Книгарня «ШОК»
Шрифт:
– А де ти жив, Васю?
– На Ярославовім Валу. Я й зараз там.
– То тобі треба було брати таксі з Валу до Першої міської?
Це ж поряд! Це ж не на Лівий берег!
– Можна подумати, ти дісталася б пішки від Валу до нотаріальної контори, - відповів старий, удаючи образу.
Обоє несподівано весело розсміялися. Хоча причин сміятися нібито й не було.
– То ви перебралися на Лівий берег, тому ти й зникла?
– Ти почав плутати часи й події, Васю. Лівого берегу тоді ще не було, була Чернігівська губернія. Ні, ми ще довго лишалися в тому будинку на розі Чеховського
– А ми виїздили з Києва за німців. Були в Оренбурзі. А на початку сорок четвертого я потрапив у зону бойових дій…
– Ти був на фронті, Васю?
– Був. Але швидко дістав поранення і більше туди не вертався. Моя орденська планка дуже коротенька, якщо ти звернула увагу.
– Не звернула. Але слава Богу, ти повернувся з війни, - вигукнула стара жінка з несподіваним почуттям.
– Це було дуже давно, Лідо, - тепло посміхнувся старий.
– Я це розумію, - засміялась у відповідь жінка, - Просто я зараз пригадала, як ми в сорок шостому сиділи з подругою на лавці в тому самому сквері на Столипінській, тодішній Чкалова, зараз вона ще якось називається, не пригадаю, як саме…
– Я теж не пригадаю, Лідочко…
– А тоді було чи не перше повоєнне літо, не було ні морожениці, ні рибок у фонтані. Ми згадували тих, хто не прийшов з війни. І саме тоді я подумала: чи живий хлопчик Вася? За віком він міг опинитися на війні.
– Хлопчик Вася живий.
– І навіть примудрився заселитися в ту саму квартиру, де жив до війни.
– Так. У цьому нам пощастило. Я й зараз лежу на канапі в тій кімнаті, де було моє дитяче ліжечко.
– А ми під час війни остаточно втратили наші кімнати на Бульварно-Кудрявській.
– Остаточно?
– Так! До революції все те помешкання належало родині моєї матері. У двадцять другому їх ущільнили, лишили для родини з шести осіб тільки вітальню й кабінет. Усе це ми пережили дуже давно. Тепер у нас уже давно є де жити всім моїм дітям і онукам. А я й досі згадую той будинок із великими еркерами.
– То ти «з бувших», Лідочко?
– А ти?
– А я син червоного комісара. Тато загинув на фінській.
Тільки нещодавно до мене дійшла сутність тої війни, а чи дійшла вона до мого тата, який був добрим татом… А квартира в сірому будинку на Валу, яку йому дали десь у двадцять восьмому, сьогодні заповідана моєму синові, який живе в Америці. Такою була воля його матері.
– А я мешкаю на Лівому березі у великій квартирі брежнєвської доби… Мої родичі виселили мене до найбільш ізольованої від них кімнати, щоб я не заважала їм. Бо я сплю вдень і майже не сплю вночі. Засинаю, коли прокидаються пташки.
– Я також майже не сплю вночі. Але я живу сам. Як упаду, піднімуть тільки, коли зайдуть. Іноді стає моторошно: чужі кроки, чужі крики в чужих помешканнях. Здається, прийшли по твою душу.
– Але принаймні ти нікому не заважаєш. А я весь час відчуваю, що заважаю їм! Бо я встаю вночі, шкандибаю до кухні, кип’ячу чай. Вони мені поставили в кімнату електрочайник. Я п’ю чай вночі. А потім плентаюся до клозету.
Одного разу впала на порозі. Вони мене вночі піднімали.
Потім дочка скаржилася на кепський день на роботі, бо я не дала виспатися. Але я не
хочу, щоб вони мені вперли до кімнати біотуалет!– Ну, чому, це майже дитячий горщичок!
– Ти гадаєш?
Старі люди розсміялися й сміялися довго, як не сміялися вже давно. Ніби якийсь дуже давній тягар спав зі старечих душ. Дивно й незвично було сміятися й чути в слухавці так само веселий сміх. А за вікном чорніла ніч. Здавалося, все поснуле під ранок місто здригнулося від того несподіваного дзвінкого сміху.
– Ти де на Лівому березі, Лідко?
– Неподалік від Дніпра. Сиджу в кріслі біля вікна, бачу обриси Правого берега, тобто, власне, Києва. Бачу, що скоро почне розвиднятися. Це значить, скоро потягне на сон…
– Мене так само. А ми ще ні про що не поговорили, Лідочко…
– То давай зідзвонимося наступного вечора.
– Давай! Хто дзвонитиме, щоб не потрапляти на вічне «зайнято»?
– Той, хто перший прокинеться!
– Ти жила всі ці роки в Києві?
– Так. І майже не виїздила. Хіба що до моря влітку.
– А чому ж ми ніколи не зустрічалися?
– А може, ми й зустрічалися. Тільки не впізнавали одне одного.
– Цілком можливо… До речі, ти часто ходила до театру?
– І до опери, і до музкомедії. Але більше полюбляла російську драму й театр Франка.
– Я так само! То ми цілком могли бачитися на якійсь виставі!
Старі люди кілька годин обговорювали спектаклі п’ятдесятих і шістдесятих років, перебирали імена акторів, королів київських сцен. Мало не посварилися, коли з’ясовували, коли саме відбулася прем’єра «Живого трупа» з Романовим у ролі Федора Протасова.
– То був той вік, коли я ходив по театрах із… Ну, гаразд, всяке було з нами за довге життя.
– А я вже була одружена вперше. Так, тоді, та й пізніше, у нас було безліч справ. Було не до хлопчика зі скверика.
Як і тобі не до дівчинки Ліди, яку водила фройляйн Емма.
– А тепер мені здається: нічого важливішого за ті наші дитячі зустрічі в нашому житті не було. Принаймні в моєму.
– Скільки ми вже з тобою наново знайомі? Вже, певне, кілька місяців?
– Від весни. Нас тягали до нотаріальної контори, з першою травневою спекою. А зараз перші осінні холоди.
– Так, на дітей понадягали капелюшки з вушками. І морожениця вже не привозить до скверика свій чарівний лоток.
– Свій божественний лід.
– А я також згадав нашу мороженицю, коли вперше прочитав ці рядки. Десь у шістдесяті роки.
– А скільки ми були знайомі тоді?
– А тоді ми були знайомі… ми були знайомі…
– Мені здається, трохи більше року. Так, від літа до літа.
– Ти зникла влітку, бо мені бабуся сказала, що Лідочку, певне, вивезли на дачу. Але й на осінь ти також не з’явилася.
А я чекав!
– А мене нова няня Марія Максиміліанівна водила в Павловський садочок. А там не було рибок, хоча й був фонтан.
А, до речі, куди тоді поділися наші рибки? Ти ж їх пам’ятаєш!
– Так-так! Пам’ятаю! Такі червоні, великі!
– Ми ще питали твою бабусю, чому вони золоті, якщо червоні.
– Пам’ятаю, що питали. Але не пам’ятаю, що вона відповіла.
– І я не пам’ятаю. Але пам’ятаю: ти розповідав, ніби знаєш, хто забирає рибок!