Кобиздохівські оповісті

А Катерина Третя, замість образитися, навіть зраділа. Думала: хлопець уже не витримає такого виховного процесу, прихопить дружину з дитиною, та й до міста подасться. І знову настане для начальства райське життя з сауною та очищенням організму перед кольоровим телевізором.

Не так сталось, як гадалось. Агроном у селі залишився, перезимував, до весни дотяг і навіть посівну пережив. Тільки нервовий дуже став. Кричить, папірцями, що з району приходять, кидається, а деякі з них взагалі дере і ногами топче. Я, каже, краще цих дурнів знаю, коли треба сіяти, аби добре сходило. І коли жати, поки не осипалося. Мені, каже, ця стахановщина в печінках сидить. Якийсь дурень нагорі дірку для ордена крутить, і ти тут задля нього всю агрономію раком став. Такі от слова нехороші проти керівної і рушійної виголошував, та ще й публічно. Вже й уповноважений з районного кадебе якось заїхав, узяв зухвальця попід ручку і так делікатно кілька разів навколо ставка обвів - з душевною розмовою і щирими рекомендаціями.

Не подіяло.

Хоча - згубили хлопця не висловлювання щодо дурного начальства, а… лелеки. Їхніх гнізд у Кобиздохівці - чи не на кожному дубі. Любить птаство наш край. А чого не любити? Жаб у очеретах стільки, що як навесні кумкають, то й радіо по хатах не чути. Знову ж таки - дуби столітні, як навмисне для лелечих гнізд пристосовані. Але вся ця лірика нашому агрономові боком вилізла.

Залітає він одного разу до контори, страшенно розлючений, руками махає і з порогу на головиху:

–  Лелек, значить, не тривожити, а головного агронома тривожити можна?

І папірця пожмаканого просто на стіл. Ну в кабінеті ще люди були, здається, з бухгалтерії. Хтось цього папірця підняв, розгладив і вголос прочитав:

–  „Вимагаємо від головного агронома негайно надіслати дані: скільки лелечих гнізд знаходиться на території колгоспу на звітний період. Скільки в тих гніздах відкладено яєць. Скільки з них виплодиться лелеченят. Примітка: робити ці спостереження і підрахунки треба обережно, не тривожачи лелек”.

Крапка і повний абзац.

Лапікуриха: Якби мені хтось це розповідав, не повірила б, навіть тобі, серденько. Але можу запевнити читачів: бачила того папірця на власні очі.

Лапікура: Лелеки - то ще що! Десь тої ж пори міліцейська автоінспекція, котра на трасі Київ-Бориспіль патрулювала, ще геніальнішу інструкцію одержала: підраховувати щоранку, скільки за ніч було збито автотранспортом окремо пташок, окремо - мишей, їжаків та інших дрібних гризунів, окремо - диких тварин (заєць, лось, кабан, косуля).

Лапікуриха: Я потім, як то кажуть, власне журналістське розслідування провела. Всього-то на всього - чиясь кохана доня дисертацію писала. Їй до заміжжя наукового ступеня не вистачало. Напевне, з тими збитими їжаками-зайцями-кабанами така ж історія була.

Але вертаймося до наших кобиздохівських лелек і молодого агронома. Його, власне, не так дурна інструкція дістала, як примітка до неї: підрахунки треба робити обережно, не тривожачи лелек. Цікаво, як той, хто таке десь у місті писав, собі це уявляв? Що головний агроном колгоспу задля отої лелечої статистики особисто по деревах лазитиме? Так у нашій Кобиздохівці дуби такі, що мало кому з сільських хлопчаків вдавалося до середини видряпатися. А що вже до гнізда? Воно ж на верхівці. Та нехай, припустимо, вдасться молодому спеціалістові туди долізти, ану ж на той час бузьки нагодяться! То поки агроном до землі долетить, усіх родичів згадає. А потім уже вони його тільки згадуватимуть…

Рипнувся агроном до головихи зі своїм запереченням, мовляв, усе це, що у розпорядженні написано, суперечить не тільки здоровому глузду, а й елементарним правилам техніки безпеки. І почув у відповідь:

–  Партія сказала „треба”, а ти мусиш відповісти „Зара буде!”

