за що? (Звичайно, в темниці, де щури і чийсь скелет у кутку, захочеш миритися навіть із Зайцевою.) А так… Ну має ж бути у світі хоч трішечки справедливості?
Щодня (практично повсякчас, коли мені не заважали) я повзала в тих кущах навпроти лавиці. Певна річ, кульки з ключем так і не знайшла, і кущі були звичайнісінькі: з одного боку – асфальтова доріжка, з другого – газон. Ані королівського саду (а я його навіть як слід не розгледіла), ані замку (а який він гарний!), ані натяку на якесь інше життя.