Книгарня «ШОК»

Поки вона діставала книжечку з горішньої полиці, чоловік мовчки стояв у дверях і тихо й неадекватно хитався з великою амплітудою.

– Ваш батько зовсім старенький, Валеріє Миронівно, - сказав їй Троня на прощання, - щасливої вам дороги, Валеріє Миронівно, побачимося, коли вернетеся. Ще поговоримо про приспаних дівчат у нічному зимовому будинку.

– Чого ти не завела цього красеня до себе, я бодай підглянув би у щілину, може, полегшало би, - прохрипів чоловік.

– Тобі не можна нахилятися й дивитись у щілину, ти можеш упасти.
– І саме це тебе зупинило?

– Саме це.

Вранці зателефонувала Оленка, чиї задоволені зойки з іншого будуарчика «Змий печаль» супроводжували їхню з Тронею розмову про життя й літературу.

– Наче вимазалася в лайні, - поділилася вона своїми враженнями від голого ювілею, - от же ж сучка наша Нінка! Що вона коїть у цьому житті! Й інших тягне за собою!

Побачив би мене мій син! А як все це тобі? Як ти все це оцінюєш?

– Я знову розширила своє знання про це життя, - відповіла Валерія.

– Себто, тобі сподобалося, я правильно тебе розумію?
– обурилася Оленка.

– Сподобалося - не зовсім точне слово. Але пізнавати пекло не менш корисно, аніж пізнавати рай.

– Так, Нінка обіцяла нам рай! А затягла в пекло. Сумніваюся, щоб вона була щаслива зі своїм пупсиком! Маю великі сумніви щодо щастя самого пупсика!

– Хай Ніна сама вирішує свої та свого пупсика проблеми.

– Ох яка ж ти толерантна! Але ж до її саун ходить молодь!

Мій син, буває, з друзями ходить до якоїсь дорогої сауни! А тут така мийниця із солярію…

– Дай поспати, Олено, я всю ніч ходила містом… І Валерії спало на думку, що, цілком можливо, Нінчин пупсик - то Оленчин син. Хоча Нінка казала, ніби її пупсик у неї і працює, а Оленчин син нібито працює із взуттям. Але все можливо, засинаючи у світлі вбогого зимового світання на дивані у вітальні подумала Валерія, в цьому заплутаному багатовимірному місті, де шляхи одних людей химерно перетинаються, а інших ніколи не зустрічаються і навіть не зближуються ніколи, хоч сім по сім років живи, хоч двічі сім по сім…

Але відіспатися не пощастило. Знову телефонний дзвінок.

Це - дочка.

– Ти вже зібралася в дорогу, мамо?

– Буду збиратися ввечері. А зараз хочу трохи поспати. Я всю ніч гуляла по місту з молодиком.

– Я ж тобі казала, мамо, зараз продовжили жіночий вік…

На своїй землі

Уже третій тиждень син не встає з ліжка, а коли вона входить до його кімнати, кладе подушку на обличчя. Не ходить до університету, нічого не їсть. Стало ще гірше, ніж було.

А було так, що син привів жити дівчину. Вночі вона десь працювала, вдень спала або, сонна, тинялася по хаті. Чемно віталася й поспішала зникнути в синовій кімнаті, коли вони наштовхувалися одна на одну в тісному коридорчику.

– Вижени її!
– порадила їй подруга на роботі.
– Ти на своїй землі! Ти маєш право на свою кухню і на свій клозет! І щоб у ванні не тхнуло сукою!

Вона вже давно думала про це. І коли з-за дверей синової кімнати лунав притишений щасливий сміх, воскресало її нетривале подружнє життя, якого вона не згадувала багато років. Вони також жили у двокімнатному помешканні: в одній кімнаті - вони з чоловіком, в іншій - його мати. Одного дня свекруха вказала їй на брудну кухонну плиту зі словами:

«Нечупара! В нашому домі такого не було й не буде! Збирай речі, йди додому!» І вона пішла. Зібрала речі й повернулася до мами. Чоловік не прийшов за нею ні на наступний день, ні через тиждень, ні через місяць. А вони ж були одружені! І ще довго потому вважалися одруженими. А тут просто дівчина, не дружина. І тарілку не завжди за собою помиє, і чашку із кавовою гущею, буває, залишить. Подруга права!

Тож коли одного разу дівчина повернулася зі своєї нічної роботи, а син уже пішов на заняття, вона зустріла її словами:

– Послухайте, дорогенька, ви ходите сюди, як до себе додому, а це зовсім не ваш дім!

Дівчина зайшла до синової кімнати, але дверей не причинила. Щоби мати бачила: вона не лягла спати, а збирає речі.

Коли дівчина стала на порозі з рюкзаком на плечі й сумкою в руці, вона побачила, що та ледве стоїть на ногах, і запропонувала їй відіспатися, а вже потім іти. Але дівчина похитала головою та простягла їй ключ від вхідних дверей.

Мати пішла на роботу з відчуттям виконаного обов’язку.

Вона тоді ще не знала, що в сина виросте така велика потворна щетина, проваляться очі, що в хаті засмердить розпачливим немитим мужиком куди гірше, ніж нещодавно віяло дівочими дезодорантами.

– Ну як? Купила козу - продала козу? Відчула наново радість життя?
– спитала подруга.
– Лежить і не їсть?! Та вилай його, щоб він знав, хто в домі мати, хто син, а хто хвойда! А хочеш, я поговорю з ним?

– Ну, хлопче, через якусь дівку зводиш і себе, і матір зі світу! Як тобі не соромно! Ти поглянь на себе! Поглянь на матір! Вона працювати не може, а ти тут лежиш, як колода!
– кричала подруга матері під дверима синової кімнати.

Син сказав з-за дверей, що, як материна гостя не замовкне, він викличе міліцію або піде з дому.

– Не треба, не треба, якщо він також піде, я цього не переживу!
– вона стала благати замовкнути колегу, яка увійшла у смак звинувачувальної промови, тож перепин вартував їй зусиль. Син клацнув шпінгалетом на дверях.

Мати заридала.

– Що ви за сімейка ідіотів?
– обурилася подруга.
– Я їхала після роботи до тебе, замість того, щоб їхати додому, а ти мені слoва сказати не даєш!

– Ти казала, що він по двох днях її забуде, а вже скоро другий тиждень!

– То не треба було мене слухати! Ти ж краще знаєш свого сина! Треба було жити своїм розумом, - подруга відмовилася від вечері, розлючена, пішла від них, та й вечері в їхньому домі вже давно нема, тільки якісь недогризені шматки черствого хліба валяються по хаті.

– Ну йди, приведи її назад!
– застогнала мати, коли син, нарешті, вийшов на кухню пити воду з крана.

– Вона не вернеться, - відповів син.