–  А як я від того вашого „зарабуде” так загримлю, що й кісток не зберуть?

–  Поховаємо колгоспним коштом. Лізь!

Люди є люди. Вони не залізні. Тож агроном головисі виказав усе, що про неї думає, і про її начальство теж, чемодана в одну руку, жінку з дитиною в другу - тільки його й бачили!

Кінець правління Катерини Третьої закарбувався в пам’яті односельців набагато яскравіше, аніж, скажімо, залп „Аврори” в ніч з 25-го на 26 жовтня 1917 року за старим стилем. Бо де вона була, та „Аврора”, як вона насправді оповістила тим горезвісним холостим пострілом початок, як з’ясувалося, холостої ери в історії людства.

Зате у нас в Кобиздохівці кадрова революція відбулася без історичних фальсифікацій. Сталося це надвечір, але ще влітку. Бо хоча люди вже з роботи додому поприходили, на вулиці ще добряче було видно.

Доки трудящий клас вмивався надворі з дідівських ще цинкових рукомийників з пимпочкою, головиха та її чоловік маніжилися в сауні. Аж тут із-за лісу, де колись був полігон із шламбоном, викотилася чималенька помаранчева куля з коротким хвостиком. З моторошним свистом вона пролетіла понад луками, перетнула над самою водою ставок і врізала у цокольну частину сауни.

Гримнуло так, що чути було аж на станції Оратів. Дах сауни підняло вище тополь, покружляло і закинуло у верболози. Паровий котел разом з чоловіком головихи пожбурило на саму середину ставу. Котел вибухнув уже там і пішов на дно, а дядька хвилею винесло на берег у стані повного шоку.

Катерині Третій пощастило. Бо на момент зіткнення НЛО з сауною їй якраз прикрутило попити боржомчику, котрий стояв у холодильнику в сінях. Саме цей важелезний агрегат марки ЗІЛ, виписаний начебто для колгоспної їдальні, прийняв на себе основний удар таємничої стихії. А тому Катерину без видимих зовнішніх ушкоджень лише пересунуло на середину проїжджої частини вулиці. Проте, якщо врахувати, що вона при цьому своїм дебелим тілом зняла з петель міцні вхідні двері, а потім ще й розчахнула навстіж дубові ворота… то якісь внутрішні ушкодження по лінії здорового глузду жіночка таки отримала. Оскільки замість кинутися до власної хати тут-таки через паркан од зруйнованої сауни, головиха чомусь помчала з вереском через усе село, на той кінець Кобиздохівки, де стояло правління колгоспу. Помчала, в чому була, а була, вважайте, що ні в чому, хіба що пару дубових листочків з віника до голої спини прилипли.

Якби Ботічеллі зобачив, як наша кобиздохівська Венера стрімголов летить по селу голяка, а у неї з-під ніг розлітаються на всі боки качки, кури, коти і кози з козенятами - то він би своє уславлене полотно „Народження Венери” ніколи б не намалював. І взагалі, перейшов би виключно на натюрморти, що в перекладі, не пам’ятаю вже з якої мови, означає „випивка з закускою”. Причому, випивка би на цих картинах кількісно переважала б закусь.

А якщо врахувати, що діялося все це в часи, коли в Союзі РСР сексу не було офіційно, а щодо еротики - так кобиздохівці й слова такого не знали, то видовище голої жінки (!), керівниці колгоспу (!!), членкині КПРС (!!!) і депутатші облради (ну це вже взагалі!), що біжить вулицею, хилитаючи на всі боки видатним бюстом… одне слово, як казав з аналогічного приводу товариш Сталін „ця штука сильніша від „Фауста” Гьоте…”

З воріт і парканів хвилею падали ветерани війни та неповнолітня молодь, а з гілляк дерев і телефонних дротів - горобці. На останньому диханні Катерина Третя вибила двері власного кабінету і постала в усій красі перед комісією з ЦК партії, котра приїхала з самого Києва перевіряти готовність господарства до боротьби за високий врожай.

Вже потім один товариш зі столиці, коли прийшов до тями, пролепетав те, що думав:

–  Тепер я розумію, що ці капіталісти знаходять у цьому своєму стриптизі…